Мої Дікамерони - Логвин Юрий - Страница 48

• Предыдущая
• 48/49
• Следующая

Я й гадки не мав, що можу чимось зацікавити Кицю, ну в певному аспекті.

Якось я зайшов на харчоблок підлататись доброю чайною заваркою. Виходжу й прямую через плац між корпусами та здибуюсь із Кицею. Так слово за слово. Сонце тоді, у квітні, пражило добре. Але з моря тягла холодна, пронизлива «полудьонка». Це той вітер, коли вранці сонце швидше нагріває сушу, ніж воду. І тоді холодне повітря вривається на берег. Я Киці й кажу, що море ще холодне, та й під таким вітерцем не дуже етюди писатимеш.

– Ну, художнику, етюди тобі не допоможу малювати. А от замість холодного моря влаштую тобі «жемчужную» ванну. Прийдеш?

– А для чого мені? Поплавати хочеться.

– Так приходь завтра після обіду. Я тобі басейн організую. Плавай, скільки хочеш.

– Як скажеш.

– Ну, то приходь.

Настало завтра. Сонце пече. Дме прохолодний вітерець.

Іду до великого такого, ніби ангару, спортивно-оздоровчого комплексу.

Киця зустрічає мене у вестибюлі.

– Заходь у бокс і залазь у ванну – я вже приготувала. Я зараз дівок відправлю. Треба про все домовитись – бо аж чотири вихідних дня.

Не знаю, чого Киці так хотілось запхати мене в ту «жемчужную» ванну. Якось ніби хтось казав, що вона ніби бадьорить.

Заліз я до ванни. Узагалі ванни мені не подобаються. Як на мене – найкраще то душ.

Мокну я в тій ванні й міркую: «Ну, яка може бути від неї бадьорість»?

Тут заходить Киця й починає мене розглядати. Узагалі, то моє діло – когось уважно розглядати. А тут мене починають вивчати. Не знаю, що вона хотіла побачити? Якісь незвичні розміри? Може, вона це собі втовкмачила в голову, що в мене постійно були нові й нові дівки?..

Урешті, вона переводить погляд на моє лице, потім на пісочний годинник.

– Як скінчиться час – давай до басейну. Уже всі пішли. Вестибюль я зачинила.

– Слухай, – питаю, – шмотки тут лишити?

– Чого ти їх мусиш тягати по всьому комплексу? Ти заходь через перші двері. А я зайду через жіночу роздягалку. Душ прийму, геть сьогодні забігалась.

Закінчився пісок, і я виліз із тієї ванни. Натягнув плавки й чимскоріш по коридорчику до потрібних дверей.

Від води парує тепло й від найменшого звуку йде гучна луна попід скляним склепінням даху.

Неквапно ляпаю мокрими ногами по теплій підлозі.

На тому боці гуркають двері й луна котиться по всій будівлі.

Дивлюсь – виходить із жіночої роздягалки наша Киця. Голесенька, як мама народила. І кричить мені з того боку.

– Ти б іще краватку вдяг!

Луна котиться, накочується, б’є об скляні стіни, і здається, що то цілий циганський хор верещить.

Знімаю плавки.

– Попливли! – І Киця плюхкає у воду.

Я ж швидко, але тихо, без бульбашок і ляпів, занурююсь у воду.

Ну й пливемо назустріч одне одному.

Киця краще плаває за мене (як не як, а на морі живе). І швидко допливає до мене. А я тільки третину басейну переплив.

Ну, починаємо, значить, обійматись у воді на плаву. Дна ноги не торкаються. То думаю, що це виглядало з боку, як якась неоковирна боротьба, чи щось таке. Мені зовсім не до смаку отакі пестощі без твердого під ногами. Кажу Киці, що краще поплисти на мілке. Хоч дно слизьке, але все ж дно.

Пливемо.

Щось мене ці водні процедури зовсім не збадьорили. А Киця аж порум’янішала.

«Цікаво, – пливу й думаю, – з іншими своїми фраєрами вона теж такі купелі та оглядини влаштовувала?»

Та от тільки став на дно, як почав заводитись!

Як раптом – дзень! дзень! дзень! – у скляну стіну з боку тераси.

Сонце якраз повернуло й б’є просто в очі.

То й не можу дібрати – хто воно?

Та Киця вмить уторопала. Як ошпарена вискочила з води і чимскоріш до скла.

Починає скрізь скло перегукуватися із якоюсь жінкою. Та швидко щезає. А Киця, як на змаганнях, по периметру басейну мчить до жіночої роздягалки.

– Що там трапилось? – кричу, й луна лящить з усіх боків.

– Зараз, зараз!.. – і щезає в жіночій роздягалці.

Я теж вилізаю з води.

