Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк - Страница 7

• Предыдущая
• 7/52
• Следующая

Більше жодних пригод на долю мандрівників цього дня не випадало. Тільки одного разу Залізний Лісоруб наступив на жука – той собі на лихо перелізав через дорогу із жовтої цегли – звісно, сталева нога розчавила нещасну комашку. Це так засмутило Залізного Лісоруба, який ніколи не ображав живі створіння, що він заплакав. Сльози побігли по обличчю, й суглоби в щелепах миттю заіржавіли. Коли Дороті звернулася до Лісоруба з якимось запитанням, той навіть не зміг відкрити рота. Це страшенно його налякало, і він відчайдушно почав руками показувати якісь знаки, але Дороті ніяк не могла здогадатися, що сталося. Лев теж завмер заскочений зненацька. Він витягнув із кошика Дороті мастило й капнув його на суглоби-шарніри. За якийсь час Залізний Лісоруб знову повернув собі мову.

– Це буде гарним уроком для мене! – сказав він. – Треба завжди дивитися під ноги. Якщо я буду необережним і розчавлю ще якогось жучка чи павучка, то знову заплачу, і тоді заіржавіють мої щелепи, і я не зможу розмовляти.

Після цього випадку він увесь час дивився під ноги. Коли помічав мурашку, що переповзала дорогу, обережно переступав через неї. Залізний Лісоруб знав, що в нього немає серця, і тому намагався бути особливо уважним до оточуючих.

– Люди мають серця, – пояснив він, – і завжди можуть прислухатися до того, що диктує їм голос серця, тому й діють належним чином. Але в мене немає серця, і тому доводиться завжди бути напоготові. Коли великий мудрець Оз дасть мені серце, тоді вже можна буде трохи розслабитися.

Більше будинки їм не траплялися, і мандрівники зупинилися на ночівлю під великим розлогим деревом. Під його широкою кроною друзі почувалися, немов під дахом. Залізний Лісоруб заготував своєю сокирою багато дров, Дороті розпалила велике багаття, біля якого швидко зігрілася і забула про тугу, яка підібралася до серця. Вони з Тото доїли хліб, і тепер уявлення не мали, чим будуть снідати.

– Якщо хочеш, – запропонував Лев, – я зганяю до лісу та вполюю для тебе оленя. Коли вже ви, люди, маєте такий дивний смак і вам не до вподоби сире м'ясо, можеш підсмажити його на багатті. Це буде нічогенький сніданок.

– Не треба! Прошу тебе, не треба! – почав благати Залізний Лісоруб. – Якщо ти вб'єш оленя, я так розплачуся, що мої щелепи вкриє товстий шар іржі.

Але Лев таки втік до лісу й роздобув там щось собі на вечерю, а що саме, ніхто не знав, та й сам мисливець про це мовчав. Страшило знайшов дерево, на якому було повно горіхів, і з гіркою наповнив ними кошик Дороті. Дівчинку дуже потішила його турбота, але вона не могла стримати сміх, коли бачила, як незграбно він їх збирав. Горіхи були маленькі, а напхані соломою пальці в рукавицях здавалися такими неспритними, що Страшило розсипав по землі горіхів більше, аніж поклав до кошика.

Але Страшило не мав нічого проти цього заняття. Збір горіхів дозволяв йому триматися подалі від вогню. Страшило дуже боявся, що на нього впаде випадкова іскра й він згорить дотла. Тому він увесь час тримався подалі від багаття і підійшов до нього лише для того, щоб укрити натомлену Дороті сухим листям.

Під ковдрою з листя вона спокійно проспала до ранку. А коли прокинулася, вмилася в струмочку, а потім мандрівники знову вирушили в путь до Смарагдового Міста.

Цей день виявився наповнений пригодами. Не минуло й години, як мандрівники наштовхнулися на глибокий яр, що перетинав дорогу й ішов далеко в ліс. Яр був не тільки дуже широкий, але й глибокий. Коли вони підійшли до його краю та зазирнули вниз, то побачили на дні багато гострого каміння. Стіни яру були настільки крутими, що годі й думати про те, щоб спуститися на дно, а потім дряпатися угору на другий бік. Дехто з мандрівників подумав, що подорож уже закінчилася.

– Що ж нам робити? – у відчаї вигукнула Дороті.

– Навіть гадки не маю, – сумно відповів Залізний Лісоруб, а Лев розгублено потрусив кудлатою гривою – він теж не знав, що придумати. Але Страшило промовив:

– Через яр на крилах нам не перелетіти, це ясно. Спуститися, перейти дном і піднятися ми також не можемо. Виходить, нам доведеться зостатися тут, якщо тільки ми не зуміємо перестрибнути на той бік.

