Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 49

• Предыдущая
• 49/58
• Следующая

— Луко! — крикнула вона й кинулась до нього.

Він засміявся у відповідь, вона повисла в нього на шиї, я підійшов слідом. Він опустив її на землю, обійняв мене.

— Ви перші, — сказав, далі сміючись. — Сподіваюсь, не останні.

Ми справді були не останніми. Вулицею підкотив на своєму джипі син. Із цілим багажником харчів. Привіз Луці маленький, якийсь дитячий магнітофон, досипав до нього купу батарейок, аби старий слухав улюблену музику там, куди його закинуть обставини. Скажімо, у лікарні. Привіз із собою також давніх приятелів Луки — підсліпуватого Зураба, з яким Лука якийсь час жив в одній комуналці на Революції, і високого худого дядь Сашу, що робив Луці свого часу, у далеких вісімдесятих, замовлення на оформлювальні роботи в закладах громадського харчування. Зураб, здається, не зовсім розумів, куди його привезли, але з Лукою вітався чемно, довго й міцно тиснув йому руку, плескав по плечу, навіть випустив зі свого напівсліпого ока сувору сльозу. Натомість дядь Саша, висохлий, по-армійськи вистрижений, зі своєю незмінною посивілою смужечкою вусів, у своєму традиційному чорному піджаку сажотруса, все чудово розумів, приховував як міг своє розчулення й співчуття, обіймав Луку, обіймав Зураба, голосно говорив, не замовкав ні на хвилину, аж син Луки не витримав, добре, сказав, ви спілкуйтесь, я буду на стіл накривати. І почав тягати пакунки з їжею під яблуні, де вже стояв, застелений тим-таки сірим обгортковим папером, великий порожній стіл.

— Я допоможу, — сказала вона й узялась за роботу.

— Хай готують, — погодився Лука, — не треба їм заважати. Покажу вам яблуні.

Зураб із дядь Сашею пішли вперед, я рушив за ними, Лука ледь чутно притримав мене за лікоть.

— Що у вас? — запитав тихо, кивнувши головою в бік столу, де вона саме розставляла посуд.

— Не знаю поки що, — відповів я.

— Вона вагітна?

— А ти звідки знаєш? — здивувався я.

— Помітно, — пояснив Лука. — Вагітні жінки спокійні й зосереджені на собі. Вона такою ніколи не була. І що ти думаєш?

— Нічого не думаю, — зізнався я.

— Це що — не твоя дитина?

— Скоріше за все.

— А чия?

— Не знаю.

— А вона знає?

— Не впевнений, — припустив я.

— Не кидай її, — порадив Лука. — Кинеш — будеш потім шкодувати. Спробуй її втримати. Воно того варте. Ну, пішли.

Серед трави лежали теплі яблука. Деякі з них Лука підбирав, тримав у руках, клав назад у траву.

Поступово всі збирались. Приїхала Марина, спільна знайома, втомлена після роботи, з великим букетом квітів. Припхався Жора. Я його не бачив від весни, востаннє, коли зустрічались, він скаржився, що проходить практику в цілодобовій аптеці коло метро, але не певен, чи візьмуть його туди на постійну працю, але ось узяли, все склалося добре, Жора виглядав упевнено, тішився, роздавав усім медичні поради, що з огляду на ситуацію виглядало дещо недоречно, але хто зважав на ситуацію, всі зважали на свіжий серпневий вечір, на ріку, що протікала за кілька десятків метрів, на стиглі яблука й вечірнє небо. Разом із Жоріком з'явився його кузен Боб в офіційному костюмі, з акуратною зачіскою, схожий на молодого протестанта. Боб щойно повернувся з подорожі Америкою, але поводився так, ніби повернувся щонайменше з пекла. Ділився враженнями, що його, вочевидь, переповнювали. Подарував Луці пляшку каліфорнійського сухого. За Бобом прийшов і його найкращий друзяка Саша Цой — молодий поет-бунтар, син корейських вигнанців, активний учасник поетичної студії при єврейському центрі. Вручив Луці рукопис. Лука обіцяв прочитати, коли в нього з'явиться час. Прийшов, накульгуючи, Паша Чингачгук із дружиною Маргаритою. Маргарита мала повен кошик риби, відразу ж побігла до будинку, на кухню, готувати. Паша лишився накульгувати поміж дерев. Загальне пожвавлення викликала поява Алки-Акули — загальної улюблениці, музи всіх бідних та упосліджених. Вона принесла шоколадний торт, довго обіймалась із Лукою. Той дивився на неї з ніжністю й печаллю. Я згадав, як колись давно, сто років тому, під час якоїсь пиятики, Лука розповідав мені довірливо, що саме він був першим чоловіком Акули, саме він навчив її всього того, чим вона потому щедро ділилася з друзями та знайомими. Віриш, — говорив, — вона прийшла до мене в маминій сукні. У неї не було нормального дорослого одягу. А звідки ти знаєш, що сукня була мамина? — запитав я його. Так я і з мамою теж спав, — пояснив мені тоді Лука. З Алкою прийшов Юра, мій давній знайомий, колишній гітарист із відірваним пальцем на лівій руці, зі злим відкритим поглядом. Пити відмовився. Сказав, що лікується. Не сказав, від чого саме. Хоча всі й так знали: туберкульоз. Прийшла Kipa, подружка Луки. Була печальна й самотня, на ланцюжку мала срібний перстень. Теж принесла Луці квіти. Той запитав, чому вона сама. Kipa пояснила, що розійшлась із подружкою, але все гаразд і не треба про це. Останнім приїхав Іван, який довгий час здавав Луці під майстерню одну з лабораторій на заводі, де він, Іван, офіційно значився ледь не заступником директора. Сухо привітався з усіма, довго тис руку Луці. Почав ще більше сутулитися, здається, ще більше схуд. З ним приїхало ще кілька гостей. Одного з них я бачив колись під час вуличних пікетів, щоправда, не міг згадати, за кого він тоді стояв. З ним ще якась знайома Луки, з попереднього життя, з давньої пам'яті. Останньою з вулиці зайшла молода ще дівчина. З довгим, фарбованим у чорне волоссям, у світлій сукні, легких босоніжках. Привіталася лише з Лукою. Більше тут, схоже, нікого не знала. Її теж ніхто не знав. Усі спочатку звернули на неї увагу, почали перешіптуватись, багатозначно перезиратись. Лука помітив це, схоже, йому стало неприємно, тож він голосно запросив усіх до столу. Дівчина ступила крок убік, під яблуневе віття, й ураз про неї всі забули. Потім сіла з усіма до столу. Сиділа, мовчала, пила вино.

