Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 11

• Предыдущая
• 11/50
• Следующая

— Та певне,— погодився Річардс.

— Публіка галасуватиме й погрожуватиме вам, але ми навмисне добираємо таку аудиторію, бо це теж викликає належний ефект.

— В мене стрілятимуть холостими? — спитав Річардс. — Можна було б наклеїти мені на груди кілька мішечків з кров'ю і роздушити їх за умовним сигналом. Це теж справило б враження.

— Зверніть, будь ласка, увагу, що ви з вартовими виходите, коли назвуть ваше ім'я. Боббі... е-е... поставить вам кілька запитань. То ви почувайтеся вільно й висловлюйтесь якомога барвистіше. Все це працюватиме на ефект. Потім, близько шостої десять, перед рекламним оголошенням по всіх програмах Мережі, вам видадуть аванс і ви вийдете — без охорони — за ліву кулісу. Зрозуміло?

— Так. А Лафлін?

Віктор насупився й запалив сигарету.

— Він вийде вслід за вами, о шостій п'ятнадцять. Ми організуємо два змагання одночасно, бо здебільшого одному з учасників бракує... е-е... вміння, щоб відірватися від мисливців.

— А третій буде дублером?

— Містер Янскі? Так. Але це вже вас не стосується, містере Річардс. За кулісами вам дадуть відеокамеру завбільшки з коробку від кукурудзяних баранців. Вона важить шість фунтів. Крім того, ви одержите шістдесят касет з плівкою, кожна касета — чотири дюйми завдовжки. Все це вміститься у внутрішню кишеню куртки й навіть не віддиматиме її. Це останнє досягнення сучасної техніки.

— Чудово.

Віктор міцно стулив губи.

— Ден уже казав вам, містере Річардс, що ви — учасник змагання лише для публіки. Насправді ж ви працюватимете на нас, і вам слід добре усвідомити свою роль. Касети з вашими записами можете опускати в будь-яку поштову скриньку; нам негайно пересилатимуть їх, щоб ми встигали закінчити монтаж перед вечірнім випуском. Якщо ви не надсилатимете по дві касети на добу, вас позбавлять винагороди.

— Але на мене однаково полюватимуть?

— Саме так. Тож краще вчасно надсилати касети. По них ніхто не дізнається, де ви переховуєтесь; ловці працюють незалежно від студії.

Річардс не дуже повірив почутому, але змовчав.

— Після одержання техніки вас проведуть до ліфта. Він опустить вас прямо на Ремпарт-стріт. Від цієї хвилини ви — сам собі хазяїн. — Віктор помовчав. — Запитання є?

— Немає.

— Тоді містер Кілліан має погодити з вами ще одне фінансове питання.

Вони повернулися до Дена Кілліана, який про щось розмовляв з Артуром Бернсом. Річардс попросив ще одну пляшку «Руті-Тут» і одержав її.

— Містере Річардс,— почав Кілліан, блиснувши на нього сліпучо-білими зубами. — Як вам уже відомо, ви залишите студію, не маючи ніякої зброї. Але це не означає, що ви не можете її здобути всіма правдами і неправдами. Боже борони! Вам — або вашому спадкоємцю — додатково заплатять сто доларів за кожного ловця чи представника закону, якого вам удасться спровадити на той світ...

— Знаю, можете не розказувати,— перебив його Річардс. — Все розраховано на ефект.

Кілліан задоволено посміхнувся.

— Який же ви проникливий. Так. Одначе не полюйте на безневинних людей. Це вже буде нечесно.

Річардс нічого не сказав.

— Є ще одна особливість цієї передачі...

— Стукачі та незалежні кінооператори? Знаю.

— Це не стукачі, це добропорядні американські громадяни. — Важко було сказати, чи в голосі Кілліана звучить справжня образа, чи іронія. — Та хоч би як, а вашої появи вже чекають вісімсот чоловік. За достовірну інформацію про місцеперебування переслідуваного ми платимо сто нових доларів. За інформацію, що потягне за собою його вбивство — тисячу. Незалежні кінооператори одержують десять і більше доларів за фут плівки...

— Заробив на крові — і катай на мальовничу Ямайку! — вигукнув Річардс, широко розвівши руками. — Твій портрет прикрашатиме обкладинки сотень стереоскопічних журналів. Ти станеш ідолом для мільйонів. Аби дав подробиці в об'ємному зображенні.

