Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 15

• Предыдущая
• 15/58
• Следующая

Я підвівся. Нога нила, футболку можна було викидати. Малий перелякано стояв поруч. Ролекс валявся на асфальті. Я підняв його, віддав малому. Привалився спиною до стіни. Двері знову відчинилися, звідти вибігла Даша. Побачила нас, підійшла. Її трохи занесло, втім, вона згрупувалась і втримала рівновагу. Подивилася на заплаканого малого, побачила мою роздерту футболку. Почала кричати.

— Що ти тут робиш?! — кричала вона малому. — Якого чорта?! Скільки можна?!

Малий привалився до стіни поруч зі мною. Так ми й стояли з ним, ніби чекаючи на спільний розстріл.

— Я з ким розмовляю? — кричала Даша. — Ти мене чуєш?

— Не кричи на нього, — сказав я.

— А ти не лізь! — не погодилась вона й знову закричала. — Я тебе питаю, якого чорта?!

— Я сказав, не кричи на нього, — перебив її я.

— Та хто ти такий? — Повернулась вона до мене. — Що ти мені вказуєш?

— Послухай, — відповів я, — іди бухай, із ким бухала. Можеш із ними навіть трахатись. На малого не кричи, ясно?

— Що? — перепитала вона. — Що ти сказав?

Вона витримала паузу й зарядила мені своєю крижаною розчепіреною п'ятірнею. Підхопила малого, поволочила до бару. Я кинувся слідом. Проте двері були причинені. Я потягнув їх на себе, потім навалився плечем, потім довго валив по них розбитими кулаками. Можна було, звісно, зайти з подвір'я, але якого чорта, як говорила Даша, якого чорта. Я побрів додому, піднявся до себе, викинув брудний одяг, зібрав речі. Окуляри залишив на столі. Спустився вниз. Переночую на вокзалі, подумав.

Усе, що я знав про це місто, я знав від неї. Це вона розповідала мені всі свої неправдоподібні історії. Говорила завжди голосно й переконливо, називала імена й адреси, згадувала дати, малювала носаком черевика на піску, показуючи напрямок, у якому рухаються ріки, і місця, де вони пересихають. Розповідала мені про системи фортифікацій та підземних ходів, описувала металевих драконів, що дихають вогнем у трамвайних депо, і згадувала непробивний панцир бойових тварин, котрі переховуються в піщаних норах довкола водосховища. Розповідала також про макети повітряних фабрик і машини масового знищення, виготовлені дітьми в будинках піонерів, згадувала щось про родючі поля стадіонів, на яких ростуть дивні рослини, від яких добре спиться й покращується пам'ять, скоромовкою нашіптувала інформацію про таємні лабораторії політехнічного, що неприступно темніють на обрії, про наукові школи, що вже добру сотню років намагаються виготовити еліксир безсмертя, і найкоротші трамвайні шляхи, які проходять подвір'ями. Згадувала щось про холодну зброю, яка виготовляється на старих заводах, про те, що влітку дерева затуляють собою небо, вночі не видно ні місяця, ні зірок, тому дехто думає, що в місті живуть відьми, і вони тут справді живуть, стверджувала, і доволі добре себе почувають, тому що це взагалі зручне для проживання місто, ось сюди й сповзаються потопельники та повішеники, припливають ріками, проникають крізь вокзали, покращуючи загальну демографічну ситуацію. Зате взимку, уточнювала вона, місяць просто висить тобі за вікном, хоч бери його до рук, схожий на сир, хоча насправді зліплений із глини й трави. У місті, говорила, легко зимувати, оскільки фабрики постійно прогрівають ранкове повітря. Розповідала, що навесні в передмістях вода розмиває фундаменти старих санаторіїв, ріки стають червоними й пахнуть медикаментами, тому справжній запах весни — це запах нашатирю. А ще говорила, що на вулицях знову почали стріляти, що війна продовжується й ніхто не збирається здаватись. Усе буде тривати, доки ми будемо любити, — пояснювала, ніби на щось натякаючи. Любові стане на всіх, — додавала. Цього останнього я не зрозумів.

Уже прокидаючись, Соня встигла побачити сон. Був він короткий і неспокійний. Снилась їй ріка, якою піднімалися кораблі. Старі, іржаві, з жовтими від води бортами й чорними від сажі трубами. Ставали посеред ріки й відчайдушно сигналили. З бортів у воду стрибали моряки — втомлені, неголені, від цього злі й рішучі. Добиралися вплав до берега, вибрідали на пісок у важкому одязі, розбитих черевиках, ішли причалом, гнівно озираючись на кораблі, що далі сурмили так голосно, аж вона остаточно прокинулась. Ну що ж, подумала, сьогодні буде багато гостей.

У домі ще спали. Вона тихо вислизнула з-під простирадла. Ночі були теплими, вони спали зовсім без одягу, їй це подобалось, подобалось прокидатись і знаходити все таким, яким воно має бути — неприхованим і легким. Він спав лицем на схід усю ніч — глибоко й застигло. Суніт якийсь, подумала Соня, натягла футболку й вийшла з кімнати. У вітальні спали родичі. Учора вона намагалася запам'ятати, хто є ким, у кого яке ім'я, проте безнадійно: усі вони трималися гуртом, спали покотом, як прочани, строго дотримуючись родинних приписів та ієрархічних настанов. Чоловіки втрьох тіснились на канапі, між ними розпачливо застряг чийсь небіж — пухкий і сором'язливий, затиснутий із боків старшими, мов бобслеїст. Жінки лежали на розстелених підлогою верблюдячих ковдрах. Чоловіки одягу не скидали, спали у святкових штанях і сорочках, один навіть краватку звечора не скинув, аби зранку не мучитись. Жінки спали в теплих халатах, поставивши в головах привезені з дому капці. Лягли рано, спали міцно, уві сні не кричали. Соня раптом згадала, що, крім футболки, на ній нічого немає, нечутно причинила двері. У дитячій на розкладачці спав дядя Гриша. Спав так, як сплять герої — розкидавши постіль і застигнувши в якійсь шаленій позі: головою закопався під подушку, ліву руку затис сухими стегнами, правою застряг десь під розкладачкою. Ковдра лежала на підлозі, мов забутий десантником парашут, простирадло звисало з ноги, як зірваний із ворожої адміністрації прапор, щелепа плавала в склянці з водою, на стільці. Уночі — вона чула із сусідньої кімнати — дядя Гриша тяжко крутився на розкладачці, мов грішник на пекельному вогні, стогнав, плакав, зривався на ноги, час від часу хапаючи склянку з щелепою й жадібно п'ючи, а потому довго відпльовуючись. На ранок заспокоївся й високо висвистував синіми устами якусь темну примарну мелодію для сновид. Соня пройшла до ванної, зачинилась. Скинула футболку. Влізла до ванної, пустила гарячу воду. Доки вони спатимуть, подумала, у мене є час. У мене є час, поправилась, доки вони спатимуть.

Вода торкалася шкіри, роблячи її теплою й чутливою. Хочеться ніжності, подумала Соня, хочеться сексу, хочеться кави з молоком. Коли виходила, наткнулась на нього. Він, виявляється, відчув, що її немає, прокинувся й рушив на пошуки. Стояв під дверима ванної, чекаючи, коли вона закінчить. Щойно відчинила, заштовхав її назад і взявся стягувати з неї футболку. До речі, подумала Соня й допомогла йому. А щойно він зручно примостив її на ванні, притримуючи однією рукою, намагаючись стягнути із себе майку другою, хтось легко й невпевнено постукав у двері. Притому, що двері не зачиняли. Вони зупинилися, Соня прислухалась, він заскрипів зубами. Знову постукали. Чорт, прошипів він, відпустив її, кинув їй її футболку й відчинив. На порозі стояв небіж. Зі сну ще пухкіший і розгубленіший. Стояв у жіночій нічній сорочці й синіх спортивних штанях, переступав невпевнено з ноги на ногу. Соня встигла кинути на коліна футболку, аби приховати від малого бодай щось. А ось він прикривався лише рукою, але скільки там тих рук, тож небіж дивився на нього пильно й перелякано, усе нервовіше тупцяючи й переступаючи. Якийсь час усі мовчали, першим не витримав він.

— Сусідні двері, — сказав із притиском, висунувся в коридор, клацнув потрібним вимикачем, повернувся назад, причинивши за собою двері.

Спробував забрати в неї футболку, проте Соня твердо відвела його руку, одяглася й пішла на кухню. Він лишився. Соня подумала, що й відпустив він її загрубо, коли малий почав ломитись, і футболку кинув зарізко, ніби виганяючи, і що все це насправді так недоречно, хоча за великим рахунком яка різниця? Жодної. На кухні, підчеплена до люстри, висіла її весільна сукня. Соня взялася за каву. День буде довгий, подумала. І радісний, додала.

• Предыдущая
• 15/58
• Следующая