Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк - Страница 18

• Предыдущая
• 18/52
• Следующая

Четверо друзів провели безсонну ніч – кожен думав про те, чи виконає Оз його прохання, чи ні. Дороті ненадовго задрімала, і їй наснилося, що вона знову в Канзасі й тітонька Ем радіє її поверненню.

Рівно о дев'ятій ранку солдат із зеленими бакенбардами прийшов за ними, і за чотири хвилини вони всі разом увійшли до тронної зали.

Кожен із них очікував побачити Оза в тому образі, в якому той уже колись поставав перед ними. На їхній превеликий подив, у залі було порожньо. Вони стояли біля дверей, збившись до гурту» бо мертва тиша порожньої кімнати лякала сильніше, ніж будь-яке з облич Великого і Могутнього.

Раптом вони почули голос, який долинав звідкись із-під стелі. Голос промовив:

– Я Оз, великий і могутній. Навіщо ви прийшли до мене?

Друзі знову заходилися шукати поглядом постать, але ніхто нікого не побачив, тому Дороті запитала:

– Де ти?

– Я всюди, – відповів голос, – але для простих смертних я невидимий. Саме зараз я сиджу на своєму троні й готовий говорити з вами.

Справді, голос тепер лунав десь із-під трону. Друзі підійшли ближче, стали поруч, і Дороті почала:

– Ми прийшли нагадати про твої обіцянки, великий Озе.

– Про які обіцянки?

– Ти обіцяв доправити мене додому в Канзас, якщо не стане Злої Чаклунки Заходу.

– А мені ти обіцяв мозок, – сказав Страшило.

– А мені серце, – додав Залізний Лісоруб.

– А мені хоробрості, – промовив Лякливий Лев.

– А що, Зла Чаклунка Заходу справді загинула? – запитав Оз, і його голос, як здалося Дороті, трошки затремтів.

– Так, – відповіла дівчинка. – Я облила її водою з відра, і вона розтанула.

– Нічого собі! – здивувався голос. – Приємна несподіванка. Добре, приходьте до мене завтра, мені треба подумати.

– Ти мав уже достатньо часу на роздуми, – обурився Залізний Лісоруб.

– Більше ми не чекатимемо, – буркнув Страшило.

– Треба дотримуватися обіцянок! – вигукнула До роті.

Лев вирішив налякати мудреця і громовито рикнув. Луна підхопила гарчання, Тото перелякався, кинувся вбік і випадково наштовхнувся на ширму, що стояла в кутку. Ширма з гуркотом упала на підлогу– І тут на друзів чекав новий сюрприз. Там, де вона стояла, був маленький немолодий чоловічок із лисою головою і зморшкуватим обличчям. Залізний Лісоруб здійняв сокиру й кинувся до чоловічка з криком:

– Хто ти такий?

– Я Оз, великий і могутній, – сказав чоловічок тремтячим голосом. – Не бийте мене, будь ласка. Я зроблю все, що ви попросите!

Друзі розгублено переглянулися.

– Я думала, Оз – Голова, яка вміє розмовляти… – розчаровано промовила Дороті.

– А я гадав, що Красуня, – буркнув Страшило.

– А я – що жахливий Звір, – промовив Лісоруб.

– А я – що Вогняна Куля! – гаркнув Лев.

– Ви помилилися, – сумирно сказав чоловічок. – Я просто вдавав із себе когось іншого.

– Вдавали із себе? – вражено вигукнула Дороті. – То ви не великий мудрець і чарівник?

– Тихше, дитинко, бо нас підслухають, і тоді мені кінець. Я вдавав із себе великого мудреця і чарівника.

– А насправді це не так?

– Не так, моя дорогенька. Я звичайнісінька людина.

– Ви не звичайна людина, – ображено заявив Страшило, – а надзвичайний дурисвіт.

– Так отож, – підтвердив чоловічок. При цьому він заходився терти руки так, ніби був дуже задоволений від почутого. – Я надзвичайний дурисвіт.

– Але ж це просто жахливо! – сказав Залізний Лісоруб. – Отже, мені ніколи не отримати серця?

– А мені хоробрості? – засмутився Лев.

– А мені мозку? – промовив Страшило крізь сльози, витираючи очі рукавом.

– Шановні друзі, – звернувся до них Оз. – Благаю вас, не думайте про ці дрібниці. Подумайте краще про мене: яка жахлива доля на мене очікує, якщо ви всім розкажете про мою таємницю.

– Невже ніхто не знає, що ви всіх дурите? – запитала До роті.

