Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 47
- Предыдущая
- 47/67
- Следующая
Геть бліда Анна — вона все ще стояла навколішки — підвелася.
— Пробачте мені. Я подумала, що можу розраховувати на вашу доброту й любов до ближнього. Хіба Христос не вчив нас прощати?
— Не вплутуйте в усе це Ісуса. Вважайте Олів’є мертвим і моліться за нього. У вас хворобливий вигляд. Я забираю вас. — Графиня Фландрійська відчинила двері. — Ну, ходімо!
Анна не зрушила з місця, тільки заперечливо похитала головою.
— Як хочете!
Забившись за завіски навколо ліжка, Анна знемагала від нудьги. Після розмови з Аделлю вона більше з нею не бачилася. Одна з камеристок сказала Анні, що графиня повернулася до Фландрії. Адель навіть не попрощалася з нею, і це глибоко засмутило Анну; вона була цілком самотня при дворі, де тепер мала більше ворогів, ніж друзів. Ось уже майже місяць не було жодної звістки ні від Рауля де Крепі, ні від того невідомого, який двічі писав їй київською мовою. Вона послала листи Матільді Нормандській, Гослену Шонійському та архієпископу Роже Шалонському, але жодної відповіді не отримала. їй здавалося, що за кожним її рухом стежать, кожне її слово підслуховують. Розраду Анна знаходила лише в молитвах. Решту часу королева сиділа нерухомо й мовчки, втупивши очі перед себе, відмовляючись від будь-якої їжі. Олена впала в розпач і покликала короля.
Генріх уже багато тижнів не навідував дружини. Він страшенно здивувався, що вона так схудла.
— Що з вами? Мені сказали, ви відмовляєтесь їсти… Подумайте про дитину, яку носите! Примусьте себе їсти. Боїтеся, щоб вас не отруїли?.. А хіба у вас немає кому покуштувати їжу, хіба у вас немає годувальниці?.. Та скажіть же хоч щось!.. Чого ви хочете?
Анна підвела очі, під якими залягли темні кола.
— Я хочу, щоб мені дали змогу ходити вільно.
— Люба моя, ви можете ходити куди тільки вам заманеться, ніхто не стоїть у вас на заваді. Але ж лікар приписав вам не покидати кімнати, це у ваших інтересах і в інтересах нашої майбутньої дитини.
— Звісно, Жан Шартрський вважає, що чинить добре, але проносне та кровопускання, брак повітря й рухів шкодять моєму здоров’ю і послаблюють у мене апетит. Я не зможу проковтнути й шматочка, якщо не провідуватиму свою школу, лікарню й бідарів.
Усі перезирнулися, розуміючи, що похитнути її не пощастить. Лікар не знав, на чий бік пристати. Він був певен, що лікує правильно, але його вельможна пацієнтка вирішила інакше і, здавалося, ладна була померти з голоду, якщо таке лікування не відмінять.
— Розумна діяльність і короткі прогулянки королеві, звісно, не зашкодять. Вона ж бо ще далеко не на останніх днях…
— Ну, пані моя, ви чули, що сказав лікар Жан? Якщо ви поводитиметесь обачно, то зможете виходити з дому. А тепер поїжте.
Анна мусила покликати собі на допомогу всю свою гордість, щоб не вихопити суп із півнячими гребінцями та грибами з рук служників, перше ніж ті виконають свій обов’язок і покуштують страву; потім їй треба було докласти чимало зусиль, щоб, сьорбаючи суп, не виказати поспіху та задоволення. Через два дні вона вже змогла провідати лікарню; хворі зустріли її такзахоплено, що вона одразу ж одужала.
Жителі Санліса були раді знову побачити, як їхня королева, загорнута в хутро, ходила вулицями, зупинялася біля торговців, розмовляла з ремісниками, роздавала милостиню жебракам, які йшли за нею на поважній відстані, гладила по голівці дітей, пила надоєне при ній молоко, сміялася з грубих жартів слуг, заздрісно дивилася на ковзанярів, благоговійно слухала разом із простолюдом службу Божу. Саме під час однієї з таких відправ Анні передали листа від графа Валуа й сказали, що їй більше не слід хвилюватися — до появи на небі молодого місяця «все, з Божої ласки, буде гаразд».
Цього вечора Анна молилася ще ревніше.
