Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 4
- Предыдущая
- 4/58
- Следующая
— Так усе й було, — погодився дядь Саша, і синя сльоза скотилася йому в коньяк.
— Жодного бою! — далі виголошував Беня. — Жодного бою без перемоги! Жодних зборів без звитяги й успіху! Кров ворогів запікалася на його волоссі, їхнє голосіння супроводжувало його поступ! До його взуття намагалися доторкнутися найкрасивіші жінки! — тут Беня згадав про Аліну й затнувся. — Ну, мається на увазі, від федерації, — пояснив він, — профспілкова робота, трудові резерви.
Але всім якось ураз стало незатишно, тож Беня не вигадав нічого кращого, як говорити далі:
— А ось історія, яку я вам хочу розповісти, сталася саме на зборах. У Ялті. Я чому так детально розповідаю, — пояснив Беня, — сам там був. Ніхто не міг змагатися з Маратом у спритності й витривалості. Ніхто не міг вистояти проти нього, не втративши здоров'я. Ніхто не сумнівався в його великому майбутньому. Крім Чорного. Як його звали, я тепер і не згадаю. Хоча, — замислено замовк Беня, — чому ж не згадаю, Чорним його всі й звали. Був він не місцевий, батьки його приїхали звідкись зі Сходу або із Заходу — не пам'ятаю. Чорного як бійця ніхто сьогодні й не згадає. Його й тоді мало хто помічав, усі говорили лише про Марата. І ось Чорний на зборах зірвався. Жили вони на базі, до міста їх не випускали, режим, розпорядок, ранкова гімнастика. І ось тренерський штаб викликали на якусь нараду. Причому весь. Тут-то Чорного й понесло. Спочатку він пив сам. Потім споїв масажистів. Потім узявся за юніорів. Єдиний, хто з ним не пив, — Марат! Два дні ламав його Чорний, два дні спокушав. Що лише не пропонував. І масажистів підсилав до нього, і юніорів підмовляв. Але так і лишився ні з чим! І тому я пропоную випити, — спробував якось завершити всю цю історію Беня, — за нашого приятеля, за Марата, за його чоловічі якості, — я помітив, що Аліна не дослухала й рушила до будинку, і туман холодив її литки, доки вона проходила подвір'ям, — за його витримку, — не міг зупинитися Беня, — за його відданість спорту й справжній чоловічій дружбі!
Ніхто не був проти випити, ніхто не мав нічого проти справжньої чоловічої дружби. Дядь Саша, худий, з голеною головою, з акуратною смужечкою вусів, у своєму чорному піджаку схожий був на сажотруса, який упав із даху просто до святкового столу й тішився, адже все могло скластися куди гірше. Що темнішим ставало небо, то тривожніше горіли лампи над нами. Темрява стояла довкола них, ніби вода довкола нерухомих сомів, не наважуючись сколихнути їхній спокій.
Ми всі знали цю історію. Доки поруч була Аліна, ніхто не перебивав і не заперечував, а тут, щойно вона відійшла, я згадав, як усе було насправді. Та й інші згадали, помітним було загальне сум'яття. Навіть Рустам відвів очі, дістав мобільник і почав гнівно набивати комусь повідомлення. Чорного звали Валера. Їх із Маратом виганяли із секції разом. Тричі. Але щоразу брали назад. Не те, щоби Марат справді був такий непереможний — він навіть на області ніколи не брав перше місце, просто в Чорного тато був в органах і завжди за малих домовлявся. У Крим вони звалили теж разом. Просто зі зборів, які відбувалися тут, на місці. Марат уже зустрічався з Аліною, вони навіть говорили всім про весілля, але тут його перемкнуло, був березень, на площах і в скверах лежав чорний сніг, небо спалахувало й горіло, Марата підривало з місця, тож він і вигадав цю історію зі зборами в Ялті. Із собою вони взяли двох подру-жок-гімнасток. Ті, здається, ще й паспортів не мали, Марат із Чорним, яким було по сімнадцять, видавалися їм дорослими та відповідальними — одне слово, справжні чоловіки з чоловічими якостями. Поселилися вони у знайомих Чорного, у тісній квартирі в панельнику, з вікон навіть моря не було видно. Та й не мали вони особливого інтересу до моря, яке штормило й заливало набережну кригою та мерзлими водоростями. Десь на п'ятий день відпочинку, коли гроші, шампанське та хліб закінчувалися, Чорний зі своєю гімнасткою почали тягти Марата додому. Але з тим щось трапилося, якась переміна, він нам розповідав потім. Говорив, що сам не розуміє, як так сталося і коли це почалося, але його напарниця, ще зовсім юна, тиха й тонка, в якої не було нічого, крім спортивних перспектив, утратила від нього голову, і він теж утратив свою, причому задовго до цього, тож ніхто з них особливо ні про що не думав. Вони зачинилися в одній із кімнат і днями не вилазили з ліжка, цілуючись і виснажуючи одне одного. Марат розповідав, що вона зовсім нічого не вміла і він пояснював їй усе від початку, показував, що і як потрібно робити, аби все тривало й надалі. Помешкання зовсім не обігрівалося, вони ховалися під товстими ковдрами, тож він її майже й не бачив роздягненою, вивчаючи її радше на дотик. Потім довго згадував, які в неї ніжні долоні, які тонкі вени, яка пересушена шкіра. Вона легко в нього всього навчалася, забувши, як їй було незручно й боляче першого дня, плакала вночі, сміялася зранку й хапала його за шию, коли він намагався вибратися з-під ковдр і сходити на кухню за черговою пляшкою шампанського. Він повертався, ліз разом із шампанським під ковдри, й усе починалося спочатку. Від алкоголю вона ставала невтомною та неуважною, кусала його тіло, потім довго зализувала рани, ніжно шепотіла йому щось, доки він думав, як би вибратися й відлити, потім засинала й говорила вві сні з мамою, після чого він будив її й повертав до тями, і так усі ці дні.
