Выбери любимый жанр

Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович - Страница 2


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

2

Досьогодні не знаю, чи добрим знаком був той хрестик, що я знайшов його тоді на підлозі — звичайний дешевенький католицький хрестик, тепер такі носять і в вухах — він міг бути там тільки спеціально для мене, і я чомусь страшенно зрадів йому, підняв і побіг далі, стискаючи в закривавленій долоні.

Відчинивши двері, за котрими повинна була чекати ти, я знову опинився в задушливій атмосфері Прокураторового дійства. Було темно і тільки знизу — зі сцени чи з зали — піднімався променистий пил. Світло, саме світло знаходилося глибоко внизу, а до нас долинали лише примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні[6]. Ти стояла, спираючись на поручні, перехилившись і вдивляючись у море голів. Ясне твоє волосся закривало обличчя, і я бачив лише обриси рідного тіла і, підійшовши ззаду, поклав руки тобі на стан, потім підняв їх вище в намаганні торкнутися персів, твоїх розкішних, бажаних, завжди бажаних персів, що так солодко-моторошно напинали сукенку, але руки мої злапали порожнечу, тонке полотно приховувало старечі драглі, а за завісою білого волосся виявилася страхітлива паща, густо нафарбована, повна гнилих зубів; вона радісно зареготала і цей її регіт співпав з реготом публіки: вся зала раптом вибухнула таким несамовитим, таким навіженим сміхом і вереском, що вже ніхто не міг почути ані мого крику, ані того, як за лаштунками, в коридорах, переходах і шахтах ліфтів, в пивницях, трюмах і машинних відділеннях запрацювали невидимі двигуни, як весь театр завібрував, затрясся всіма своїми колонами і сотнями натягнутих канатів, навантажених валів, важелів, муфт, і як ця велетенська пастка почала помалу закриватися, змінюючи порядок дверей, плутаючи ґалереї і завішуючи сходи над прірвою. Сміх не вщухав, та навіть його вже легко перекривало могутнє крещендо хору і тутті духових. Я більше не міг кричати, бо горло здавив жаль за самим собою, і я лиш схлипував і стогнав, істерично ковтаючи слину і сльози, а жахлива потвора хтиво виціловувала мені руки, злизуючи з них кров і вино, кров і вино.

Аж коли я згадав про хрестик, саме тоді, коли я згадав про хрестик, хоч ніякого хрестика, мабуть, не було вже, — я загубив його, випустив зо страху чи відрази, — вступив хор хлопчиків і німа тиша запала в залі — чути було тільки високі дитячі голоси, вони звучали зовсім поруч, я, власне, лежав скрутившись десь в ногах хору, отож чути було тільки високі дитячі голоси, а за тими голосами чутливе вухо могло вирізнити рипіння і шурхіт театральних механізмів, і тут я побачив, як розсувається важка барокова стеля, вона розходилася, мов діафраґма, ховаючи ліпнину і золотих оперних монстрів, а там, у прорізі, що все збільшувався, з'являлося морозяне вечірнє небо, ліхтарі, зірки; раптово хмара людських випарів бухнула догори, заслонивши на мить все, вона вилетіла з будинку, як душа, і щезла в високості, а вже за хвилю, коли стеля зникла цілком, всі могли бачити прозору львівську ніч і ріденький дрібний сніг, що легко сіявся з темряви.

Свіжістю, чистотою і свіжістю запахло в повітрі, всі заворожено підняли голови, підставляючи очі білому зерну, а я намагався вірити, що з того неба виникне і схилиться наді мною твоє обличчя, і твоє світле волосся закриє від мене світ; я так сильно намагався в це повірити, а коли прокинувся — за сценою захлинався Хрущ.

З(літо). Чи пам'ятаєш ти, як все почалося? Чи думала ти про це? Звичайно, зручніше вважати, ніби це трапилося того спекотного дня, коли нас зіштовхнуло докупи двома зустрічними потоками, і коли ми несподівано для самих себе обійнялися посеред вулиці. Ми ще не були тоді чоловіком і жінкою, можливо тому нам так цікаво було годинами сидіти у відкритих літніх кафе, пити охолоджене вино і розмовляти.

