Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 27

• Предыдущая
• 27/67
• Следующая

— Навіщо ти так учинив?

— Не знаю. Ти мені подобаєшся… Пилип увесь здригнувся.

— Та ні, ти не так мене зрозумів! Ти подобаєшся мені тому, що відрізняєшся від інших і такий же самотній, як і я.

— Я тільки недавно навчився твоєї мови й не дуже добре розумію, що ти кажеш.

— Я пропоную тобі дружити. Подумай над цим, перше ніж дати згоду. Ні, не кажи зараз нічого… Поквапся, король чекає на нас.

Літо наближалося до кінця, але нестерпна спека не спадала. Незважаючи на грози, що накочувались одна за одною, жнива минули добре, і зерно вже лежало в коморах. Нарешті Франція побачила, як примара голоду віддаляється. На велику радість знаті й сільських жителів, відбувалися численні свята; у цілому королівстві не вгавали полювання, човнові перегони, танці, ігри та всілякі інші змагання. Церкві не дуже подобався такий вияв безбожництва, і вона вхитрялася надавати всьому релігійного забарвлення, а народ, ця добродушна дитина, і там бачив нові розваги: він захоплено милувався пишними процесіями, золотом, яким пломеніло вбрання єпископів та інших князів церкви під час служб Божих просто неба, і йому здавалося, ніби він, слухаючи спів хору, чує ангельські голоси. Нова королева та її первісток принесли країні розквіт, і тепер церкви були переповнені дітьми, які дякували Богові й просили в нього благословення для своїх володарів.

Бодуен Фландрійський вдався до справжньої дипломатії, а графиня Адель виявила чималу настирливість, щоб Генріх згодився відпустити Анну до Руана, де мали хрестити сина Вільгельма та Матільди; Анну запросили бути хрещеною матір’ю в маленького Роберта. Насправді ця церемонія дуже влаштовувала короля: відсутність зятя та сестри давала йому змогу краще підготуватися до уроку, який він хотів дати Байстрюкові.

На початку вересня Анна вирушила в дорогу в супроводі численного почту: капелани, лікарі, зброєносці, придворні дами, годувальниці, няньки, швачки, музики і, звісно ж, Олена та Ірина. Олена нікому не дозволяла брати на руки маленького Філіппа — за її словами, найкращу дитину, яку вона тільки бачила після своєї любої княжни.

Довга королівська валка посувалася під пекучим сонцем; його гарячий подих ледве гасили густі крони лісів, крізь які вони проїздили. Валка часто зупинялася, і Анна та її супутниці купалися в Сені. Анна знову була така сама бадьора, струнка, тільки її більші груди свідчили про те, що вона стала матір’ю. Королева пишалася сином, який був напрочуд жвавим і неабияким ласуном.

Граф Валуа теж увійшов до почту королеви. Хоч Анна не дуже й домагалася цього, король радо дав згоду, воліючи, аби його могутній васал якийсь час побув якомога далі від нього. Госленові Шонійському король наказав особливо пильне стерегти маленького принца, а той поклав цей обов’язок на Пилипа, до якого з дня на день переймався дедалі більшою любов’ю. Хіба могла не зворушити Гослена відмова Рубцюватого піти на службу до короля? Пилип сказав, ще надає перевагу родині Шонійського перед розбещеною компанією королівської варти.

Пилип мало не виказав себе, коли побачив дитину на руках в Олени. Ця жінка підозріливо оглянула його й звернулася до нього своєю мовою. Він боявся, щоб вона не помітила своїми проникливими очима його надмірної радості, коли він почув рідну мову. Пилип удав, ніби нічого не зрозумів, і привітався по-французькому. Годувальниця зітхнула й знову почала наспівувати колискову, яку наспівувала до Пилипового приходу. Воїн Ярославової дружини, почувши цей спів, пішов, ледь стримуючи сльози. В лісі його пойняв смуток, ще глибший за той, що його Пилип пережив після одруження дівчини, через яку він відмовивсь навіть від думки про власне щастя.

Тамуючи душевний біль, він блукав по лісовій порослі й збивав мечем папороть, листя якої м’яко, граційно падало на землю. Пилипа огортав міцний запах рослинного соку. Тільки в останню мить він побачив худющого старого чоловіка, що накинувся на нього з такою силою, яка його здивувала. Пилип звів на незнайомця сповнені сліз очі й, не виказавши жодного подиву чи гніву, випручався. Потім таким спокійним, байдужим голосом, що чоловік аж здригнувся, прошепотів:

— Ти шукаєш смерті?

