Ексгумація міста - Поваляева Светлана - Страница 28

• Предыдущая
• 28/28

Цівка морозяного повітря з прихиленої кватирки збудила-таки мене певного дня місяця лютого певного року.

Потягла на себе ковдру. Відчула у собі провітрений скляний куб, що упинався гранями у живе тіло.

Побачила в люстрі свій погляд: садомазохіська цікавість й відьомський шал.

Розколошкав, - морозяними голками розтрощеної на хрусткі лелітки кришталевої вази, що гепнулася з висоти хмарочоса - пробіг тілом телефонний дзвінок, подряпав вени, вдарив метрономом пульсу…

Голос чоловіка проникнув у мене немов коньяк…

Еля йшла вулицею. Снігове сонце сліпило очі.

Засліплена, рухалася машинально. І її збила машина.

Це був найщасливіший рік у її житті, бо в ньому не бу ло зими. Зима, відфільтрована штучними органами - штучним серцем, штучними нирками - пропущена через нескінченні прозорі вени - нитки прозорих тунелів космосу - крапельниці, залишилася у графічному літосчисленні кардіограм.

ЗИМИ НЕ БУЛО.

Міста черево повивернуте кишками неонових реклам Неба черево покреслене інверсіями польотів реактивних літаків, яким не спиться ані вдень, ані вночі…

За вікнами танцюють плями ліхтарів та інших вікон…

Я мерзну, підібгавши лапи у заходах Учора кольору маренго. А життя - мов під склом - зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз… Душа в скляному вакуумі - лише обличчя поналипали зовні, юрмяться, намагаються роздивитися застиглий водограй осінніх квітів в чужій душі. Beyond tomorrow…

• Предыдущая
• 28/28