Замість крові - Поваляева Светлана - Страница 10

• Предыдущая
• 10/35
• Следующая

Не скажу, що я бачив усе це на кшталт фільму, видіння чи галюцинації - це було схоже на запопадливе пригадування вранці нічного сну: невідомо, навіщо ти так вперто пригадуєш те, що не має для тебе ані найменшого сенсу…

Неймовірно огидне світання з дикунською швидкістю виліплює простір. Сіро-жовтий. Лоботомія. Зашморг. Здається, що балкон прив’язаний до бильця, наче худоба, летюча корова Склісс - щоб не відлетів - «Хапайте, дебіли, свій спокій!». Виявляється, це - паперовий змій, схожий на ілюзію матової, наче електрична куля, велетенської кульбабки. Це - ранок.

- Як стало раптом тихо. І так добре! Так спокійно!

Вклякла у просторі ейфорія…

- А час збожеволів. Геть від рук відбився…

- Угум… - Холодний ледве забарвлений ніби-то-чай без цукру. Ковток пластмасового диму якоїсь огидної цигарки штибу Astor. - Справді, щось із цим клятим часом тої…

- Що? -…відбито певну кількість ґвинтокубів, прожито певну кількість людиноднів… ні… людиногодин… ні, ґвинтогодин на людинокубів… Тьху!… Здається у мене мозкова дуля у напрямку масної червоної риски під магічно бухгалтерським словом РАЗОМ!

- ?!

- Підвищилася здатність мозку до скручування й згортання.

- А-а-а… Ага. В роті - кака, в голові - вава, а гроші Бабай забрав!

- Штибу того… альтернативний варіант: засоби пересування в просторі позачасу й фальшивих реінкарнацій?

- Йой! Забракло спогадів про неодмінне майбутнє?

«Дата батона - на кришкє батона».

Я не відкрив вам маленької пекельної таємниці: увесь цей час у моєму наплечнику лежав щоденник Джанніс. Під час якоїсь чергової пиятики ми вдвох пішли в кущики злити конденсат і, вибачте на слові, посрати. П’яна Джанніс спочатку довго з матюками видирала аркуші зі свого зошита, жмакала їх й підтиралася, а потім й сам зошит кинула на землю, процідивши: «Лайно до лайна! Рукописи не горять, зате в гівні тонуть!» Я підібрав той зошит - на щастя, Джанніс не влучила ним у власну купу - й запхав за пасок між джинсами та животом, опустивши футболку. Я справді гадав повернути його Джанніс, коли вона протверезіє. Але потім почалася вся та маячня з відчуженням, наступними пиятиками й хлопчиками на могилах, і я вже не знав: чи викинути його, чи просто пхнути їй до рук якось при нагоді. І зараз, коли я трохи оговтався від своїх довбаних одкровень невідомо про що, я раптом згадав про цей зошит, трабл вмить вирішився якось дуже просто: якщо Джанніс (висловлюючись трохи фіґурально) сама втоптала його в лайно, то чом я маю дотримуватися якихось внутрішніх заборон та ідіотських законів сумління, взагалі паритися з цього приводу? Я міг би прочитати в такий спосіб будь-чий рукопис, викинутий на вулицю. І я прочитав. Попри те, що через розширення зіниць у мене погано фокусувався зір. Попри те, що я вдивлявся у кожну літеру, міняючи відстань між очима та зошитом. Маньяцтво тривало не одну годину, хоч списано було не так уже й багато. Я прочитав дуже уважно ЩОДЕННИК ДЖАННІС:

Зелений саунд:

Ґітара безмазівка:

Падає місяць крилами всередину себе

Відраза до тіл ким би вони не були

Відраза до всього що здатне

Продукувати лайно та сміття

ПЕРКУСІЯ:

Сухе торохкотіння сну

Шпаківня ілюзій на ламкій стеблині

Безлад безладового басу:

Рослини цього не роблять ніколи

Рослини не здатні продукувати лайно та сміття

Рослини не смітять і не серуть

В рослинах немає кишок і бруду

Рослини не смітять і не серуть

Рослини цього не роблять ніколи

К л а - В і ш і:

Моя земля вистелена квітами кольору крові,

Моя земля вкрита плодами квітів кольору крові -

Вони шурхотять, шепочуть шумовинням,

Лишають по собі сни, мов лайно незламних тортур нічного диму, розчину чи смоли

Кольору лайна та смаку сміття, й на дотик - бруду

Мертвий вокал:

