Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 23
- Предыдущая
- 23/58
- Следующая
І де він тепер, якими трамваями добирається нині додому, і чому не прийде й не забере її? Вона перекинула волосся собі на груди, і Маріо розгледів кілька ледь помітних родимок на її спині, розгледів її ніжні хребці, що гостро виступали з-під шкіри, як озерне каміння, підіймаючись угору, тримаючи її нечутну вагу, розгледів її зовсім дитячі лопатки, не міг відвести від них очей, заворожено спостерігаючи, як вони рухаються, як вони завмирають, розгледів її ключиці, її шию. І відтоді, — нагадала про себе перша, сумніша жінка, — я приходжу щовечора до цього бару, що кришується мусарнею, й продаю свою любов вантажникам і листоношам — всім, хто погоджується заплатити за неї бодай щось. Адже нічого в цьому житті не дається просто так, і за все потрібно платити. І оплачуючи солодку любов, ми зазвичай отримуємо лише сліди на воді, лише блакитну фарбу, розмазану по обличчю. І оплакуючи любов, — тут-таки підтримала її інша, — ми платимо вдячністю всім листоношам, які не приносять нам поганих новин. За все потрібно платити, щовечора й щоночі, й наші сльози — лише синя фарба повітря, блакитні сліди на воді, золото нашої радості, срібло нашого мовчання. Пісня враз обірвалась, холодильник колихнувся й завмер, незнайомка різко повернулась і подивилася йому в очі.
Спочатку його кинуло в жар, потім крига скувала його рухи, потім він зрозумів, що взагалі не відчуває свого тіла. А незнайомка вже усміхалась йому, як давньому знайомому і, знайшовши теплий білий рушник, недбало прикрилась ним, нічого насправді не ховаючи, ступила на розмоклий скрипучий паркет, підійшла до Маріо й легко подала руку.
— Привіт, — сказала, відкидаючи за спину волосся. — Ти Марік?
— Марік, — згадав він власне ім'я.
— А я Настя, — пояснила вона, — донька тьоті Зіни.
У лікарняному коридорі Маріо мусив зачекати: у палаті лікарка саме пояснювала Колі, що ліки потрібно пити. Коля незадоволено опирався, навіть пробував відкупитись, пропонував лікарці гроші, аби та його відпустила. Лікарка ображалась, пояснювала Колі, що його тут ніхто не тримає, що лікування — справа добровільна, якщо ти, звісно, не шизофренік. Тоді ображався Коля, кричав, що за ті півдня, поки вони торгуються, він устиг би продати пів-фури бананів. Лікарка починала плакати, Коля просив пробачення й намагався запхати їй купюри до кишені халату, лікарка вимагала, аби він ліг і не бігав за нею з крапельницею в руках. Врешті вона пішла, кинувши в коридорі на Маріо заплаканий погляд. Маріо зайшов до палати. Коля лежав коло вікна в білих м'ятих брюках і несвіжій сорочці. Під ліжком валялись дорогі брудні черевики. Вигляд він мав утомлений, обличчя його, і без того підпухле, після вчорашнього святкування взагалі набрякло й набуло лимонних відтінків. Мав Коля туге черево й короткуваті ноги, загалом племіннику він нагадував негативного персонажа якого-небудь індійського фільму. В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою. І терпінням глядачів. Коля й тепер, із голкою у вені, викликав не так співчуття, як острах: що, як виживе й почне мститись? У палаті з ним лежали ще троє: один інтелігентний, в окулярах, лежав якраз навпроти Колі, читав газети, гриз печиво; коло нього роботяга, явно із заводу — руки в мазуті, під очима мішки, на столику при ліжку кип'ятильник, ніби він саме ним і лікувався; а поруч із роботягою пацан у помаранчевих шортах, довгих білих шкарпетках, схожих на гольфи, у смугастій футболці, з навушниками на голові — лежав, слухав музику, ні з ким не заговорював, на провокативні питання не відповідав. Можна було подумати, що він просто зайшов полежати, відпочити, послухати улюблену музику. Маріо відразу помітив, що Коля себе вміло поставив: усі троє кидали на нього час від часу насторожені погляди, чекаючи, що ж він вигадає наступної миті, на кого наїде, звідки чекати небезпеки. Маріо за це й побоювався дядька: ніколи не можна було зрозуміти, який у того настрій, коли він жартує, коли збирається в'їхати тобі в коліно. Коля пильно вивчав співрозмовника крізь вузькі щілинки очей, говорив так, наче робив замовлення в ресторані — і слухати не хотілось, і перервати було не можна. Розмовляв тихо, ти завжди мусив прислуховуватись до його слів, бути уважним, аби чогось не пропустити. Побачивши Маріо, підвівся, виштрикнув голку з вени, приліпив її пластиром до крапельниці.
— Приніс? — запитав спокійно, ніби це не він щойно тут брав на понт лікарку.
— Приніс, — відповів Маріо.
— Що там? — знову запитав Коля, маючи на увазі, очевидно, якісь домашні новини.
— Зіни донька приїхала, — відповів Маріо, не знаючи, як про це говорити: з радістю чи навпаки — з докором і відразою.