Першим запанікував Чорний. Він розумів, що дівчатка не мають паспортів. Добре, Бог із ними — з паспортами, але він розумів, що дівчатка теж повідомили вдома, нібито їдуть на збори. Виходило так, що потрібно було якось вибиратися додому, тому що збори зборами, але якщо історія випливе, не допоможе навіть тато-правоохоронець. Подружка Чорного теж панікувала, плакала й просила взяти їй квиток до Харкова. Чорний спробував поговорити з Маратом. Вони сиділи на кухні, добивали рештки сигарет, і з Маратових ран виступала кров, перемішана із солодкою слиною. Марат говорив, що нікуди не поїде, що не хоче нічого чути, що боїться повертатися додому, що вона всім усе розповість, що йому нічого сказати Аліні, яка ні про що не здогадується, а здогадається — просто помре від горя, тому найкраще — залишатися тут, наскільки вистачить сил і сигарет. Чорний терпляче переконував його, що це не вихід, що рано чи пізно їх почнуть шукати й рано чи пізно знайдуть, і тоді від горя помруть вони — Чорний із Маратом, а може, навіть і не від горя, а від побиття камінням та громадської обструкції. — Ні-ні, — не погоджувався Марат, — ти не розумієш: коли щось не складається, коли тебе заганяють у глухий кут, краще просто не рухатися, краще стояти й чекати, доки все минеться. І він повертався в ліжко, і зігрівав її холодні лопатки, грів її долоні й живіт, намагаючись ні про що не думати, не думати взагалі. Чорний умовляв його кілька днів. Ходив на поштамт, телефонував Аліні, передавав вітання від Марата, говорив, що той у залі, займається. Аліна все розуміла, проте виду не подавала, лише переказувала не надто порушувати спортивний режим. Якогось ранку подружка Чорного зібрала речі, непомітно вислизнула з квартири, дісталася траси, піймала машину, доїхала до Сімферополя й наступного ранку була вдома. Поява міліції стала питанням часу. Чорний вибив двері, дістав із ліжка Маратову подружку, мовчки допоміг їй одягнутися, плутаючись у колготках і шкарпетках, і потягнув її на вокзал. Марат лишився. За пару днів прийшли господарі квартири, так чи інакше довелося повертатися додому. Аліна його кинула. Потім повернулася. Подружка-гімнастка труїлася якимись таблетками. Але якось невдало. Ну, мається на увазі, вижила.
Доки ми все це згадували, над подвір'ям завис тонкий, мідного відтінку місяць. Туман ховав його, проте він усе одно проступав крізь вогке повітря, тихо рухаючись над бляшаними дахами й чорними горлами коминів. З будинку вийшла Аліна, цілковито потонувши в сутіні — темрява щільно огортала її чорну сукню, лише лікті й зап'ястки час від часу вихоплювалися з повітря, ніби з чорного молока. Усі враз споважніли, Беня знову кинувся їй допомагати, взяв із рук хліб і вино, дядь Саша почав припрошувати її до столу, Аліна врешті погодилася. Ставало все прохолодніше, так, мовби десь поруч пройшов дощ, лишивши по собі рівне промерзле дихання. Аліна здебільшого мовчала, лише іноді перепитувала когось із гостей, що кому подати, потому відкидалася на тверду спинку стільця й задумливо розглядала синє вино в зелених пляшках.
- Предыдущая
- 4/58
- Следующая
