Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 48

• Предыдущая
• 48/50
• Следующая

Від напруги рана в боку втретє роз'ятрилась, але кавоварка не розбилася. Мабуть, скло з домішками якогось там вітаміну, щоб не тріскалось від сильної вібрації, подумав Річардс. На кавоварці лишилась пляма крові. Донаг'ю, навіть не зойкнувши, ткнувся головою в розкладені на столі карти. Кров цівкою потекла через верхній планшет на підлогу.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, прийнято п'ятірку в порядку,— жваво обізвалося радіо.

Річардс і далі тримав у руці кавоварку. До неї прилипло пасмочко волосся Донаг'ю.

Річардс упустив її додолу, але звуку не почув. Тут підлога теж була встелена килимом. Із скла зринула вгору водяна бульбашка й, перетворившись на налите кров'ю око, підморгнула Річардсові. Потім він знову побачив перед собою глянцеву фотографію Кеті в залитому кров'ю ліжечку й здригнувся.

Піднявши за волосся важку голову Донаг'ю, він лапнув у внутрішній кишені його блакитної форменої куртки. Пістолет був на місці. Річардс уже майже відпустив мертву голову, та, передумавши, задер її ще вище. На обличчі Донаг'ю застиг ідіотський косий погляд, у роззявлений рот бігла кров.

Річардс протер мерцеві одну ніздрю й заглянув усередину.

Ось він — малесенький, крихітний фільтр. Блискуча сіточка.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть ваш час прибуття,— знов обізвалося радіо.

— Гей, це до тебе! — гукнув Фрідмен через коридор. — Донаг'ю!..

Річардс покульгав у коридор. Він відчував страшенну кволість. Фрідмен підвів на нього погляд.

— Скажіть, будь ласка, Донаг'ю, хай підніме свою гепу й підтвердить...

Річардс поцілив його трохи вище від верхньої губи. Зуби розлетілися, наче розірване намисто дикуна. Кривава каша з мозку та волосся обліпила плямами вирвану з журналу об'ємну фотографію дівчини, що навіки розсунула ноги в ліжку червоного дерева.

З кабіни пілотів долинув приглушений вигук — Голловей відчайдушно рвонувся з місця, намагаючись зачинити двері. Річардс устиг помітити в нього на лобі малесенький шрам, схожий на знак запитання. Мабуть, ще коли був малим бешкетником, грався в пілота й упав з дерева.

Річардс вистрілив йому в живіт. Голловей вигукнув протяглим голосом:

"О-о-о-о-о-х!" Ноги висковзнули з-під нього, він упав долілиць.

Данінгер обернувсь у кріслі з обрезклим, блідим, наче місяць, обличчям.

— Не стріляй, а?.. — встиг він сказати, і йому перехопило подих.

— Ось тобі,— лагідно промовив Річардс і натис на гачок.

Данінгер вивалився з крісла, позад нього щось луснуло й на мить спалахнуло.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть розрахунковий час прибуття.

Річардс раптом гикнув і з його рота ринув струмінь кави й жовчі. Від напруження рана в боку ще дужче роз'ятрилася, відгукнувшись нестерпним шпиганням.

Річардс покульгав до пілотських крісел; штурвали та важелі так само похитувалися, ковзали — складний тандем працював безустанно. Як багато тут шкал і важелів...

Чи є в них постійний зв'язок із землею? Адже політ незвичайний. Напевне є.

— Підтверджую,— наче в приватній розмові відповів Річардс.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, у вас там працює телевізор? У нас на прийомі якісь незрозумілі перешкоди. У вас усе гаразд?

— П'ятірка в порядку,— відповів Річардс.

— Скажіть Данінгеру, що з нього пляшка пива,— загадково промовив голос. Далі чувся тільки тріск атмосферних перешкод.

Машину вів Автик.

Річардс повернувся в салон — діло треба було довести до кінця.

— Господи милосердий,— простогнала Амелія Вільямс.

Річардс недбало глянув на себе. Весь його правий бік, від ребер до литки, яскрів багрянцем.

— Хто б міг подумати, що в старого так багато крові,— промовив він.

Раптом до салону першого класу вдерся Маккоун. Одного погляду на Річардса йому було досить, аби зрозуміти, що сталося. Пістолета він тримав у руці. Два постріли прогриміли одночасно.

