Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 49

• Предыдущая
• 49/67
• Следующая

Відколи загинув Олів’є, Генріх зробився старезним дідом із посивілою ріденькою чуприною, беззубим ротом і розбитим недугами тілом. Юнаки, якими він і далі оточував себе, вже не могли його розважити. Він зі страхом чекав смерті й щедро роздавав дари монастирям, сподіваючись, що Бог простить йому гріхи. Прислухавшись до порад зятя графа Фландрійського, графа Валуа, давнього союзника графа Анжуйського, який після поразки на Варавільському мосту подався до монастиря, єпископів Реймського та Шалонського, Генріх вирішив коронувати Філіппа на короля франків, так само, як його, Генріха, коронував ще за життя батько. Генріх згодився з тим, що слід зачекати, поки синові виповниться сім років. Щойно Філіпп досягне цього віку, його заберуть у жінок і передадуть під опіку наставника й учителя фехтування. Філіпп, якого вблагала мати, мужньо згодився розлучитися з жінками, і за це його похвалив батько. За наставника йому призначили Ангеррана.

На загальний подив, маленький Гуго жив і дивував годувальниць гучним криком та добрим апетитом. Анна одужала, тепер вона знову радо прогулювалася верхи в лісі, вирушала на полювання й поверталася з розпашілими щоками, стомлена, але нарешті спокійна. Коли вона мчала чвалом, вітер розвівав їй волосся і допомагав забути про горе й погамувати душевні муки.

Трохи згодом Анна попросила розповісти їй про те, за яких обставин померла Олена. Але ніхто при дворі не міг чи не хотів цього зробити. Король тільки сказав, що годувальниця зізналася в намірі допомогти трубадурові втекти; усвідомивши весь тягар свого злочину, вона померла від сорому.

Ось так Анна дізналася, яку ціну було заплачено за її порятунок.

— Вас вивів із підземелля, перше ніж туди прийшли королівські воїни, рицар у масці, як його називають, вірна людина герцога Нормандського, — нарешті розповів їй усю правду граф Валуа. — Він підслухав в одному шинку розмову двох розбійників. Ті хвалилися, що збираються занапастити королеву. Рицар уколошкав одного з них, а другого примусив про все розповісти. Потім послав мені листа, прохаючи мене попередити вас, що ваші вороги збираються вам нашкодити. На жаль, було надто пізно! Ви вже вирушили в дорогу. Тож він, то підкуповуючи, то вбиваючи вартових, то видаючи себе за розбійника, зумів дістатися до карцеру й побачив, як його друг помер. Потім вивів вас із підземелля…

— Чому ж він не врятував і мою годувальницю?

— Ви дуже ослабли, вас треба було підтримувати, тому годувальниця попросила його вивести вас, а її залишити там — вона мала прикрити вашу втечу.

— Ох, люба моя Олена!..

— Що було далі, ви знаєте. Вона потрапила до рук брутальних вояків…

— Олена загинула, як мати, що боронить свою дитину. Разом із нею я втратила останній зв’язок з моєю любою країною. Віднині я самотня.

— Самотня? Хіба ви забули про своїх дітей, про чоловіка, друзів, народ? Хіба ви забули, що ви — королева?!

Анна підвела голову, по її щоках котилися сльози; вона гордо подивилася на графа.

— Хіба це можна забути? Проте я вдячна вам, що ви нагадали мені про це. Я знаю обов’язки, які поклало на мене моє походження, і хоч я королева Франції, я залишаюсь і дочкою Русі. Невже ви думаєте, що чоловік і діти примусять мене забути країну, де я народилася? Я ввібрала в себе її землю, її річки, її озера, її рівнини, її ліси! Ви можете в це повірити? Там повітря, яким дихають люди, свіжіше й чистіше, там сам Господь почуває себе краще… Ви усміхаєтесь? Вам цього не зрозуміти…

— Я розумію, але земля є земля, і Бог скрізь той самий. Земля, якою я заволодіваю, стає моєю, мов жінка, і вона робиться для мене такою дорогою, наче я володів нею від народження. І горе тому, хто спробує забрати її в мене. За неї я ладен убити хоч кого!

— Всім відомо, графе, що ви, аби домогтися свого, не завагаєтесь убити людину, і ваші вороги знають, що ви страшний і непримиренний боєць, який ладен воювати навіть у великий піст…

— Я шаную піст, якщо його шанує мій супротивник.