– Взагалі-то, я можу спробувати, – промовив Лякливий Лев після того, як оцінив поглядом відстань.

– Тоді все гаразд, – зрадів Страшило, – тому що ти зможеш по черзі перенести кожного з нас.

– Я спробую, – пообіцяв Лев. – Хто перший?

– Я! – заявив Страшило. – Якщо виявиться, що ти не зможеш перестрибнути через яр, Дороті розіб'ється на смерть об каміння на дні, а Залізного Лісоруба сильно погне. А зі мною нічого не буде. Мені це все не загрожує.

– Зізнаюсь, я і сам боюся впасти, – промовив Лякливий Лев, – але що поробиш, треба спробувати. Залазь до мене на спину, будемо стрибати.

Страшило заліз на спину до Лякливого Лева, велетенський звір підійшов до самісінького краєчка й присів.

– А чом би тобі не розігнатися? – запитав Страшило.

– Бо в нас, Левів, так не заведено, – відповів Лякливий Лев. Потім він випростався, як велетенська пружина, пролетів у повітрі над яром і успішно приземлився на другому боці. Товариство бурхливо привітало вдалу спробу. Страшило зліз на землю, і Лев стрибнув назад.

Дороті вирішила, що наступною буде вона.

Дівчинка взяла на руки Тото, залізла на спину до Лева й однією рукою міцно вчепилася за його кудлату гриву. Не встигла Дороті відчути, що летить у повітрі, наче птах, аж тут вони вже опинилися на землі. Лев знову повернувся, забрав Залізного Лісоруба й стрибнув утретє.

Мандрівники не змогли відразу ж вирушити в путь – їм довелося трохи зачекати. Стрибки забрали в Лева надто багато сил, і він відпочивав – висолопив язика й важко дихав, наче великий собака, який бігав по подвір'ї за курми.

І на цьому боці ліс виявився дрімучим і похмурим. Коли Лев перепочив, друзі закрокували далі по дорозі з жовтої цегли. Йшли вони мовчки й задумливо, сподіваючись, що незабаром ця гущавина закінчиться і вони знову побачать яскраве сонце. Із хащі долинали якісь дивні звуки, й Лев прошепотів, що в цих краях водяться калідаси.

– Хто такі калідаси? – запитала Дороті.

– Це страшні звірі. У них тулуби ведмедів і тигрячі голови, – пояснив Лев. – А ікла вони мають такі довгі й страшні, що будь-який із них за мить роздере мене на клапті. Я страшенно боюся калідасів.

– Я тебе розумію, – сказала Дороті. – Це й справді моторошні чудовиська!

Лев хотів було щось відповісти, але тут мандрівники підійшли до нового яру. Він був настільки широким, що Лев одразу зрозумів: цього разу перестрибнути йому не вдасться.

Гурт почав радитися. Після довгих роздумів та суперечок Страшило запропонував:

– Біля самого краю цього урвиська росте високе дерево. Якщо Лісоруб зрубає його так, щоб воно впало через яр, вийде міст, і ми зможемо перейти по ньому на інший бік.

– Чудова думка! – вигукнув Лев. – Мені вже здається, що в тебе в голові не солома, а справжнісінькі мізки!

Лісоруб не зволікаючи взявся до роботи. Сокира була в нього дуже гостра, й скоро дерево вже було надрубане. Лев уперся в стовбур своїми могутніми передніми лапами й щосили штовхнув. Дерево повільно нахилилося й зрештою з тріском упало просто через яр.

Мандрівники саме збиралися почати перехід по цьому незвичайному мосту, але позаду почулося голосне гарчання. Вони озирнулися й побачили, як у їхній бік стрімголов мчать два дивні створіння, що скидалися і на ведмедів, і на тигрів одночасно.

– Це калідаси! – вигукнув Лякливий Лев і почав труситися, як осиковий листок.

– Хутко на інший бік! – скомандував Страшило. Спочатку по мосту рушила Дороті з Тото на руках, за нею прямували Залізний Лісоруб і Страшило. Лякливий Лев, хоча страшенно боявся, а все ж повернувся до калідасів і гарикнув так оглушливо, що Дороті скрикнула, Страшило гепнувся на спину, а калідаси спинилися і здивовано подивилися на Лева. Але чудовиська швидко оговталися. Вони зрозуміли, що мають перевагу в розмірах, а ще їх аж двоє, а супротивник лише один. Тому калідаси знову кинулися вперед. Лев тим часом перебрався по дереву-мосту й озирнувся подивитися, що будуть робити калідаси. Ті також саме прямували над урвищем. Лякливий Лев сумно сказав Дороті:

• Предыдущая
• 7/52
• Следующая