— Ні, я смерті не шукаю, але якщо така воля Божа й ти — посланець Господній, то я згоден на все.

— Ще трохи, і я, мабуть, стану його знаряддям. Хто ж ти, йолопе сердешний, що отак став мені на дорозі?

— Я людина серед людей, дерево серед дерев, рослина серед рослин. Їхні страждання — це мої страждання. Знищуючи їх, ти знищуєш творіння Господнє.

— Гадаєш, дерева й рослини страждають так само, як і люди?

— Вони страждають, як усе, що живе на цьому світі в ім’я великої слави Божої. Я знаю мову своїх друзів з рослинного світу — від наймогутнішого дуба до найтендітнішої травинки, знаю мову тварин, мову вовка, якого люди не люблять і всіляко переслідують.

Пилип сховав меча в піхви й сів на пень, задумливо роздивляючись старого.

— У дитинстві я, як оце й ти зараз, розмовляв із деревами в лісах мого краю. Я розповідав їм про своє горе й радощі, і це давало мені полегкість. Я був певен, що вони мене розуміють.

— І ти мав слушність. Коли б ти був уважливіший, то у відповідь почув би їхні щирі зізнання.

— Ет, то були дитячі вигадки. Я виріс і давно вже не звіряюсь ні деревам, ні людям.

— Мабуть, настала слушна хвилина. Той, хто багато років живе в лісових нетрищах, може почути все.

— Іди своєю дорогою, тут нема чого слухати!

— Як слуга Господній, що самітником живе тут, я повинен допомагати тим мені подібним, хто впадає в розпач. Твій розпач начебто великий. Чи не хочеш позбутися бодай частки свого тягаря?..

— Я хотів би, але не можу.

— Я не наполягаю. Тоді чи не бажаєш помолитися зі мною?

— Якщо тобі цього хочеться, я згоден. — Пилип підвівся.

— Куди ти зібрався?

— Туди, де ти молишся.

— Озирнися довкола. Все тут — творіння Бога Творця. Хіба крони оцих дерев — не склепіння його церкви, а мох — не килим його, а пташиний спів — не гімни його? Бог живе скрізь, і повітря, яким ми дихаємо, наповнене його любов’ю. Молімося, сину мій, попросімо його, аби він дав спокій душі твоїй. Навколішки!

Самітник і воїн довго молилися. Коли Пилип підвівся, йому полегшало на серці, прояснилося в голові. Щиро подякував він ченцеві, а той поблагословив Пилипа й відпустив.

Коли Пилип наздогнав валку, на землю вже спустилася ніч, тепла й лагідна; в небі мерехтіли зорі, і декотрі котилися, сиплючи іскрами, долі. Валка зупинилася на узліссі біля якоїсь річки, і Анна та жінки з її почту, весело сміючись, заходилися при світлі повного місяця хлюпати на себе водою. На березі на великих багаттях смажилася домашня птиця, зайці та молоді вепри, впольовані в дорозі рицарями й зброєносцями.

Рауль де Крепі, сховавшись за гіллям верби, що спадало в річку, не спускав очей з королеви. Голизна молодої жінки, яку він нарешті роздивився, збудила в нього непогамовне бажання. Даремно вона ставиться до нього так зневажливо, відбивається від усіх його залицянь, відмовляється від його товариства й воднораз залюбки збавляє час з Олів’є Арльським, який ділить ліжко з її чоловіком! Він, Рауль де Крепі, все одно колись заволодіє нею, покаже їй, що справжній чоловік може зробити з жінкою; вона, як і інші жінки, ще стогнатиме під ним і проситиме пощади!

Шурхіт, що почувся поруч, відвернув його увагу від підглядання. Рауль одразу ж насторожився, схопивши широкого мисливського ножа, з яким ніколи не розлучався, й зачаїв дихання. Якийсь священик за деревом, що погано його прикринало, задер полу сутани й, поїдаючи очима жінок у воді, рукоблудив. Рауль, ледве стримуючи сміх, дивився на дебелого ченця, а той, спливаючи потом і хекаючи, силкувався завдати собі втіху. Коли чернець нарешті домігся свого, його поросяче хрюкання привело до тями графа, і той розреготався. Бідолашний чернець так злякався, що мало не звалився в річку, але встиг іще схопитись за гілля, дивом утримався на ногах, а тоді із задертою сутаною накивав п’ятами. Ця метушня сполошила королівську варту; воїни прочесали все довкола, але побачили тільки потолочену траву та поламані гілки.

• Предыдущая
• 27/67
• Следующая