Ненависть і хтивість поєдналися водно задля того, щоб занапастити королеву й трубадура. Ірина зрозуміла, що коханець відчуває до неї тільки відразу, й вичікувала слушної нагоди, щоб укоротити Анні віку. Всі Іринині чари й намагання примусити графа кохати її виявилися безсилі. Не могли вони й вигнати з Раулевих думок дочку київського князя. Тоді Ірина впала в розпач і вирішила накласти на себе руки. Але спершу слід поквитатися з суперницею!
Тьєррі Лісовий, який замінив у королевому серці Олів’є Арльського, зі свого боку, наполягав, щоб його попередника покарали за тяжкий злочин на смерть. Він не розумів, чому Генріх щоразу відкладає страту, і побоювався, щоб трубадурові друзі зрештою не домоглися помилування.
Саме спільна зацікавленість долею королеви якось звела Ірину й Тьєррі в Анниній кімнаті; вони перезирнулися й зрозуміли, що здатні на будь-який злочин, аби тільки досягти своєї мети. Вони по черзі самі шпигували за королевою й примушували робити це інших. Так Ірина й Тьєррі дізналися, що Анна зустрічається з графом Валуа. Вони вирішили заманити її до в’язниці, де сидів Олів’є, і влаштувати все так, щоб король захопив обох зненацька. Змовники домоглися успіху там, де граф і Рубцюватий зазнали поразки: вони дісталися до самого в’язня. Подумавши, що його прийшли рятувати, фізично й духовно знесилений Олів’є довірливо написав своєю кров’ю на клапті сорочки те, що йому продиктував один із спільників Тьєррі: «Прийдіть, без вас я більше не можу жити». Одначе підписатися йому забракло сили. Цю ганчірку королеві передав маленький жебрак. Впізнавши почерк, вона зраділа: Олів’є живий! А що хлопчик у лахмітті чекав, то слуги почали його проганяти. Анна не дала їм цього зробити й випровадила їх із кімнати. Хлопчик смикнув її за рукав і, майже не ворушачи губами, промовив:
— Завтра після вечерні в школі…
Цілу ніч Анна вагалася, чи йти на побачення. На світанку вона заснула, і їй приснилося, ніби Святополк, убивця Бориса й Гліба, прийшов убити трубадура та її чоловіка. Анна прокинулася, страшенно стогнучи, й побачила, що її торсає Олена, намагаючись розбудити.
— Дитино моя, розплющ очі, не бійся, твоя старенька годувальниця біля тебе. Вся вкрита холодним потом, із розкуйовдженим волоссям, Анна озиралася довкола; на її обличчі проступив переляк і настрахав жінок, які позбігалися на крик.
— Що сталося?
— Що таке?
— Королева нездужає?
— Треба покликати лікаря!
— Ні, капелана!
Довелося самій королеві гримнути на крикливу юрбу, щоб вона замовкла, й прогнати всіх від себе.
— Хай тобі допоможе Пресвята діва! Ти надто вже клопочешся про того хлопця, мені твої почуття анітрохи не подобаються.
— Подобаються вони тобі чи ні, а це стосується тільки мене.
Олена не зважила на холодний Аннин тон і сказала:
— Ти молила нашою мовою Пресвяту Марію, щоб вона врятувала Олів’є. Ти закликала на допомогу батька, великого князя Ярослава, і брата Володимира, билася із Святополком Окаянним і сестрою… моєю донькою Іриною! Ти викрикувала її ім’я, і саме тієї миті я тебе й розбудила… Ти казала страшні речі, які краяли мені серце.
— Не плач, це тільки сон… Допоможи мені вдягтися.
— Ні, я бачила, як у лісі блукала Морана.
Анна мерщій перехрестилася, Олена зробила те саме.
— Зовсім з глузду з’їхала! Хіба ти забула, що ти — християнка? Я забороняю тобі згадувати при мені богиню смерті!
— Еге ж, я християнка, я вірю в Бога Отця, в його сина Ісуса Христа і в Святого духа. Але останнім часом мені являються наші давні боги. Декотрі з них, як, наприклад, Морана, кличуть мене до себе. Мабуть, настав час і мені рушати до них; я стара й стомлена…
— Замовкни, ти мелеш нісенітниці й гнівиш Бога!
— Не знаю… Але якщо мені таке судилося, то я цілком віддаю себе Провидінню. Ти й Ірина… Ці страшні слова! Чому ти боїшся своєї сестри?
— Я її не боюсь, одягни мене!
— Я ж помітила, що ви більше не любите одна одну. А ця її ненависть до тебе, твоя недовіра до неї…
— Годі! Одягни мене, а то я покличу служниць.
Олена, не перестаючи плакати, скорилася.
— Де Ірина?
- Предыдущая
- 47/67
- Следующая