Здається, тоді ми розмовляли про музеї[7].

Це вже потім ми багато подорожували, піддавшись пристрасті, мов течії. Ми переїжджали від міста до міста краденими машинами — у тебе виявився дивний талант визначати придатні для крадіжки авта і заводити їх своїм манікюрним причандаллям. Я погано проваджу автомобіль, до того ж у мене не було при собі прав, тому ми пересувались, як правило, вночі. Поцупивши під вечір чергове авто, ми за яких дві-три години добиралися до найближчого симпатичного нам поселення, ночували з машиною в кущах і на ранок вже були на місці. У нас жодного разу не виникало проблем з поліціянтами.

Малисьмо фантастичне літо. Ми рідко коли зупинялися в готелях — нас не любили покоївки, швейцари та офіціанти. В містах і містечках ми відвідували лише базари і лазні. Ми змивали з себе дорожній пил в дивовижних, поїджених грибком і вогкістю покоях, де двері і стіни пообписувані і розмальовані поколіннями відвідувачів. Все багатство провінційної уяви про екзотичну любов було тут. Велетенські фалоси і бездонні піхви — їх безліч разів замальовували, здирали, та вони з'являлися знову, дбайливо виписані, вишкрябані, випалені невгамовними ентузіастами. Ми змивали з себе дорожній пил, оточені слідами чужої жаги і чужої хіті, і це було добре, бо все було добре того літа.

Ми вештались базарами, порожніми і людними, столичними і периферійними, нікчемними і багатими, ми переходили від прилавка, до прилавка, вибираючи найкунштовніше і найяскравіше або просто милуючись. Ми купували велетенські перці, зелені, червоні і жовті, воскову моркву, з іще живими хвостиками, химерні, мов губки, каляфйори, довгу і в'юнку шпараґу, розсипи рябої редьки, хворобливий, ніжний, м'який салат і помідори, — перестиглі, готові будь-якої миті вибухнути або ж бліді, що достигали у вагонах. Ми порпалися в кошиках, ящиках і мішках, вишукуючи незвичайні плоди — несамовито довгі або сміховинно круглі огірки, гіпертрофовані кабачки, яку-небудь чудернацьку капусту і роздвоєний, мов жень-шень, корінь буряка. Ми набирали цілі гори кропу і петрушки, ми скуповували селеру, з нас сміявся весь базар, і ми були щасливі, чорт забирай.

Ми не викликали довіри у швейцарів, покоївок та офіціантів, але щастя так перло з нас, що всі звичайні люди прагнули мати з нами справу, щоб хоч якось причаститися. Тому у нас завжди був нічліг. Розбещені увагою і любов'ю, ми вимагали найбільші, найсвітліші кімнати — і діставали їх, ми прицінювалися до хазяйської білизни і завжди мали найкращі, найбіліші простирадла, мережані, з анаграмами і штампами пралень, і якщо одного разу це був звичайний смугастий набитий соломою матрац, то це був найкращий матрац, який тільки вдалося знайти в тій оселі. Нам випозичали справжнісіньке добре начиння, і ти страшенно тішилася всілякому розпарованому горнятку, тьмяній посрібленій ложечці чи надщербленій тарілці. О, як ти розумілася на посуді! Ти вміла поцінувати кожну річ, навіть якщо на ній було виведене чудернацьке слово «общепит». Ти заворожувала своєю обізнаністю хазяїв, і вони, підлещені, витягали з креденсів різні чуда — які-небудь вилинялі китайські вазочки, старі довоєнні пляшки з рельєфним написом «MLEKO», небачені модерні філіжанки з поріжечком для вусів, шкляні складані чайнички, каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керролла[8] і величезні мидниці, розписані трояндами.

