Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 9

• Предыдущая
• 9/50
• Следующая

Річардс труснув головою і зареготав.

— Я теж так думаю,— мовив Кілліан, сухо посміхаючись. — Маєте якісь запитання?

— Лише одне,— відповів Річардс, подавшись уперед. На його обличчі й сліду не залишилося від гумору. — Як би ви самі почувалися на місці такого переслідуваного?

І тут справжній сміх напав на Кілліана. Він тримався за живіт, а його регіт, гучний і поважний, як меблі з червоного дерева довкола, котився по кімнаті.

— Ой... містере Річардс... п-пробачте... — І він знову зайшовся сміхом. Нарешті він кілька разів приклав до очей чималенького білого носовичка й, здавалося, заспокоївсь. — Бачите, ви не тільки маєте почуття гумору, містере Річардс. Ви... Я... — Кілліан затамував новий вибух сміху. — Пробачте, будь ласка. Через вас на мене смішки напали.

— Бачу.

— Хочете ще про щось запитати?

— Ні.

— Дуже добре. Перед початком програми у нас буде обговорення. Якщо ваш блискучий розум додумається до ще якихось запитань, будь ласка, притримайте їх до того часу. — Кілліан натиснув кнопку на своєму столі.

— Тільки звільніть мене від кралі,— промовив Річардс. — Я одружений.

Брови Кілліана полізли вгору.

— Ви певні того, що кажете? Вірність викликає захоплення, містере Річардс, але від п'ятниці до вівторка довго чекати. А коли зважити на те, що вам, може, й не доведеться вже побачитися з дружиною...

— Я одружений.

— Чудово. — Він кивнув дівчині, що з'явилася була у дверях, і та відразу зникла. — Ви матимете окремий люкс на дев'ятому поверсі, а кухарі виконуватимуть ваші замовлення в розумних межах. Чим же ми все-таки могли б вам ще прислужитися, містере Річардс?

— Доброю пляшкою віскі „Бурбон“. І телефоном, щоб я міг подзвонити своїй друж...

— Е ні, вибачайте, містере Річардс. Віскі — будь ласка. Але з моменту підписання цієї угоди,— він підсунув її до Річардса разом із ручкою,— ніяких контактів з містом аж до вівторка. То як щодо дівчини? Може, передумаєте?

— Ні,— відповів Річардс, ставлячи недбалий підпис на пунктирній лінії. — Зате нехай принесуть дві пляшки віскі.

— Ухвалено. — Кілліан підвівся і знову простяг руку.

Не потиснувши її й цього разу, Річардс вийшов.

Кілліан дивився йому вслід невидющими очима. На його обличчі не було й тіні усмішки.

Коли Річардс повернувся до приймальні, секретарка вигулькнула із свого окопчика й простягла йому конверта. На конверті було написано:

„Містере Річардс!

Маю підозру, що під час нашої співбесіди ви приховали, що вам дуже потрібні зараз гроші. Хіба ні?

Усупереч чуткам, керівництво розважальних програм не видає авансів. Вам не слід вважати себе учасником змагання з усім тим блиском, що стоїть за цими словами. Ви не телезірка, а сірий віл, якому платять надзвичайно багато за небезпечну роботу.

Одначе керівництво не може заборонити мені особисто позичити вам гроші. У конверті ви знайдете десять відсотків вашого авансу. Хочу вас попередити — не в нових доларах, а в сертифікатах Будинку розважальних програм, які підлягають обміну на долари. Якщо вирішите надіслати ці сертифікати дружині — а я гадаю, ви вчините саме так,— вона матиме змогу впевнитись у тому, що вони мають принаймні одну перевагу над новими доларами: поважаний лікар прийме їх як законну платню, а шарлатан — ні.

Щиро ваш Ден Кілліан“

Річардс розірвав конверт і дістав звідти грубеньку книжечку купонів із символом розважальних програм на цупкій обкладинці. Сорок вісім купонів вартістю в десять нових доларів кожен. Річардс відчув, як у ньому здіймається хвиля вдячності до Кілліана, і нещадно придушив це безглузде почуття. Він не мав сумніву, що Кілліан вирахує ці чотириста вісімдесят доларів із його авансу. До того ж, це з біса дешева ціна за те, щоб гарантувати й грандіозне видовисько, й гарний настрій клієнта, й збереження тепленького місця за Кілліаном.

— Лайно,— промовив Річардс уголос.

Секретарка запопадливо визирнула зі свого окопчика.

— Ви щось сказали, містере Річардс?

— Ні. Як пройти до ліфтів?

