АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/46
• Следующая

— А може, він ва всьом такий? — пропищала горбата карлиця й схопила мене за матню.

— Пашла вон, шавка нємитая! — відшила її дилда. — В тваю ванючу щєль только карандаши піхать.

Огрядне бабисько без видимих дефектів, але з бородою й бакенбардами вступилося:

— Ну а ти чьо виступаєш, башня Пізанская? В тебя-то вся пачка войдьот, вмєстє с точілкой.

— С мєханічєской! — заверещала радісно чи то Полі, чи то Ксена, видерши сестрі з голови зелене пасмо.

— Ей, аставь глаток, — загуділа якась істота без ознак статі, зате в сарі й хромових чоботях. — Прісасалась, шо піявка. — І відібрала в носатої залишки зубрівки.

А в тої ніс виявився справжнім. Цього не могло бути, таких носів не буває навіть у найгірших почвар, але шмарки, що збиралися на кінчику, свідчили про справжність інструменту. Та що там… все у цьому місті було справжнім! Полі з Ксеною, підтягуючи середню ногу руками, підтискали мене до стіни, а Пізанка, раптово здерши з себе камізельку, почала пхати мені в обличчя свої обвислі цицьки. Цицьки були обвислі настільки, що з ними можна було робити все що завгодно, принаймні задушити мене — легко. Але душити вона не хотіла.

— Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — примовляла вона, ніби пропонувала здуті повітряні кульки.

Десь унизу між нами крутилася карлиця, вочевидь знову добираючись до моєї матні, але грудні залози Пізанки заслоняли її цілком. Істота в сарі увімкнула магнітофон і почала репетувати, притопуючи чоботями по каналізаційному люку.

— Come on, — збиваючись із ритму, скандувала вона, — come on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…

А бородата бабега через голови подруг кричала мені:

— А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі землі — размажет в пізду!

— А ви на неї скачіть, — втрутилася Ксена. — Там сала мішок, замортизує.

— Малчі, трьохногая, — обурилася бородата. — Тєбє с трамвая сайті — трі раза абасцацца.

Тут уже не витримала Полі:

— Ти, Карла Марла, за всєх нє атвєчай, ти за себя атвєчай. У нас, может, нагі і трі, но сцит кажда атдєльна.

— А я са всємі, я са всємі!!! — пищала десь з-під споду карлиця.

Коротше кажучи, товариство робилося самодостатнім, і я боком-боком, стираючи зі стіни залишки графіті, почав вибиратися на волю. Це виявилося не таким уже й складним, і за хвилю я вже далі гнав уздовж вулиці. Вокзал був близько — про це свідчили гудки маневрових тепловозів. Але це вже була не та руїна, з якої я вийшов годину тому. За будинками виднівся купол із норвезьким, чи що, прапором — вочевидь, наш потяг перегнали до нових перонів. Почвари нагло кудись пропали. Зустрічні виглядали цілком нормально, якщо не враховувати уніформових шкірянок, коротких стрижок і безжальних поглядів. Зненацька довкола мене утворилася ціла юрба із цих молодиків — вони штовхалися, немов у годину пік, і я зрозумів, що зараз мене будуть грабувати. «Бритва, нотатник, Загір, бритва, нотатник, Загір», — повторював про себе, стискаючи торбу.

І тут на перехресті я побачив батька. Він роззирався за мною і йшов поволі, трохи тягнучи праву ногу. Коло нього миттю закрутилася зграйка бандюганів. Мені здалося, зблиснуло лезо ножа.

— Тату, стій! — зарепетував я. — Стій, не рухайся! Я вже йду!

Можливо, важив не сам вовк, а поєднання вовка з кабаном і щуром. О напхані собачки, що для мене ви!

Старша Едда? Та вже ж не Бгахаватгіта. І чого мене так висаджує на мітології? Ex, розівчився, розівчився я розпізнавати підказки. Головне, що «задом і назад», «задом і назад», а жетон кидати «правою, тільки правою». І не кинути замість нього Загір (мене так і не пограбували).

Наступна зупинка з'явилася/виникла/настала ніби й закономірно, а все ж несподівано. Все вказувало на те, що це кінцевий пункт — галасливі пасажири висипали з вагонів із торбами, до того ж, судячи з ландшафту, наш експрес був тут не так східним, як північним. Вздовж і впоперек місто перетинали канали, а моря хоч і не було видно, та чисельна перевага чайок над голубами й воронами свідчила, що воно близько.