– Ніхто, крім вас чотирьох. І ще мене самого, – додав Оз. – Я всім так довго морочив голову, що вирішив: нікому не вдасться мене розкусити. Дарма я взагалі пустив вас до тронної зали. Я ніколи не пускаю сюди підданих, і тому вони переконані, що страшнішого й могутнішого за мене не існує.

– Та я не можу зрозуміти, – спантеличено промовила Дороті, – як Ви постали переді мною у вигляді Голови, що вміє розмовляти?

– Це один із моїх фокусів, – сказав Оз. – Прошу за мною, ви все зараз побачите.

Він пройшов до маленьких дверцят у кінці тронної зали, й усі ввійшли туди за ним. Оз показав на стіл, де лежала велика голова, зроблена з кількох шарів паперу, з намальованим обличчям.

– Я підвішую її до стелі на шнурі, – зізнався Оз, – а сам стою за ширмою та смикаю за ниточки, щоб очі крутилися, а рот відкривався.

– Але як вам вдається говорити за неї? – далі розпитувала Дороті.

– Я черевомовець, – пояснив чоловічок, – і можу зробити так, щоб мій голос чувся в тому місці, де мені потрібно. От вам і здавалося, що він лунає від Голови. А ось інші предмети, якими я користувався, щоб обманювати вас. – Оз показав Страшилу сукню та маску, які одягав, удаючи Красуню, а Залізний Лісоруб побачив, що Звір – це багато різних шкур, зшитих докупи.

А Вогняну Кулю фальшивий чарівник також підвісив до стелі. Насправді куля була зроблена з вати, а коли її просочили олією, полум'я від неї вийшло дуже яскравим.

– Вам мусить бути соромно, що ви так дурите людей, – суворо сказав Страшило.

– Мені дуже, дуже соромно, – сумно повідомив йому чоловічок. – Але що я мусив робити? У мене не було виходу. Сідайте, тут багато крісел, і я розповім вам свою історію.

Усі вмостилися, і мудрець-пройдисвіт почав свою оповідь.

– Народився я в місті Омаха…

– Це зовсім недалеко від Канзасу! – вигукнула До роті.

– Правильно, але ось звідси далекувато, – відповів Оз, сумно похитавши головою. – Коли я виріс, то став черевомовцем. І треба сказати, навчав мене великий майстер. Я можу наслідувати крик будь-якого звіра або пташки. – І на доказ цього він почав нявкати так схоже, що Тото нагострив вуха і почав озиратися в пошуках кішки. А Оз тим часом вів свою розповідь далі: – За якийсь час мені це набридло, і я став цирковим повітроплавцем.

– А що це таке? – запитала До роті.

– Цирковий повітроплавець – це чоловік, який піднімається на кулі під час ярмарків, щоби привабити натовп цікавих і заохотити їх придбати квитки до цирку.

– А! – зрозуміла Дороті. – Знаю!

– Якось я піднявся на повітряній кулі, але мотузки порвалися, і ніяк не вдавалося спуститися. Кулю піднесло вище за хмари, а потім її підхопив потужний потік повітря й потягнув далеко-далеко.

Мандрівка тривала день і ніч, а коли я прокинувся зранку другого дня, то побачив, що куля летить прекрасною невідомою країною. Незабаром мій летючий засіб почав повільно знижуватися і зрештою приземлився. Я зовсім не забився. Та навколо мене зібрався натовп дивних людей, які вирішили: якщо я спустився з небес, то мушу бути великим чарівником і мудрецем. Зрозуміло, я не став їх переконувати у протилежному, бо вони дуже мене боялися і були готові беззаперечно слухатися.

Щоб чимось розважити себе і зайняти цих симпатичних людей ділом, я звелів їм побудувати місто. Вони працювали охоче і дуже вправно. Країна була дуже гарна і зелена, і я вирішив назвати місто Смарагдовим. А щоб назва прижилася, я звелів його мешканцям носити зелені окуляри: так вони все бачили в зеленому світлі.

– А хіба тут не все зелене? – здивувалася Дороті.

– Ні, тут усе, як і в інших містах, – відповів Оз, – але якщо носити зелені окуляри, тоді, звісно, все здасться зеленим. Смарагдове Місто побудували багато років тому – я потрапив сюди зовсім молодим хлопчиною, а тепер я вже старий. Та мої піддані носять зелені окуляри так давно, що більшість із них направду вважає це місто смарагдовим. До речі, місто і справді красиве – для нього використали чимало і коштовних каменів, і благородних металів, й інших оздоб. Не місто, а картинка!

Я завжди добре ставився до своїх підданих, і вони люблять мене, але з того часу, як побудували цей палац, я зачинився в ньому і ніколи нікого не приймаю.

• Предыдущая
• 18/52
• Следующая