Коля взяв один із пакетів, вивалив із нього все на ліжко. Повільно, не поспішаючи, стягнув із себе сорочку, потім брюки. Кинув усе це до порожнього пакета, передав назад Маріо. Почав одягатися в чисте. Маріо відзначив, що Коля був засмаглий до пояса, проте мав бліді синюшні ноги, мовби хтось узяв різні частини й склав докупи такого ось Колю, і тепер лишилося хіба що закачати в нього трішки крові, і можна буде відпускати на вулицю. Коля нарешті заговорив.
— Настя, — сказав, — точно: вона ж мала вчора приїхати. Як я забув. — Він замовк, дивився у вікно, заклавши руки до кишень. Потім обернувся. — Ось що, Марік. Приглянь за нею, доки мене не буде. Добре?
— Добре, — відповів Марік. — Що за нею приглядати? Не маленька.
Маріо помітив, що Коля стискає в кишенях кулаки.
— Не маленька, — відповів племіннику, стримавшись, — а все одно приглянь. Добре?
— Добре, — заспокоїв його Маріо.
— Я тобі довіряю, — сказав Коля, і Маріо відчув, скільки злості було в цих словах. — Купи їй щось на вечерю.
Він дістав із-під подушки пачку грошей, перехоплену гумкою для волосся, відрахував кілька купюр, передав Маріо. Встромив голку у вену, ліг і незадоволено сказав:
— Ми всі — одна родина. У родині головне що? Довіра. Запам'ятав?
Було незрозуміло, іронізує він чи говорить серйозно, але Маріо про всяк випадок кивнув. Коли виходив, помітив, що пацан із навушниками дивиться на нього зі співчуттям.
На вулиці зупинився й довго все обмірковував. Зайшов до цілодобового через дорогу, купив мороженої риби. Вийшов на вулицю. Потім повернувся й купив пакет вина. Знову вийшов. Знову повернувся — узяв ще пакет. Подумав, згадав жовте Колине обличчя, віддав пакет назад. Приготую їй рибу, подумав, і піду. Коли прийшов до Колі, сестра бігала квартирою й пробувала прибратись. Була в легкій короткій сукні. Маріо помітив, яка вона схожа на свою маму: чорне волосся, яскравий одяг. Братові зраділа, довго й весело обіймалась. Від неї пахло дитячим шампунем. Рибу кинула в мийку на кухні, сказала Маріо зачекати: вона, мовляв, зараз щось приготує, головне — розібратись, що тут у дяді Колі їстівне, а чого краще не чіпати. Довго копалася в холодильнику, вивуджуючи звідти застиглі, мов холодний цемент, пакети з молоком, шматки м'яса, що кольором нагадували нечищені черевики, підозрілі банки з домашніми соліннями, схожі на відьомські приправи. Викидала все це до відра зі сміттям, зазирала до шухляд столу, ставала на стілець і вибирала щось із горішніх полиць, просила Маріо підійти і взяти в неї з рук цукор, мед і морську сіль. Маріо підходив, сторожко задивлявся на неї знизу, світло йому повнилося морською сіллю, і сльози виступали на очах від того, що він бачив. Настя навантажувала його соусами й консервами, нишпорила кухнею, зрештою скинула все це на стіл і спробувала дати раду зі знайденими запасами. Тут Маріо вийшов із забуття й почав відбирати в неї кухонні ножі. Сказав, давай, мала, йди читати комікси, я сам усе приготую. І піду. Мені, сказав, сьогодні ще на роботу.
— Ти хоч готувати вмієш? — спитала Настя.
— Погано, — відповів Маріо, згадуючи, як нещодавно варив у майстерні для напарника клей і ледь не спалив будинок.
— Я тебе навчу, — запропонувала Настя, знову беручи все до своїх рук. — Тут усе просто. Головне — спеції.
Вона діставала рибу й овочі, траву, темно-червоні порошки й товчені корені, усе це змішувала й перетирала, ретельно нарізала й дрібно провіювала, скидаючи до великого баняка, що незабаром почав закипати й набувати небачених кольорів. Маріо стояв у неї за спиною й думав про Колю. Згадував, що той говорив про довіру, намагався здогадатись, що саме він мав на увазі. Не зовсім розумів, як поводити себе із сестрою, сумнівався, чи не піти йому вже тепер. Але знову згадував про Колю й залишався на місці. Щоби відволіктись, запитав Настю, де та навчилась готувати. І почув цілу історію. Виростала Настя в приморському місті, між заводом і портом. Жили вони з мамою в заводському гуртожитку. Тата в них не було, тож коли мама бігла на роботу, Настею опікувалися сусідки. А сусідки наші, розповідала вона, були справжні відьми. Вони й навчили Настю куховарити, навчили застосовувати різні підозрілі приправи, від чого їжа ставала поживною, хоча й не завжди стравною. З дитинства вона запам'ятала безліч смаків і запахів, мертвих птахів на кухні й холодний підвал, обжитий слимаками й наповнений осінньою городиною. Одного разу сусідки випадково її в цьому підвалі зачинили. Вона сиділа там до вечора, доки не прийшла мама. З тих пір, сказала Настя, я зовсім не боюсь темряви.
- Предыдущая
- 23/58
- Следующая