За столом відразу загаласували й засперечались. Особливо голосно кричав Боб. Йому було що розповісти співвітчизникам, він на власній шкірі відчув потойбічний подих вогню, тож тепер, усіх перебиваючи і до всіх довірливо тягнучись, захлинався, переповідаючи дивовижні подробиці своєї нещодавньої виправи за океан, у холодне серце Америки. Усі поступово стихли, оскільки розуміли: краще його вислухати й підтримати, аніж перебивати й перекрикувати. Лука сидів і посміхався, переводячи погляд від Боба до незнайомки, що сиділа при іншому боці столу.

Америка, стверджував Боб, омивається двома гарячими океанськими потоками. Це визначає її клімат та складність характеру її мешканців. Це впливає на флору, але також і на фауну. Дикі тварини Америки цілком мирні та переважно приручені. Лисиці вбігають на передмістя й сплять на автобусних зупинках. Уночі виють на місяць, заважають спати. Птахи звивають собі гнізда на балконах і в дитячих возиках. Черепахи дістаються системи каналізації, там і доживають свого довгого віку. Гарячі океанські потоки пробиваються крізь ґрунт у глибину материка. Скажімо, той-таки Нью-Йорк стоїть на розпечених водах і вологій глині. На вулицях там пахне сіркою, а сонце ховається в теплому тумані. Над містом стоїть постійна сутінь, і в сутіні цій ростуть чорні водорості й висока помаранчева трава. І є лише одне місто, що може позмагатися з Нью-Йорком у сутінковості — це, звісно, Сан-Франциско: місто, засноване безпосередньо Святим Франциском, що прибув сюди свого часу з офіційним візитом і залишився на цих піщаних берегах, аби укріплювати аборигенів у вірі й розпалювати серед ночі вогні, на які рухались крізь океанську спекоту російські та китайські торговельні кораблі.

— Ну добре, — сказали йому на це вражені слухачі, — а що з жінками? Як в Америці з жінками?

А Боб ніби чекав на це запитання. Тому відразу ж і відповів. З жінками, сказав, там особлива історія. Найбільше там, звісно, суринамок. Та ефіопок. Суринамки за звичкою носять воду від ріки у великих глиняних глечиках. Живуть великими родинами, без чоловіків. Чоловіків підпускають до себе, хіба щоби завагітніти. Працюють переважно у сфері обслуговування. Харчуються фруктами та зеленню. Рано старіють, але все одно лишаються привабливими. Інша річ— ефіопки, — продовжував Боб. — Ті, навпаки, поміж собою тримають дистанцію, а гуртуються довкола церков, яких — у самому лише Нью-Йорку! — набудовано ефіопськими християнами щось понад сотню. З чужинцями не кохаються, — печально зазначив Боб, — я пробував. Живуть довго. Зустріти ефіопку, якій уже за дев'яносто — доволі просто й нескладно. Одні говорять, що це від води, яку вони п'ють. Інші запевняють, що від молитов. Але найбільш дивно, — перебивав Боб сам себе, — поводяться все ж таки японки. Кажуть, що вони здатні лікувати власною слиною. Подейкують, що вони не хворіють узагалі. Припускають, що в них немає на це часу. У всіх них мармурова шкіра, над усіма ними стоїть ледь видиме сяйво, а декотрі з них, — завершив Боб, — узагалі мають по дві голови.

• Предыдущая
• 49/58
• Следующая