Ми влаштовували собі розкішні вечері. Ми їли хліб, пили вино і милувалися нашими овочами. Ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець[9], висмажені — та ні! — виснажені в сухарях каляфйори і шпараґу, ми до болю в щелепах жували моркву і до гіркоти напихалися салатом, ми жерли редьку, аж німіли язики, ми розбризкували помідоровий сік, і вже незмога було дивитися ні на капусту, ні на огірки, а треба ж було ще спожити цілу гору селери, щоб мати силу кохатися і кохатися, кохатися, люба моя, цілу ніч.

А почалося все з простого запрошення на виставку[10], дивного, зрештою, і підозрілого запрошення. Я витягнув його із скриньки випадково — бо вже давно не отримую пошти — і носив десь із тиждень у внутрішній кишені плаща. Ніяк не вдавалося забути про нього — цей зіжмаканий папірець постійно потрапляв перед очі: він то виявлявся поміж грошима, то плутався в проїзних квитках, то випадав з носовичка. Зі злості я, здається, навіть викинув його, але згодом знову знайшов серед паперів на столі. Не було на то ради. Найдивнішим і найпідозрілішим видавалось те, що мені пропонувалося з'явитись на вказану адресу о шостій годині ранку, коли нібито і мало відбутися відкриття. Отже, я мусив порушити звичний недільний розклад і довго трястися ні світ, ні зоря у древньому рипучому трамваї аж до старих промислових районів, куди раніше й не потикався, а потім так само довго теліпатися незнайомими порожніми вулицями, де навіть бруківка інакша, ніж у центрі.

вернуться

6

«…примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні» — як тут з'явилися «осяйні дурепи» з вірша Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській» я, чесно кажучи, не знаю. Зрештою, це лише одна з багатьох нічим не мотивованих цитат у цьому лексично неврівноваженому і засміченому тексті. Використане словосполучення не має тут образного навантаження, котре присутнє у вірші (повз біржу казино мелодію міліцію / пастушки з вітражів упирки з вар'єте / дурепи осяйні вогненні янголиці / ці мальпи трохи мальви кожна з них цвіте), і його уживання є прикладом того, як перевантажена поняттями свідомість віддає перевагу фонетиці і ритму, не покладаючись більше на зміст.

Іноді такі немотивовані запозичення цілком несподівано дістають друге життя при перекладі твору на іншу мову. Я довго сміявся, коли побачив, що в польському варіанті безневинні «осяйні дурепи» перетворилися на брутального лексичного монстра — в кінці речення з'явилась «jakas pierdolona poswiata».

вернуться

7

«Здається, тоді ми розмовляли про музеї» — Її музеї і його музеї — це весь досвід, котрий вони мали до зустрічі, весь наш досвід, властиво.

Любов до речей, розуміння речей, прийняття речей — все це суть речі (…).

Чим більша колекція, тим рівноцінніші експонати, тим менша їх доречність, тим проблематичніший вибір. Життя в музеях породжує ненависть і жагу руйнації. Руйнувати, аби відгородитись від спокус. (Неможливо знищити музей, перебуваючи в його експозиції.)

Він бачив зібрання вітрил посохлих, зморщених, зарослих павутинням, колекції крил нічних метеликів, нікчемних молів прах…

«…я скидався на одного з персонажів твого вічного музею…» — так у розділі 7. образ знаходить своє відображення. (Симетричність, бінарність образів, як розкритих, так і зашифрованих — характерна риса методології «Острова».)

вернуться

8

«каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керрола» — Не можу втриматися, аби ще раз не прокоментувати польський переклад повісті, в якому Льюїс Керролл цілком несподівано перетворився на Ludwika Karola, сценами з життя якого і були, як виявляється, розписані злощасні каструльки. Це, здається, одне з багатьох промовистих свідчень багатоваріантності існування тексту в різних лінгвістичних структурах.