Я й не здогадувався, скільки знайомих їхало разом зі мною. Сяк-так розділившись на групи, ми рушили до центру. Якісь екскурсоводи опікувалися нами, розповідаючи про арки та площі. До моєї групи пристала дівчина на ім'я Пeтра, скажімо. Мала помаранчевий туристичний наплечник і сандалі на босу ногу. Можливо, окуляри. Можливо, семітську зовнішність. Але я не відповідаю за надлишкові деталі.

Цього разу місто було на позір звичайним.

Якщо лише не брати до уваги, що більшість будівель були з жовтого пісковика й виглядали на щойно збудовані, хоча, без сумніву, архітектура була старовинною. Серед усього виділялася ратушна вежа, складена зі звичайних шлакоблоків. Але годинник угорі був з усіма необхідними прибамбасами, — кованими стрілками, курантами і навіть із хороводом фігур, серед яких виділялася якась «п'кна смртічка».

Наближалося певне національне свято. Не все вдалося скінчити до ювілею, і багато будинків стояло в риштуванні. Ми зупинилися над одним із каналів, аби випити бодай кави.

Пeтра організувала нам безліч пластикових стаканчиків, а термос із кавою був у неї в наплічнику.

— By the way… — тільки й встигла сказати вона (і тут я зрозумів, що зовнішність у неї ніяка не семітська, радше циганська), як десь удалині бабахнуло, ніби феєрверки.

Ми повернулися на звук і, ще дивуючись, що з феєрверками не зачекали до вечора, побачили замість снопу кольорових вогнів стовп диму й пилу за ратушним майданом. Наступний вибух прозвучав зовсім близько. Це злетів у повітря міст, над яким ми збиралися пити каву.

Стаканчики полетіли на бруківку, а ми кинулися врізнобіч.

Будинки вибухали акуратно по черзі (заміновано було, вочевидь, «квадратно-гніздовим» способом) і страшно картинно: жовтий пісковик таки був недавно тесаний, і стіни просто розліталися на окремі камені.

Так само вибухнула й ратуша: не знаю, куди поділася «п'кна смртічка», але шлакоблоки полетіли «шо тваї кубікі», як сказала б одна з моїх нових знайомих. І тут уже не було чого розґаплюватися — тра' було тікати. Я встиг пірнути у якусь прибудову під риштуваннями, як по стінах загупало, а незасклені вікна навиліт прошивало уламками. Згори гегепнув, певно, цілий фрагмент стіни, бо стеля завалилася, і від неминучої смерті мене врятував лише мулярський поміст, що стояв усередині.

Після чергового вибуху до мого сховку забіг хлопчина й, з розгону перекинувши поміст, забився у куток.

— Гей! — покликав я його.

Він так страшно налякався, ніби ззовні був не цей армагеддон, а якась пасторальна ідилія.

— Ну ти даєш, — захекано пробурмотів він. — Так можна до смерті налякати.

— До смерті й так недалеко, — відказав я. Тим більше, що ти завалив поміст, який лише й тримає стелю.

Разом ми поставили конструкцію на місце, і хлопець подав мені руку:

— Павел.

— Вєжинов? — зіронізував я, але він не зрозумів гумору.

Те, що діялося надворі, обходило мене все менше, бо виявилося, що, втікаючи, я таки згубив торбу (зісковзнула з плеча), а сам по собі, без нотатника й Загіра, я не являю жодної цінності. Та навіть бритви, — щоб зробити сеппуку, як кожен порядний чоловік, — вже не мав.

І що мені тепер той вовк? Здохлятина, не більше.

Тому перед ганебним (бо природним) сконом я вирішив іще натерти паркет у помешканні Наталки й Ростика. (Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад»: подумки я поблагословив бородату провидицю.) Наталка зустріла мене без жодного докору, швидко згорнула килим і вручила пляшку рафінованої олії. Не зовсім певен того, що роблю, я вилив добру половину пляшки на підлогу. Дивно, мені здавалося, в цьому домі застосовують сучасніші засоби для паркету. Але слово ґаздині — закон, і в минуті олії вже було по кісточки. Я трохи переймався килимом, але до нього, згорненого в кутку, олія не доплила, зупинившись за півкроку. «У цьому, мабуть, перевага традиційних засобів», — подумалося.

• Предыдущая
• 2/46
• Следующая