— Жителі Перонна й досі не забули про облогу, влаштовану перед взяттям їхнього міста. Тоді ви виявили не тільки прагнення до війни, а й суворість у мирні дні.

— А я й не збирався виказувати свою ласку до міста торговців, злодіїв та брехунів!

— Тому ви й повідтинали ноги та руки найбагатшим…

— Так вони більше не крастимуть! — вигукнув він, зареготавши сміхом людини, яку відтоді стали називати Раулем Пероннським.

— Невже вам конче треба було, нехтуючи всі закони, захоплювати й Мондідьє?

— То ж таке гарне місто!

— Воно не варте того, щоб через нього вас відлучили від церкви! Відмовтеся від нього, графе, подумайте про свою душу — люди її проклянуть!

— Нащадок імператора Карла Великого ніколи ні від чого не відмовляється.

— Хіба вам замало ваших багатств? Ваші володіння майже такі самі, як і в короля. Недавнє ваше одруження з Альєнорою дало вам міста й замки в Шампані, під вашою рукою судноплавство на Сені, а це означає, що у вашій владі й постачання Парижа…

— Парижеві ніколи не бракувало борошна…

— Гадаю, король Франції повинен дякувати за це вам.

— Аякже!

— Та годі говорити про вас. Що сталося з отим рицарем у масці? Щодо мене, то я зовсім не пам’ятаю, як він прийшов до карцеру. І чому Олів’є, коли помирав, згадав мого сина Філіппа?

— Вашому синові небезпека ніколи не загрожувала.

— Олів’є думав інакше. Бо чого ж він двічі назвав його ім’я?

— Це й справді дивно, я не можу цього пояснити. Рицар у масці покинув Санліс невдовзі після смерті вашої годувальниці. Він повернувся до герцога Нормандського. Я отримую вістки про нього від свого сина Сімона, який ним дуже захоплюється.

— Я б хотіла подякувати йому й поговорити з ним про Олів’є Арльського.

— Якщо він і далі служитиме в Байстрюка, то ви напевне матимете нагоду побачитися з ним.

— Ви дізналися, звідки він родом? Герцогиня Матільда каже, що нічого про нього не знає. А Гослен Шонійський признався мені, що вперше зустрів його під час мого переїзду до Франції.

— Я про того чоловіка нічого не знаю. Хіба тільки те, що поважні вельможі ставляться до нього шанобливо й поводяться з ним, як із рівнею. Цього мені досить.

Замислившись, Анна прошепотіла, мовби сама до себе:

— Коли я його бачу, я щоразу відчуваю до нього водночас і потяг, і огиду.

— Як і більшість жінок.

— Що ви кажете?

— Даруйте мені, королево, але знатні жінки Нормандії теж відчувають до нього потяг і огиду. Та в них потяг, слід гадати, куди більший, бо, кажуть, мало хто може встояти перед ним!

— Годі вам, графе, — сказала Анна зашарівшись. — Дякую за допомогу. Прощавайте!

Рауль де Крепі вклонився й рушив до дверей. Він зробив лише кілька кроків, коли королева покликала його знову:

— Графе! Що з моєю молочною сестрою?

Він повільно підійшов до королеви й розгублено подивився на неї.

— Ну! Я чекаю!

— Вона померла.

Анна, хоч і сподівалася такої відповіді, аж похитнулася й зблідла.

— Коли? Як?

— Ви справді хочете це знати?

— Коли я запитую, графе, то хочу почути відповідь!

— Гаразд, королево. Завтра буде вже десять днів, як Ірина померла.

— Розповідайте далі. Ви завагалися. Невже ви вбили її?

— Я не раз докоряв собі за те, що не зробив цього. Та жінка була дияволом, відьмою, що заповзялася будь-що занапастити вас. Вона уклала угоду із самим сатаною і пожертвувала навіть власною дитиною задля вдоволення свого ницого прагнення…

— Облиште ці паскудства.

— Вона сама з усіма подробицями розповіла мені про свій злочин. Розповідаючи, Ірина реготала, мов окаянна… І як я тоді не вбив її!

Рауль де Крепі теж зблід; на чолі в нього блищали краплі поту. Хвилю помовчавши, він додав:

— Вона повісилася!

Анна скрикнула й зомліла. Прибігли жінки й віднесли її в ліжко. Коли вона прийшла до тями, то побачила графа, що нерухомо стояв у ногах ліжка. По щоках у королеви покотилися сльози.

• Предыдущая
• 49/67
• Следующая