вернуться

9

«ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець» — тема їжі, як на мене, безпосередньо пов'язана з темою еротики. Це, звичайно, розповсюджений, мало не ходульний художній прийом, однак на те є серйозні причини. Спільність Ероса й Танатоса, яку так люблять смакувати на різних псевдонаукових конференціях, є набагато менш переконлива. Я завжди згадую блискучий вираз Сєчєнова: «Їжа — це найінтимніше спілкування людини з природою». Справді-бо, під час їжі наш контакт із зовнішнім світом є близьким до такої міри, що світ проникає в нас, оволодіває кожною клітиною нашого тіла, ба, навіть кожною молекулою. Він проникає в нас настільки, що іноді буває важко ідентифікувати себе як особу, світові не приналежну (йдеться зовсім не про шлункові розлади). Фактично, протягом життя ми просто профільтровуємо світ крізь себе. За це він дає нам енерґію для життя, але від цього ми врешті-решт помираємо.

На жаль, люди ніколи не можуть досягти такої єдності між собою, такої взаємопроникності. Два тіла, що прагнуть якнайповніше з'єднатися, як тісно не проникали б одне в одне, завжди залишаються двома тілами. Двоє людей ніколи не здобувають неподільності. Межа фізичної оболонки виявляється непереборною. І в цьому найбільша нестерпність буття. Ну хіба що я перебільшую.

вернуться

10

«А почалося все з простого запрошення на виставку» — цей абсолютно вигаданий образ настільки переслідує мене, що згодом я ввів його в художню канву роману «Воццек». Власне кажучи, образ запрошення переслідує мене так само, як саме запрошення — героя «Острова»: він ніяк не може позбутися його. Цілком можливо, що і я останній раз скористався ним, назвавши його у «Воццеку» «незнищимим, як інклюз». Про природу інклюзів мені майже нічого невідомо, тож звернуся за допомогою до професіонала, в даному випадку Володимира Єшкілєва, і зацитую фраґмент його феноменального есею «Князь жаху»:

ІНКЛЮЗ

Божевільний дантист уявляє пекло Данта діркою в зубі Бога: природа всіх отворів демонічна. В Галичині віддавна визнано, що дірява монета може бути Інклюзом — незнищенним грошовим знаком, що завше повертається до свого власника. Іноді з прибутком.

Історія Інклюзів почалась 5 квітня 28 року, коли Христос розігнав міняйлів з ґалерей Єрусалимського Храму. Розсипаний Сином Божим дріб'язок потрапив під владу Отця Мороку. Містики стверджують, що тих монет було 666.

У першому томі «Знадоб до галицько-руської демонольогії», що був виданий етнографічною комісією НТШ у Львові 1904 року, Інклюзам присвячений цілий розділ (стор. 254–264). В оповідці № 380 мешканець Дрогобича Кучиндик розповів етнографові Левинському про існування у Львові сатанинського клубу Інклюзників, де бажаючі могли дістати чародійну монету. Це повідомлення підтверджує приватну інформацію екстрасенса Володимира Григоренка про те, що Львів був захоплений ґвардією Люцифера 10 жовтня 1858 року. Переродження астрального простору найбільшого міста Галичини сталося після великого зіткнення в духовних сферах сил Світла та Мороку. Оволодіти астралом Львова у демонічних сил і сатанистів спочатку не стало потуги. Але наприкінці вересня 1858 року з інфернальної безодні, яку Даниїл Андреєв визначає як Гашшарву, був піднятий могутній демон, число якого — 76. 3 його допомогою сили Мороку захопили астральний згусток в одному з ліхтарів поблизу монастиря урсулінок. Отримавши цей плацдарм, сатанинське військо матеріалізувало чотирнадцять демонів нижчого ранґу в Інклюзи та двох темних духів жіночої статі — в черниць-лесбіянок. Так чотирнадцять чортячих крейцарів почали своє мідне життя в Галичині. Керував ними могутній дух, що втілився в ропуху на дрогобицькі болоті.

Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знов знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом з душею Інклюзника.

Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів — вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.

Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і піддав його білій магії за системою раввина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентроване у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох — задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.

16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз при цьому стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.

Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі і недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування — занепад: час та прості їх подрібнені на нецінні фраґменти. Жодному з демонів не вдасться захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеґґер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому Інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…

2
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело