Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 7

• Предыдущая
• 7/67
• Следующая

Хлопець обережно зняв з кобили сідло й заходився зупиняти кров, що цебеніла з її боку.

— Моя люба, заспокойся… Я не хотіла завдати тобі болю… Знаєш… Ох… Тобі холодно?

Анна скинула з себе хутро й накрила ним спину Блискавки саме тієї миті, коли до них під’їхали русичі й французи.

Хоч грубе обличчя в Гослена Шонійського було засмагле, він, спішившись, був мертвотно блідий.

— Княжно, ви нагнали на мене найкращого в моєму житті страху, слово воїна й християнина!

Анна не зрозуміла його слів, але здогадалась про їх зміст. Вона всміхнулася й поклала закривавлену руку на плече рицаря, який, враз зніяковівши, вклонився їй. Задля годиться він оглянув рани у Блискавки. Погляд, що його рицар кинув на майбутню королеву, теж примусив її зашарітись.

— Сподіваюсь, ви краще поводитеся з чоловіками, ніж із кіньми.

Під’їхала решта пошту.

За допомогою лакеїв єпископи спішилися.

— Завдяки вам, княжно, ми посуваємося швидше, ніж сподівалися, — мовив єпископ Готьє, поправляючи на собі одяг.

— Наш король буде радий дізнатися, як ви поспішали до нього, — додав єпископ Роже. — А вам, рицарю Пилипе, ми дякуємо за те, що ви врятували життя нашій майбутній королеві.

Анна зуміла погамувати свою нетерплячість. Над’їхали Олена, Ірина та придворні дами, і княжна заспокоїлась.

— Швидше дай мені якесь хутро, мені холодно.

Перед «любою дочкою», що вся тремтіла, Олена забула про свій поганий настрій і насварилася на служниць:

— Покваптеся! А то княжна ще занедужає!

Вона загорнула Анну в лисячу шубу, сріблясті відблиски якої ще дужче підкреслили колір її обличчя та кіс.

Гослен Шонійський, від якого ні на крок не відступав перекладач Жербе, вклонився Анні й спитав:

— Можемо вирушати далі, пані?

— Що з моїм конем?

— Усе гаразд, ваш рицар доглядає за ним. Через кілька днів на ньому не лишиться жодних слідів. То вирушаймо?

Анна згідливо кивнула головою і пішла до свого повоза. Помахом руки вона відіслала придворних дам, що хотіли всістися біля неї.

— Олено, йди з ними, мені хочеться побути на самоті. Мене хилить на сон.

Годувальниця посадовила Анну на подушки, накрила її хутром, зсунула шкіряні завіски й міцно зав’язала їх. Погойдуючись у теплому затишку, Анна одразу ж задрімала. Вона так ні разу більше й не озирнулася на Київ.

Усі десять днів, протягом яких вони їхали до міста Володимира, де князював Всеволод, Анна виходила з повоза лише для того, щоб справити природну потребу; вона робила це за ширмою, що її тримали служниці. Під час нічних зупинок вона обходила з Оленою та Іриною табір і навідувала Блискавку, рани в якої загоювалися; коли господинина рука гладила кобилі загривок, вона щоразу трепетно здригалася. Щоранку до Анни прибігав Пилип, щоб дізнатись, як їй ведеться, але вона вперто відмовлялася говорити з ним.

Валка прийшла до Володимира в неділю. Княжну, єпископів та їхній почет з усією шанобливістю зустрів Аннин двоюрідний брат Ігор та Всеволодові посланці. Та хоч як Ігор намагався затримати в себе на кілька днів свою гарну двоюрідну сестру, другого ж дня вона знову вирушила в дорогу.

