Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 17
- Предыдущая
- 17/58
- Следующая
Прострелили повітря недопалками, побили долонями по кишенях — чи нічого зайвого, рушили вперед. На вході наїхали на обсоса в ковбойському капелюсі, дали запотиличника якомусь малому, мокрому й противному, пильно, хоч і коротко, оглянули незнайомого пацана, кучерявого й нарваного, що дивився на всіх із відразою. Протиснулись до молодої, за лікоть відтягли від неї ветерана з червоними від безсоння очима, дали ще одного запотиличника мокрому малому, що йшов тепер за ними слідом. Привіталися. Данило простягнув долоню, Олег ні.
Соня здивувалась. Проте швидко взяла себе в руки, усміхнулась Данилові, простягла долоню Олегові, а коли той демонстративно не відповів, притягла його до себе й волого поцілувала в щоку, колючись об його чотириденну щетину. Олег збентежено вибачився, що вони запізнились. І що не в парадному. І без подарунка. Бентежився все більше, але тут Данило перебив його, дістав із кишені в'язанку ключів і простягнув Соні: на, мала, сказав, сьогодні мій мерседес у твоїй власності. А я піду бухну. Соня розсміялася, розганяючи загальну напругу, але ключі несподівано для себе взяла. Давай, сказала, святкуйте. Ключі хай у мене будуть, а то влаштуєте тут американські гірки. Данилові вже хтось наливав, Олег хотів щось додати, але лише махнув рукою й теж потягнувся до столів.
Чому кораблі? — думала вона. — Звідки кораблі? Останні роки вона вела щоденник. На фірму приходив психоаналітик, веселий шарлатан, що підкочувався під час сеансів до секретарок і бухгалтерів, за що його любили й не виганяли. У вас усе добре, сказав він Соні: робота, кар'єра, здоров'я. Навіть те, що у вас немає чоловіка — добре. У вас узагалі все гаразд. Саме час занепокоїтись, попередив він. І запропонував вести щоденник. Мовляв, це для себе самої, тому можна не стримуватися — пишіть, що хочете: все одно ніхто не прочитає. Соня погодилась. Вона взагалі легко погоджувалась на все нове й несподіване. Лише, подумала, про що писати? Відразу ж вирішила, що жодних виробничих моментів. Навіщо полегшувати роботу податковій, подумала. І жодної любові, додала подумки. З любов’ю насправді теж усе було гаразд. Соня сама кидала своїх чоловіків — вони її кинути просто не наважувались. Двічі вона була в шлюбі, двічі її чоловіки безслідно зникали з її життя. Соня жартувала з цього приводу, говорила, що повідкушувала їм голови. І не лише голови, додавала. У неї було багато сексу, вона обирала собі цікавих чоловіків, вона, коли хотіла, обирала собі жінок, жінкам вона подобалась, була невтомною й спокійною, такою, якими вони хотіли бачити своїх чоловіків. Чоловікам вона, ясна річ, теж подобалась, була з ними ніжною й відвертою, до того ж завжди платила за свою випивку.
Тому вона почала фіксувати власні сни. Уважно й детально. Описувала кімнати й будівлі, які бачила, обличчя, які виникали, записувала розмови. Малювала дерева, квіти й дивних тварин, імен у яких не було. Вимальовувала й робила коментарі під малюнками метеоритів, що падали на старі квартали, під схемами мін, закопаних у піщані дюни, під профілями серійних убивць, пійманих і засуджених до страти через повішання. Вбивці на її малюнках були схожі на корабельні команди: виснажені, проте незламні, вони були між собою чимось подібні, як і належиться чоловікам, що проводять разом в обмеженому просторі довший час. Одного разу не втрималась і показала все це мамі, тоді ще живій. Мама почитала й порадила щоденник спалити, щоби спокійно спати надалі. Соня послухалась, щоденник спалила, натомість відразу ж завела новий, швидко наповнюючи його профілями чоловіків.
З Олегом вони познайомились три роки тому. Їй потрібно було робити щось із фасадом, який будь-якого дня міг завалитися, хтось зі знайомих (Іван? Здається, Іван) порекомендував Олега. Олег з'явився, ще без панасоніка, вийшов на балкон, переліз через перила, пішов уздовж стіни. Вона навіть не встигла злякатись, як він повернувся. Сказав, що треба було побачити все зблизька. За кілька днів привів галасливу піратську компанію. Якийсь штрафбат. Тиждень вони жили в офісі, спали на столах, їли мівіну з її ікеївського посуду, милися в рукомийнику. Відремонтували фасад, випили ящик кримського коньяку, з усіма перезнайомились, усім сподобались. У такому віці нових друзів зазвичай не заводять, думала Соня. Втім, бувають і винятки. Винятки зазвичай цікавіші.
Вони багато кого знали, хоча все одно почувалися чужими. Родинні свята — дивна штука: чим більше в тебе тут знайомих, тим менше тебе хочуть тут бачити. Данило обережно пив, вичепив з-за столу пару сектантів, друзів молодого, справжніх безстрашних місіонерів, що тягалися чужим для них містом, рятуючи душі, ніби рятувальники на пляжі. Завів із ними розмову. Сектанти взялися за Данила дещо недбало, мов перукарі за нового клієнта. Данилові це сподобалось. Він любив дискутувати. Розповів сектантам історію свого знайомого, який теж зв'язався із сектантами. І навіть переписав на них будинок за рікою, у приватному секторі. А сам загримів на рік, за хуліганку. А коли повернувся, в його будинку жило троє слуг Божих. На поріг його, ясна річ, не пустили. І тоді, задумливо завершив Данило, він їх задушив. Усіх трьох. А будинок переписав дітям. Не своїм, ясна річ, звідки в нього діти? Дослухавши, сектанти пригнічено заспішили у справах. Данило не тримав. Брат його сидів при ньому, заливався потом, проте куртку не скидав, не розслаблявся, на щось очікував, до чогось дослухався. Що ти? — питав його Данило, що не заспокоїшся? Заспокоюсь, весело відповідав йому Олег, надійде час — заспокоюсь. Аякже, сміявся Данило, заспокоїшся ти. Якісь старші сусідки підходили до них і питали про здоров'я, діти, нетямлячись від хаосу та вседозволеності, попід столами підповзали до них і доливали їм у черевики теплого вина. Данилові це навіть подобалось, а ось Олег рішуче садив малим носаком по ребрах, і ті відчайдушно відповзали в темінь і куряву. Данило майже нічого не їв. Олег не їв узагалі нічого. Пару разів підходила наречена з вином, яке все не остигало в її холодних пальцях. Говорила про погоду, заговорювала зуби. За нею стояли жінки й чоловіки, жінки тримали в руках квіти й кригу, до якої прикладалися розпашілими обличчями, чоловіки ховали в кишенях залізо й пачки грошей, не відводили очей від сонця, не заходили в тінь, ніби остерігаючись чогось не побачити, щось пропустити. Кричали діти, пахло водою й пилом, починалося найцікавіше.
Дивно, говорила Соня мамі, я веду здоровий спосіб життя, правильно харчуюсь, давно підв'язала з наркотиками, до церкви не ходжу, навіть йогою не цікавлюсь. Але сниться мені таке, що я починаю сумніватись, чи вірно я все роблю. Скажімо, невільники. Що я можу знати про невільників? Де я їх бачила? У мене жодного знайомого невільника, ти ж розумієш? А ось мені сняться невільники, сняться їхні тюремні співи, сняться їхні плачі. Сниться, як вони тяжко працюють, як ранять пальці, як виконують накази, як відпочивають по праці, як помирають. Потім лежать у тісних могилах, присипані вапном, і тяжко скриплять зубами — від люті й безсилля. Всі наші сни, відповідала на це мама, яка все життя пропрацювала в дитячій бібліотеці й найбільше у світі не любила художню літературу, від прочитаних у дитинстві книжок. Чим кращі книги ти читав, тим гірше спиш. Ти б заміж вийшла чи що, радила вона. Я вже виходила, нагадувала Соня. Двічі. Мені не сподобалось.
Олег її дивував. Одного разу вона спостерігала, як він примусив якихось жирних замовників виплатити борг його бригадам. Замовники спочатку зробили замовлення, потім довго й ретельно контролювали хід робіт, потім уміло переховувались, врешті запропонували Олегові вирішити це питання з київськими. Олег домовився про зустріч у грузинському ресторані. Запросив Соню. Замовники спізнились, прийшли задихані й спітнілі, не вибачаючись, поскаржились, що ледь потрапили досередини, там, внизу, сказали, якісь хороводи, купа народу, може, роздають що. Це мої, пояснив Олег, чекають, до чого ми домовимось. Так що виходити буде ще важче. Замовники пом'ялись, відмовились від обіду, попросили воду без газу, підписали папери. Не хотіла б я з ним жити, ще тоді подумала Соня.
- Предыдущая
- 17/58
- Следующая