Маккоун зник за шторою, де починався салон другого класу. Річардс важко опустивсь у крісло. Він відчував страшенну втому. В животі з'явилася велика дірка, крізь яку було видно кишки.

Амелія кричала безперестанку, вчепившись руками за щоки, відтягуючи їх донизу з такою силою, що обличчя її стало схожим на пластикову маску відьми.

До салону, заточуючись, знову ввійшов Маккоун. Він усміхався. Куля знесла йому півчерепа, але страшний вискал не сходив з обличчя.

Він вистрілив двічі. Перша куля пролетіла в Річардса над головою. Друга пройшла під ключицею.

Річардс теж вистрілив. Маккоун, заточуючись, двічі обкрутився на місці, наче виконував безглуздий танок. Пістолет випав з його руки. Здавалося, він розглядає грубий шар пінопласту на стелі, порівнюючи його з тим, який був у салоні другого класу. Нарешті Маккоун гримнувся на підлогу. В салоні стояв дух пороху та смалятини, свіжий і міцний дух, мов ото запах яблук, коли з них чавлять сидр.

Амелія кричала без угаву. Річардс подумав, який здоровий і сильний у неї голос.

Річардс підводився надзвичайно повільно, притримуючи кишки рукою. Мав таке відчуття, ніби в животі хтось запалює сірники.

Він повільно йшов уздовж проходу між кріслами, зігнутий, з рукою на животі, наче кланявся. Дійшов до парашута, взяв його й потяг за собою. Крізь пальці в нього прослизнуло щось, наче сіре кільце ковбаси. Він став запихати його назад. Це було боляче. Йому здавалося, ніби він напихає себе лайном.

— Бо... — простогнала Амелія. — Бо... Бо... Боже... О Боже... Боже милосердий...

— Надінь оце,— сказав Річард.

Вона все хиталася взад і вперед, не чуючи ні слова. Він кинув парашута на підлогу і дав їй ляпаса. Удар вийшов несильний. Річардс стиснув руку в кулак і штурхонув її. Жінка замовкла. Її очі безтямно витріщились на Річардса.

— Надінь оце,— повторив він. — Як рюкзак. Розумієш?

Вона кивнула.

— Я... не... можу... стрибати... Бо... юсь...

— Ми розіб'ємось. Ти мусиш вистрибнути.

— Ні.

— Гаразд. Тоді я застрелю тебе.

Жінка підхопилася з крісла, відштовхнула Річардса й кинулася хапливо надівати парашутну сумку, дико поводячи очима. Перебираючи лямки, вона відступила трохи від нього.

— Не так. Ця йде під низ.

Вона квапливо поправила лямку, ввесь час одступаючи від Річардса й водночас наближаючись до вбитого Маккоуна. Річардс ішов за нею, з рота в нього капала кров.

— Тепер замкни карабін. Навколо... живота.

Пальці в неї тремтіли, половинки замка з першого разу не з'єдналися, вона заплакала. І ввесь час не спускала божевільного погляду з Річардса.

Вступивши в калюжу крові, вона на мить затупцювала, потім переступила через тіло Маккоуна.

Так вони пройшли салон другого класу. Тепер у животі в Річардса замість сірників рівним полум'ям горіла запальничка.

Запасні двері в салоні третього класу були закріплені розривними болтами і взяті на засувку, яку міг зняти тільки пілот.

Річардс подав Амелії пістолета Донаг'ю.

— Стріляй по болтах. Я не витримаю віддачі.

Заплющившись і відвернувшись, вона двічі натисла на гачок. Більше патронів не було. Двері не ворухнулись, Річардса аж замлоїло з розпачу. Амелія Вільямс стояла, нервово посмикуючи за кільце витяжного троса.

— Може... — почала Амелія, і тієї ж миті двері відлетіли в ніч, а вслід за ними полетіла й вона.

Зігнувшись, наче стара відьма, Річардс чіплявся за спинки крісел, переборюючи ураганний потік повітря й поволі віддаляючись од вирваних дверей. Якби вони летіли вище і різниця в тиску була більша, його теж витягло б із літака. А так його лише дуже трусило, а нещасні кишки, розтягуючись, наче міхи акордеона, волочилися за ним по підлозі. Він відчув, як у салон рине нічне повітря, розріджене й морозне на висоті дві тисячі футів; здавалося, на нього хтось хлюпнув крижаною водою. У животі, замість запальнички, вже палахкотів смолоскип.

• Предыдущая
• 48/50
• Следующая