Безхмарна холодна погода, здавалося, квапила коней. А може, то їх підганяв батіг погоничів-болгар. Ще ніколи мули й коні не долали за день таку довгу відстань. Валка виїхала на гористу місцевість і рухалася дуже обережно, бо всі боялися снігових обвалів та нападу розбійників. Ті лиходії попробивали над дорогою печери, і тепер вони, заметені хуртовиною, являли собою зручні спостережні пости. Гослен Шонійський подвоїв кількість розвідників і охоронців. Завдяки невсипній пильності франкських воїнів вони щасливо дісталися на верхівку перевалу, де ченці держали заїзд. Змерзлі подорожні з вдячністю згодилися поласувати густим кислим капусняком, що його їм запропонували.

Наступного дня спуск виявився вкрай небезпечним: дорогу перетинали обвали, земля розповзалась під ногами, один мул разом із погоничем так раптово звалилися в безодню, що врятувати їх не вдалося. Подорожні ще довго чули, як десь унизу ревла нещасна тварина. Зваживши на небезпеку, Гослен Шонійський зупинив валку. Анна розсунула завіски.

— Що сталося?

— Княжно, ми не можемо їхати далі, ваш повіз може будь-якої хвилини перекинутись. Краще буде, якщо ви підете пішки або якщо хтось із чоловіків понесе вас на спині.

— Чоловік — на спині?! — скрикнув Роже Шалонський, важко ступаючи в довгому лисячому хутрі. — Про це не може бути й мови! Наша королева не може подорожувати верхи на чужому чоловікові, це суперечить добропристойності й королівській гідності.

— Ваше преосвященство, бувають випадки, коли про добропристойність доводиться забувати. Я певен, що наш король обрав би саме це рішення і не став би ризикувати життям княжни.

— Я не бачу тут нікого, хто був би гідний це зробити.

— Це зроблю я!

Всі повернули голови до сміливця.

— Батько княжни, мій володар Ярослав, доручив мені супроводжувати її до Королівства Польського. — Відтак Пилип, уклякнувши навколішки, додав: — Анно Ярославно, чи згодні ви, щоб я замінив вам Блискавку?

Госленові впало в око, що княжна ледь зашарілася. Коли перекладач виконав свій обов’язок, Гослен усупереч своїй волі, дав згоду.

Хоч дорога розгрузла, Пилип ступав твердо, не відчуваючи тягаря любої йому ноші, сп'янівши від щастя, що Анна пригорнулася до нього. А княжна, рада знову відчути це рідне їй тепло, прихилилася щокою до хлопцевої потилиці й дозволила себе нести, аж ніяк не байдужа до свого носія, кожен рух якого луною відбивався в її душі. Позад них плечистий чернець ніс Готьє, який, ухопившись за його шию, не спускав очей з Пилипа та Анни.

Нарешті вони приїхали до Кракова. Тут батькові дружинники мали залишити Анну: далі вона вирушала в дорогу під охороною рицарів короля Генріха та її дядька Судислава, князя Псковського, якого Ярослав протримав довгі роки у в’язниці за бунт проти нього і аж тепер випустив на волю, надавши йому змогу побувати на церемонії одруження княжни. Судислава супроводжували два десятки дружинників, вони мали не тільки виявити йому честь, а й водночас наглядати за ним; серед них був, зокрема, й посадник Остромир Чернігівський, намісник київський. Русичі й французи востаннє зібралися на великому бенкеті.

Король Казимир та королева Марія Доброгніва прийняли небогу з розкішшю, не баченою досі в строгому польському дворі, господар якого надавав перевагу довгим теологічним дискусіям, а не багатим учтам. Але ж приймали вони не просто небогу, а королеву Франції, тієї Франції, в якій Казимир і його матір знайшли колись прихисток і яку король полишав дуже неохоче. Казимир сподівався, що завдяки цьому шлюбові, призвідцем якого він був, а також його добрим взаєминам із посланцями короля Генріха ще більше зміцняться зв’язки між Польщею та Францією і водночас послабне вплив германського імператора.

У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.

Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.

Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.

— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..

— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…

— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.

• Предыдущая
• 7/67
• Следующая