Номер люкс виявився розкішним.

Уся підлога у вітальні, спальні й туалетній кімнаті була встелена такими пухнастими килимами, що хоч брасом плавай. Телевізор вимкнений, усюди благословенна тиша. Довкола — вази з квітами, а на стіні біля дверей — кнопка зі скромним написом „Обслуга“. „Чого-чого, а обслуги тут вистачає“,— цинічно подумав Річардс. Двері люкса охороняли два полісмени на той випадок, якби він надумався прогулятись по будинку.

Він натиснув кнопку, і в дверях з'явився полісмен.

— Слухаю вас; містере Річардс,— сказав він. Річардс спробував уявити, як йому кисло в роті від отого „містер“. — Ви замовляли віскі — його зараз...

— Я не про те,— перебив його Річардс і простяг залишену йому Кілліаном книжечку з купонами. — Мені треба надіслати оце.

— Напишіть ім'я та адресу, містере Річардс, а я подбаю, щоб усе було зроблено.

Річардс знайшов у кишені свою квитанцію від шевця й на звороті написав адресу, ім'я та прізвище Шійли. Потім подав полісменові пом'ятого папірця й купони. Той уже був обернувся, щоб іти, коли Річардсові сяйнула нова думка:

— Стривай!

Полісмен спинився, і Річардс висмикнув у нього з руки книжечку з купонами. Розгорнувши її, відірвав уздовж перфорації одну десяту купона: еквівалентна вартість — один новий долар.

— Ти знаєш полісмена Чарлі Грейді?

— Чарлі? — Полісмен кинув на Річардса сторожкий погляд. — Атож, я знаю Чарлі. Він чергує на п'ятому поверсі.

— Передай йому оце. — Річардс простяг полісменові відірвану частину купона. — Скажи, п'ятдесят центів — процент за позику.

Полісмен обернувся, але Річардс знову зупинив його.

— Принесеш мені розписку від дружини й від Грейді. Гаразд?

На полісменовому обличчі відбилася неприхована відраза.

— Не можеш на слово повірити?

— Де ж пак, на слово,— відказав Річардс із ледь помітною усмішкою. — Ваші хлопці показали мені, що таке довіра. Поки я жив за Каналом, ви дали мені добру науку.

— А цікаво буде подивитися,— сказав полісмен,— як вони за тобою ганятимуться. Візьму в обидві руки по бляшанці пива й не відходитиму від екрана.

— Ти краще не забудь мені розписки принести,— сказав Річардс і тихенько причинив двері перед носом у полісмена.

Віскі принесли через двадцять хвилин, і Річардс попросив здивованого служника дістати йому один-два товстих романи.

— Романи?

— Книжки. Ну, щоб почитати. — Річардс погортав уявні сторінки.

— Слухаюсь, сер,— промовив служник недовірливим тоном. — А на обід що замовите?

Господи, це лайно таки починає засмоктувати його. Він уже тоне в ньому. Перед очима в Річардса раптом замиготіло щось наче мультиплікат: чоловік падає в нужник і потопає в рожевому лайні, що пахне, як „Шанель номер п'ять“. Мораль: лайно є лайно.

— Біфштекс із горошком та картопляним пюре. — „Господи, а чим обідатиме Шійла? Протеїновою таблеткою та чашкою сурогатної кави?“ — Молоко. Яблучний пиріг з вершками. Записав?

— Так, сер. А може?..

— Все,— сказав Річардс, відчуваючи, як його охоплює розпач. — Все. Іди геть.

У нього не було апетиту. Ні до чого.

Річардс відчув похмуру втіху від того, що посильний зрозумів його так дослівно: він, мабуть, вибирав романи з лінійкою в руці. Годилося все, що було більше ніж півтора дюйми завтовшки. Посильний приніс три книжки, про які Річардс ніколи й не чув: „Бог є англієць“ і „Не бути чужаком“, написані в золотий вік роману, та грубезний томисько трирічної давності під назвою „Радощі праці“. Річардс почав з нього й невдовзі зморщив носа. Бідному хлопцеві ведеться добре у „Дженерал атомікс“. Він посувається вгору від підсобника до кваліфікованого робітника. Відвідує вечірні курси (Що він там робить? Вчиться грати в „Монополію?“). На гулянці закохується в гарну дівчину („Мабуть у неї ще не встиг відгнити ніс од сифілісу“). Блискуче складає іспит, і його переводять на посаду молодшого техніка. Підписує шлюбний контракт на три роки і...

• Предыдущая
• 9/50
• Следующая