А вона вже біжить мені назустріч і ключа простягає. Ляпає босими мокрими ногами, мов ціла юрма в долоні плеще!

Підбігає. І очі аж рогом лізуть, і геть захекана, перетинаючись, хапаючи повітря ротом, проказує:

– Довбня, стерво, на бульдозері приперся! За мною, бач, заїхав!!!

– Який Довбня?! Який бульдозер?!

– Мій чоловік, добра б йому не було! Ось тобі ключ. Зачинись і плавай скільки хочеш. Як закінчиш – усе позамикай – ключ скрізь підходить. І здаси ключ дівчатам у другому корпусі. Вони знатимуть… – і вилетіла з басейну.

Ключ мені лишила великий. Із отакими ніби крильцями на обидва боки від стержня. Не знаю, не можу пригадати, чи то з переляку, чи з люті, але, як дурний, кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ.

Вічко замка під ручкою, велике й широке.

Пхаю туди того здоровенного ключа. Крутнув раз, другий, третій. І ніяк не можу зачепитись. Зрештою, чіпляю. Клацає раз, другий. Я від радості кручу ще раз. Різкіше і сильніше! І – жах!.. Мокрий ключ вислизає із моїх пальців. І вилітає крізь вічко замка у коридор!..

Добре чую, як він із срібним дзвоном котиться по кахляній підлозі…

Торкаю двері, шарпаю ручку. Усе глухо!!! Бігом у жіночу роздягалку. Тут уже теж Киця постаралась – зачинила – і тамбур, і двері в коридор.

І що дивно – у всьому комплексі двері риплять і хитаються. А ці, з чоловічого боку, мов під ниточку підігнані всі двері, лутки.

Сказати, що мене розпач охопив? Я просто якось скаменів від перспективи провести два вихідні й два святкові дні в басейні. Басейн за містом. Котельня сьогодні працює останній день. Ніхто зі сторожів сюди не поткнеться – свята якісь паскудні. Електорат, висолопивши язика, шукатиме спочатку випивон, за тим – «похмєлку». А чого такі свята паскудні?

А тому що «Райкін» Мішка «внєдряєт» сухий закон. Горілка по талонах на весілля та похорон. Улаштували в Москві помпезне тусовище «совєтскіх пісатєлєй». У голодний час розкішні рибні разносоли. А замість випивону – «Фанта», «Буратіно», «Пепсі-Кола» і ще всяка солодка рідина. Багато хто з великоросів, нажравшись разносолів та запиваючи їх солоденьким, так блював, як від найгіршого шмурдяку не блюють…

Оскільки я не знав, що робити, а думати я геть нічого не міг, то я поліз у воду й почав плавати – туди й сюди, туди й сюди. Здається, що стільки я ніколи до того ні в басейні, ні на морі не пропливав.

Зрештою, отако плаваючи, я почав думати, що треба думати про те, як звідсіля вибратись. Наче б можна було піти на ризик і висадити одну секцію скла. Але нічого не вийде – скло в нижніх рядах армоване та ще й претовстенне.

Рухав я ногами й руками, а думка якось зовсім зупинилась. Ну не працює голова, та й годі!

Нараз став відчувати, що не те щоб стомився. А почав мерзнути. Але плаваю, потім таки додумався – треба вилізти з води й зігрітись під душем.

Та в обох кранах прохолодна, хоча не зовсім, водичка. Значить, котельня вже не працює…

І шмаття моє, і рушники в боксі у ванному відділенні.

Почав лазити по всьому басейну, щоб хоч якусь тканину чи якийсь халат знайти та насухо обтертись.

І підлога з підігрівом охолола. А холодні кахлі для босих ніг – ох і неприємна ж річ!

Почало мене потроху від холоду трусити. Шкіра пуп’янками пішла.

І тоді, коли вже почав я й зубами цокотіти, десь наче гуркнули двері.

Потім цокання жіночих каблучків по кахляній підлозі.

Ближче. Ближче! Ось каблучки минають мої двері. Тоді я подаю голос.

У відповідь мені Киця:

– Відчини. Це я!

– Не можу!.. – відказую я, цокотячи зубами та затинаючись. – Ключ вилетів через вічко в коридор! Подивись – де він там?

– Не бачу… Не бачу… Нічого не бачу… Та де ж він? О! Є! Під батарею залетів!

Киця клацає замком і звільняє мене.

– Ось тобі ключ, не губи!

– Слухай! А чому ти повернулась?

– Згадала, що труси в роздягалці забула.

І Киця притьмом кидається до жіночої роздягалки.

Мені дивно – де ж ті труси лежали? Я ж усі кімнати й шкафчики продивився.

• Предыдущая
• 48/49
• Следующая