Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 39

• Предыдущая
• 39/50
• Следующая

— Він у вас є: сім хвилин. Потім я виїжджаю службовим пандусом на поле. Одна рука на кермі, друга — на кільці детонатора. Всі ворота мають бути відчинені. Майте на увазі — я наближатимусь до цистерн із пальним.

— Ви, мабуть, не розумієте, що ми...

— Розмову закінчено, хлопці. Шість хвилин.

Секундна стрілка, як звичайно, робила оберт за обертом. Лишилось три хвилини, дві, одна. Ось зараз вони із шкури вилазять, щоб зламати Амелію в тій кімнаті, яку він ніяк не міг собі уявити. Річардс намагався викликати в своїй уяві образ Амелії, і не зміг. Її обличчя злилося з іншими, тепер воно було одне, спільне для Стейсі й Бредлі, Елтона й Вірджінії Парракісів, і для того хлопчини з собакою. Він лише запам'ятав, що Амелія ніжна й гарненька. Такі обличчя бувають у багатьох жінок завдяки сучасній косметиці та пластичним операціям — хірурги знають, що в такому випадку треба підрізати, підшити чи підтягти. Ніжна. Ніжна. А проте в глибині душі — тверда. Де ж це так затверділа її протестантська душа? Та й чи вистачить тієї твердості? А може, в цю хвилину гру вже програно?

Річардс відчув, як щось тепле збігає підборіддям — то він попрокушував собі губи.

Річардс недбало втерся — на рукаві лишилась кривава пляма — й увімкнув передачу. Машина завуркотіла, слухняно підносячись над поверхнею доріжки.

— Річардсе! Якщо ви зрушите з місця, ми відкриємо вогонь! Жінка заговорила! Ми все знаємо!

Ніхто не зробив жодного пострілу.

Річардс був майже розчарований.

Похила смуга пандуса дугою оперізувала прозорий футуристичний корпус аеропорту, куди прибували літаки з північних штатів. Обабіч доріжки стояла поліція, тримаючи напоготові ввесь свій арсенал — від кийків та балонів із сльозоточивим газом до важкої бронебійної зброї. Обличчя в усіх були сірі, бездумні, на один штиб. Річардс їхав повільно, сидів рівно, не ховаючись, і вони дивилися на нього з тупим, мало не побожним страхом. Мабуть, так само, подумав Річардс, корови дивилися б на божевільного фермера, якби той ліг у хліві на підлогу й почав репетувати, сукаючи руками та ногами.

Ворота перед зоною обслуговування ("Увага! Тільки для службових осіб. Не курити! Стороннім в'їзд заборонено") стояли отвором, і Річардс спокійно проїхав далі, повз цистерни з високооктановим пальним та невеличкі приватні літаки на гальмових башмаках. За ними чорніла гудроном широка доріжка з температурними швами. А он і його птах чекає — велетенський білий аеробус, чути спокійне гудіння всіх дванадцяти турбін. За літаком простяглись у вже згуслий вечірній присмерк злітно-посадочні смуги; здавалося, на горизонті всі вони сходяться. Четверо чоловіків у комбінезонах підкочували трап. Річардсові той трап нагадав сходи, що ведуть на ешафот.

Ніби доповнюючи картину, з величезної тіні літака дрібними кроками вийшов і сам кат — Івен Маккоун.

Річардс розглядав його з цікавістю людини, яка вперше бачить перед собою кінозірку: хоч би скільки разів бачив її на об'ємному екрані, ніяк не можеш повірити в реальність її існування, поки вона не постане перед тобою во плоті; от тоді дійсність, хоч як це дивно, починає видаватися галюцинацією, ніби реальна людина не має права існувати окремо від створеного нею образу.

Маккоун був невисокий на зріст, в окулярах без оправи, з натяком на черевце, майже приховане за бездоганно скроєним костюмом. Ходили чутки, нібито Маккоун носить черевики з високою устілкою, та коли це було й так, то не впадало в око. На вилозі піджака в нього був приколотий значок-прапорець. Загалом, він аж ніяк не скидався на монстра, цей продовжувач традицій ФБР та ЦРУ — страхітливих організацій з назвами неначе у фігурних макаронів. Він не був схожий на людину, яка знається на чорних машинах для нічних їздок, на кийках та на підступних запитаннях про родичів заарештованого. Не був схожий на такого, що оволодів усіма засобами вселяння страху в людські душі.

— Бен Річардс? — Тепер, без мегафона, виявилось, що в Маккоуна чиста вимова і м'який голос, який, проте, зовсім не скидався на жіночий.