— Досить,— спокійно мовив Кілліан. Боббі Томпсон полірував нігті; Віктор відійшов і загорлав на когось за те, що не під тим кутом поставив камери.

Кілліан натиснув кнопку.

— Міс Джонс? Чекаємо на вас, голубонько. — Він устав і знову простяг Річардсові руку. — Тепер вас підгримують, містере Річардс. Потім попробуємо освітлення. Ви поки що побудете за кулісами, і до ефіру ми вже з вами не побачимось. Отже...

— Все було чудово,— промовив Річардс. Але руки не потис.

Незабаром по нього прийшла міс Джонс. Була друга година тридцять хвилин.

Річардс стояв за лаштунками між двох полісменів, слухаючи, як публіка несамовито аплодує Боббі Томпсону. Він нервувався. Хоч і пробував брати себе на глузи, але що було, те було. Він не міг змусити себе заспокоїтись. Була одна хвилина на сьому.

— Перший учасник сьогоднішнього змагання — чоловік меткий і винахідливий. Походить він з Південного району нашого з вами міста,— говорив Томпсон. На моніторі з'явився неприкрашений портрет Річардса в мішкуватій робочій сорочці сірого кольору, зроблений прихованою камерою кілька днів тому. Фон нагадував приймальню на п'ятому поверсі. Річардс помітив, що фотографія ретушована: очі були запалі, лоб став вужчим, на щоках з'явилися тіні. Ретушер трохи викривив йому рота, надавши обличчю глузливого виразу. Публіка бачила на екрані страхітливого Річардса — міського ангела смерті, брутального, не дуже тямовитого, але примітивно, по-звірячому підступного. Справжнє пугало для добропорядних жителів Північного району.

— Це — Бенджамін Річардс, йому двадцять вісім років,— вів далі Томпсон. — Запам'ятайте його обличчя! Через півгодини він блукатиме на волі. Достовірна інформація про місце його перебування принесе вам сто нових доларів! А якщо після вашого повідомлення його буде вбито, ви одержите тисячу нових доларів!

У ту хвилину думками Річардс був далеко, та страхітливий струс повернув його до тями.

— ...А ось — жінка, яка одержить винагороду за Бенджаміна Річардса, якщо його вб'ють!

На екрані зринула фотографія Шійли. Ретушер і тут попрацював, але рука його виявилася важчою, грубо спотворивши оригінал. Мила, хоч і не дуже гарна жінка перетворилась на банальну повію. Повні, відкопилені губи, пожадливий блиск в очах, натяк на подвійне підборіддя, що поступово переходило в оголені груди.

— Ах ти ж сучий вилупок! — скреготнув зубами Річардс. Тоді порвався вперед, але дужі руки стримали його.

— Не гарячкуй, друже. Це ж фотографія.

За хвилину його майже витягли на сцену.

Публіка зреагувала відразу. Студія наповнилася верескливими голосами: «У-у!.. Бандюга мотоциклетний!.. Геть звідси, мерзотнику!.. Убити його! Убити!.. Геть! Геть!»

Боббі Томпсон, здійнявши руки вгору, добродушно гукнув, щоб усі затихли.

— Послухаймо краще, що він скаже.

Аудиторія знехотя притихла.

Річардс стояв під пекучими юпітерами, опустивши голову, наче бик на арені. Він знав, що випромінює зненависть і зухвалість і що саме цього вони й добивалися, але стриматись не міг.

Він уперся в Томпсона важким поглядом обведених червоними обідками очей.

— За таку фотографію моєї дружини комусь доведеться з'їсти власні яйця... — промовив він.

— Сміливіше, сміливіше, містере Річардс! — вигукнув Томпсон з належними нотками зневаги в голосі. — Ніхто вас не зачепить... принаймні поки що.

Публіка відповіла новим вибухом галасу та лайки.

Крутнувшись на місці, Річардс раптом обернувся лицем до залу, і всі відразу принишкли, наче їм хтось ляпаса дав. Жінки не могли відірвати від нього переляканих і водночас хтивих поглядів. Чоловіки, ошкірившись, витріщалися налитими кров'ю очима.

— Паскуди! — гукнув він. — Коли вам так хочеться чиєїсь смерті, то чому ви не повбиваєте одне одного?

Його останні слова потонули в дикому ревищі. Декотрі (мабуть, їм заплатили) силкувались видертися на сцену. Поліція стримувала їх. Річардс дивився на них, усвідомлюючи, який страшний у нього вигляд.

• Предыдущая
• 11/50
• Следующая