Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 21

• Предыдущая
• 21/50
• Следующая

— Не мели дурниць,— роздратовано відказав Річардс. — Ця клята штука коштує двісті доларів, навіть за зниженими цінами. Я вже рік як не бачив двохсот доларів. А ти?

— І я,— тихенько відповів Бредлі. Потім, помовчавши, докинув: — Стейсі має такий фільтр. Я йому сам зробив. Мати, Річ Голеон і ще дехто теж мають.

— Дуриш ти мене,— промовив Річардс.

— Та ні. — Бредлі помовчав, і Річардс раптом зрозумів, що той знає куди більше, проте зважує, чи варто про це говорити. Міркує, чим обернеться така відвертість. Врешті Бредлі знехотя зронив: — Ми трохи начитались. Ці телевізійні теревені розраховані на порожні голови.

— Еге ж,— підтакнув Річардс.

— У нас тут, бач, своя банда,— мовив Бредлі. — Хлопці просто виходять на вулицю шукати пригод. їм аби випустити кишки з якогось блідопикого в суботню ніч. Але є серед них і такі, що вже давно ходять до бібліотеки, років з дванадцяти.

— Хіба в Бостоні пускають до бібліотеки без картки?

— Ні. Картку виписують, якщо хтось у сім'ї має гарантований заробіток у п'ять тисяч доларів на рік. Ми тут узяли були на приціл одного з товстим гаманом та й поцупили в нього картку. До бібліотеки ходимо по черзі, маємо пристойний костюм, один на всіх. — Бредлі несподівано визвірився: — Насміхатимешся — кров пущу!

— Я не насміхаюсь.

— Попервах ми читали тільки про секс. Потім, коли захворіла Кессі, я почав цікавитися забрудненням повітря. У них там, у бібліотеці, є невеликий відділ, де можна знайти книжки й про смог, і про носові фільтри. Ми зробили восковий відбиток і підробили ключа від того відділу. Ти знаєш, у Токіо ще з дві тисячі дванадцятого року почали користуватися носовими фільтрами?

— Ні.

— Річ і Дінк Моран змайстрували лічильник забруднення. Спершу Дінк скопіював схему з книжки, а потім вони вдвох зліпили цей прилад із бляшанок від кави та деяких деталей, що їх повитягали з машин. Він тепер лежить у схованці. В тисяча дев'ятсот сімдесят восьмому році рівень забруднення повітря був від одиниці до двадцяти, розумієш?

— Атож.

— Коли піднявся до дванадцяти, всі заводи та іншу погань, що давала забруднення, довелося позакривати, доки повітря стане чистішим. Цей федеральний закон діяв до вісімдесят сьомого року, а тоді новий конгрес його скасував. — Тінь на ліжку звелася на лікоть. — Я певен, що ти знаєш багатьох людей, хворих на астму, хіба ні?

— Звісно,— обережно відповів Річардс. — Мене самого трохи зачепило. Це все береться з повітря. Господи, хто ж не знає, що треба сидіти вдома, коли парко, хмарно й повітря задушливе.

— Температурна інверсія,— похмуро докинув Бредлі.

— Отоді людей і хапає астма, аякже. У серпні та вересні повітря стає як сироп від кашлю. А от рак легенів...

— Те, про що ти говорив, не астма,— урвав його Бредлі. — Це емфізема.

— Емфізема? — Річардс учепився за це слово. Для нього воно нічого не означало, хоча й було ніби знайоме.

— Тканина легенів розбухає. Ти хапаєш і хапаєш те повітря, а дихати однаково нічим. Ти ніколи не бачив таких людей?

Річардс замислився: бачив. Багато з них уже померло.

— Нам про це нічого не кажуть,— докинув Бредлі, наче прочитав Річардсові думки. — Гарного дня рівень забрудненості в Бостоні — двадцять одиниць. Це те саме, що викурити за день чотири пачки сигарет. У найгірші дні забрудненість піднімається до сорока двох. Тоді старі люди мруть по всьому місту. В свідоцтво причиною смерті записують астму. А суть же в повітрі, в повітрі, в повітрі! У нього викидають всяку погань безперестанно, труби димлять двадцять чотири години на добу. Високому начальству так потрібно.

Бредлі помовчав і повів далі:

— Оті носові фільтри по двісті доларів ні біса не варті. Це просто дві пластинки, а між ними віхтик насиченої ментолом вати. Ото й усе. Добрі фільтри виробляє лише "Дженерал атомікс". Але дозволити собі таку розкіш можуть лише ті, що нагорі. Вони придумали безплатне телебачення, аби ми не вештались по вулицях, а сиділи вдома й дохли без зайвого галасу. Та це ще не все. Найдешевший носовий фільтр фірми "Дженерал атомікс" продають на чорному ринку по шість тисяч нових доларів. А ми почитали книжку, про яку я тобі розказував, і фільтр для Стейсі обійшовся нам усього в десять доларів. Сім із них пішло на слуховий апарат, який ми купили в ломбарді задля однієї крихітної деталі. Як тобі це подобається?

Річардсові аж заціпило.

— Коли Кессі перекинеться, ти думаєш, їй у свідоцтво запишуть рак? Дідька лисого. Астму запишуть. Щоб часом нікого не налякати. Бо можна й бібліотечну картку вкрасти й дізнатися, що з дві тисячі п'ятнадцятого року кількість захворювань на рак легенів зросла в сім разів.

— Та невже?!

— Я прочитав про це в книжці. Вони нас убивають. БТБ нас убиває. Наче той фокусник, що задурює глядачів тістечками, які випадають з-під сорочки його помічника, а сам тим часом виймає з широких штанів кроленят і ховає їх під капелюха. — Після паузи він додав задумливо: — Я пустив би цю машину в повітря, якби мені дали хоч десять хвилин в ефірі. Розповів би й показав, що кожен міг би мати такий носовий фільтр, якби Мережа захотіла.

— А я ще й допомагаю їм,— промовив Річардс.

— Це не твоя провина. Ти мусиш утікати.

Перед Річардсом зринули обличчя Кілліана та Артура Бернса. Йому захотілося роз'юшити ті пики, розтоптати їх, стерти на порох. А ще краще — викинути їх на вулицю, повиривавши з носів фільтри.

— Люди оскаженіли,— промовив Бредлі. — Уже тридцять років, як вони ненавидять блідопиких. Людям треба лиш знати причину. Причину... ту саму причину...

У вухах Річардса знову й знову бриніло це слово, аж поки він поринув у сон.

Річардс не виходив надвір цілий день, а тим часом Бредлі домовлявся про машину та про те, щоб один з його товаришів перегнав її до Манчестера.

Стейсі з братом повернулись о шостій, і Бредлі увімкнув телевізор.

— Усе гаразд. Сьогодні вирушаємо.

— Зараз?

Бредлі невесело всміхнувся.

— Хіба ти не хочеш подивитися на себе? Вся країна дивиться, від східного до західного узбережжя.

Річардс погодивсь, і коли почався вступ до "Переслідування", прикипів очима до екрана. З темряви на камеру дивилося яскраво освітлене, непроникне обличчя Боббі Томпсона.

— Дивіться,— почав він. — Це вовк, що блукає поміж вами...

На екрані з'явилося збільшене обличчя Річардса. Його потримали трохи, потім напливом дали іншу фотографію — Річардс одягнений під Джона Гріффіна Спрінгера.

На екрані знову зринув Томпсон — поважний і сумний.

— Я звертаюсь передусім до жителів Бостона. Вчора пополудні п'ятеро полісменів прийняли мученицьку смерть у палаючому підвалі бостонського готелю, що належить Спілці молодих християн. Вони загинули від рук цього вовка, який підготував для них підступну пастку. За кого він себе видає тепер? Де він? Дивіться! Дивіться на нього!

Обличчя Томпсона поступово розпливлось, і на екрані з'явилися кадри першої з двох ранкових плівок Річардса. Стейсі вкинув їх у поштову скриньку аж на Коммонвелз-авеню, у протилежному кінці міста. Камеру тримала стара господиня, меблі та вікно у задній спальні були затулені.

— Я звертаюся до всіх, хто дивиться цю передачу,— повільно промовив Річардс з екрана. — Не до технічної братії й не до тих паскуд, що живуть у розкішних квартирах. Я кажу це тим, хто тулиться в бідняцьких районах, гетто й дешевих хмарочосах; тим, хто промишляє в мотоциклетних бандах; тим, хто не має роботи; тим, кого поліція переслідує за наркотики, яких у них немає, й за злочини, яких вони не вчинили, бо Мережа хоче мати певність, що вони ніде не збираються й нічого не обговорюють. Я хочу сказати всім вам про страхітливу змову тих, хто наміряється позбавити нас навіть можливості дихати...

У телевізорі раптом запищало, заторохтіло, потім він зовсім затих. Річардсові губи ворушились, але безгучно.

• Предыдущая
• 21/50
• Следующая