— Так.

— Я маю офіційний дозвіл дирекції розважальних телепрограм, уповноваженої діяти від імені комітету телевізійної мережі, на те, щоб заарештувати вас і стратити. Чи визнаєте ви правомірність цього документа?

— Хіба курку питають, чи її різати?

— Чудово сказано,— задоволено промовив Маккоун. — Але формальностей слід дотримувати. Я вірю у формальності, а ви? Ну звісно, ні. Ви були надзвичайно далекі від того, щоб керуватись будь-якими правилами, поки ми вас переслідували. Через те ви й досі живі. Вам відомо, що дві години тому ви побили рекорд програми "Переслідування" — вісім днів і п'ять годин? Звичайно, ні. Проте це факт. А ваша втеча з готелю в Бостоні — просто високий клас. Як мені відомо, популярність програми, за шкалою Нільсена, підскочила на дванадцять пунктів.

— Чудово.

— Звичайно, ви майже були в наших руках, коли розігрували свою інтерлюдію в Портленді. Але нам не пощастило. Парракіс перед самою смертю присягався, що в Оберні ви сіли на корабель. Ми йому повірили — він справді здавався переляканим і жалюгідним.

— Справді,— луною озвався Річардс.

— Ну, а останню сцену ви розіграли просто блискуче. Я, можна сказати, шкодую, що гру доводиться закінчувати. Навряд чи я вже колись матиму такого винахідливого супротивника.

— Таки шкода,— промовив Річардс.

— Кінець, розумієте? — сказав Маккоун. — Жінка зламалася. Ми застосували пентотал натрію. Препарат давній, зате надійний. — Він дістав невеличкого пістолета. — Вийдіть з машини, містере Річардс. Я хочу зробити вам останню послугу. Це станеться тут, де ніхто не зніматиме. Ви приймете смерть майже без свідків.

— Тоді й ти приготуйся,— ошкірився Річардс.

Він одчинив дверцята й вийшов із машини. Вони стояли один проти одного, розділені лише смугою бетону.

Маккоун перший порушив напружену мовчанку. Він скинув головою і засміявся.

Сміх був дуже приємний, м'який, оксамитовий.

— О, ви — чудовий гравець, містере Річардс. Par excepience. — Підвищуєте ставку, оголошуєте масть і знову підвищуєте ставку. Я щиро вас вітаю — жінка не зламалася. Вона вперто твердить: те що віддимає вашу кишеню, і є "Чорний ірландець". Ми не можемо штучно пришвидшити хід подій. Досить однієї енцефалограми, аби зрозуміти, що ми з нею робили. Нам мають підкинути літаком з Нью-Йорка три ампули каногіну. Він не залишає слідів. Через сорок хвилин ампули будуть тут. На жаль, це запізно, щоб вас зупинити.

Маккоун помовчав, тоді докинув:

— Вона таки бреше. Якщо ви не заперечуєте проти того, що ваші товариші полюбляють називати елітарними поглядами, я дозволю собі висловити одне спостереження про людей середнього класу: вони вміють брехати, лише коли йдеться про секс. І ще одне спостереження. Ви дозволите? Звичайно, дозволите. — Маккоун усміхнувся. — Я гадаю, то її сумочка. Ми помітили, що вона нічого не має в руках, хоча й їздила за покупками. Ми досить спостережливі, як бачите. Де ж тоді бути тій сумочці, як не у вашій кишені, Річардсе?

Річардс не зробив ходу у відповідь.

— Стріляй, якщо ти такий впевнений.

Маккоун сумно розвів руками.

— Я б залюбки! Та хіба можна ризикувати людським життям, навіть коли шанси — п'ятдесят проти одного? Це вже скидається на російську рулетку. Життя людини певною мірою священне. Уряд — наш уряд — усвідомлює це. Ми — гуманісти.

— Авжеж, авжеж,— промовив Річардс, приречено всміхаючись.

Маккоун кліпнув очима.

— Отже, як бачите...

Річардс здригнувся. Цей чоловік гіпнотизує його. Хвилини збігають, а тим часом із Бостона вже летить вертоліт з трьома ампулами такого наркотика, що розв'яже язика будь-кому (якщо Маккоун каже — сорок хвилин, то йдеться про двадцять), а він стоїть отут і слухає дешеву патріотичну пісеньку. Господи, цей Маккоун — таки справді монстр.

• Предыдущая
• 39/50
• Следующая