На голому Полі Див

Мертвий лежить Буратіно

Кружляє над ним зграя дятлів…

ЄВДОКСІЯ йде полем й бачить дерево з вагіною. Вона опускається на коліна, обіймає дерево й шепоче в отвір, як у вухо, як у мушлю, як у пригорщу: «Коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, приходи й встроми себе так, як увійшов би в мушлю, так, як взяв би жінку, туди, куди мої слова зараз входять без спротиву та жалю, без спогадів та пожадливого бажання привласнити те, над чим не маємо влади. Прийди й зроби це, вилийся в дерево так, як мої слова виливаються в нього. Стечи, як слова стікають, до краплини. Ти прийдеш уві сні: якщо відчуєш, що не вистачить сили повернутися, зірви один листок і тримай під язиком, як тримав би мушлю, як тримав би мізинець лівої руки коханої. Прийди й увійди у дерево, і знайдеш ту, що тримає під язиком твою спрагу. Якщо відчуєш, що не можеш, не хочеш повернутися, зламай гілку, що праворуч найтонша, й виколи очі. Виколи собі очі й вилийся в дерево. І не буде тобі ні болю, ні страху. А буде тобі спокій і щастя. Прийди уві сні, коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, й зроби це!» Дерево стає теплим, мов тісто, шкарубка кора - шовковистою, мов шкіра… Крізь вії Євдоксія бачить дельтаплан, що опустився на поверхню пустелі. Легкий вітер перебирає пісок, немов розпущене волосся. Євдоксії не важко опинитися під крилами дельтаплану - досить лише пильно на нього подивитися. Дельтаплан сам поринає в течію повітря - варто лише подумати про повернення. Євдоксія прокидається під ранок, відчуває свою вологу й засинає з теплою усмішкою Без сновидінь, бо за вікном вже сіріє. Це сріблясті крила дельтаплана за шибою.

Все було покреслене якимись нерозбірливими нотатками на кшталт: «Я змерзла, але не хочеться рухатися. От ми вирушимо зараз, і всі люди будуть перти обов’язково нам назустріч, навперейми. Ми будемо йти, наприклад, на Схід, а вони всі - у протилежному напрямку, на Захід. Жах! Тільки встигай вивертатися з-під їхніх торбів. Бетономішалка! Торба party… Залізні нерви треба мати. І реакцію, як у боксера…»; уривками з конспектів; сторінки дві було замальовано очима (завжди лівими) й кавалками жіночих тіл a la Push kinN (ніжки, профілі, бюсти, сіднички, ручки) та ще - кількома майже по-школярському ретельно- незґрабними, напрочуд кострубатими чоловічими торсами. Ніби Джанніс раптом засоромилася себе самої (чи можливого Спостерігача?) свого підсвідомого тяжіння до зображення частин жіночого тіла, які виходили легко, граційно, сміливо, як у справжнього художника, й присилувала себе до зображення того, що вона свідомо так любила - тіла чоловіка? І малюнок вийшов схожим на дитячий, напруженим та штучним. Далі все також було покреслено вздовж та впоперек незбагненними рослинами, очима, кавалками жінок, рибами й особистими підписами… ще далі йшла перемальована з мапи автошляхів України траса до Криму: до Одеси, далі - на Миколаїв, повз Херсон - до Вірменська, на Джанкой (поруч з ним - виразно - FUCK!) - надто схематично, аби нею кудись могла доїхати людина не обковбашена вщент… кілька віршів Моррісона англійською… Й - нарешті - цілий шмат роздумів, які вже беззаперечно доводять її володіння наміром ситуації!

Ми обоє знаємо, що хотіти людину (одне одного) нам не можна. Не тому, що хтось із нас (або ще хтось третій) - вампір. Ні, жоден із нас не є вампіром. Принаймні в мить спонтанно довільної зміни синтаксису. Але коли я хочу, то уявляю напівтемне купе потяга й силу, яку скручує в спіраль відчуття клаустрофобії, покрадьки наближається. Кожен із нас тамує бажання незначними діями в межах звичного синтаксису за домовленістю. Неможливість віддати руки рукам, вуста - вустам, щоки - животу, де жевріє пупок; язик - схованкам міжніжжя, що вже не являтимуть собою таємниці, позбавлені одягу, а - лише бажання… неприховане, вибухове, пекельне, яскраве, ніби якась гостра екзотична страва. Ця неможливість - титанічне синтаксичне породження (сталий набір певних - не зовнішніх обставин, а внутрішні ніяковість, недовіра, страх) доводить до сказу. Лише погляди, перехрещуючись не випадково та все рідше, народжують іскру. Іскра падає на коліно. Робить маленьку охайну дірочку в джинсах. А в повітрі загусає дух електрозварювання. І це не лише наша, лише не наша, не лише наша, лише наша не - хвороблива уява перетворює на вампіра чорну каламутну шибку, по якій розгвецьгано ліхтарі нічних станцій та вокзалів. Шиба смокче драглистий погляд, прозорішає, червоні краплі на шлаґбаумах за нею проносяться навспак. У похмурому просторі, позбавленому музики. Справді дивно: жодна музика не звучить, ніби потяг - привид, що занурюється в губчастий шар туману та хмарної мжички. Підживлений прокволими поглядами у непрозорі вікна. Нарешті - пекельне полум’я інопланетної ніжності кольору ранкового моря. Тіло бачиться з висоти чайчиного польоту - воно, ніби осердя в могутньому дереві іншого тіла, коріння якого, й гілля, й усі його паразити та сапрофіти проростають усередину, огортають зовні, про- штиркують наскрізно із соковитим звуком зітхання «сі». Метаморпози. Я попередила, щоби він не дивився на мене, коли мене там не буде. Але він, звичайно, не послухався. Тепер ось має… що сталося? Те, що з мене вийшло, налякало його до всирачки. Я не могла тоді цього зупинити, не могла й контролювати, часу у мене вистачило лише на те, аби попередити його, щоб він не дивився. «… Я самотній, немов дерево, ув’язнене в іншому дереві… Це були вірші, яких ніхто ніколи не писав…»

• Предыдущая
• 10/35
• Следующая