Помилка - Талан Светлана - Страница 17

• Предыдущая
• 17/72
• Следующая

Подруги довго сміялися над жартом Кіри. Вони обговорили меню й злагоджено взялися за роботу.

– Мало не забула! – похопилася Кіра. – Восьмого березня зустріч випускників нашого класу. Ти, між іншим, жодного разу не приїжджала.

– І хто це придумав восьмого березня?

– Не знаю хто, але ми з тобою поїдемо! Так?

– Навіть не знаю. – Вероніка стенула плечима. – Хотілося б, але не впевнена, чи вийде в мене.

– Якщо дуже схочеш, то вийде. А чому ти раніше не їздила? – запитала Кіра, спритно нарізаючи цибулю кільцями.

– Ти ж знаєш, що раніше я відвідувала дітей Улі. Мені доводилося заощаджувати, ховати ті копійки, щоб зібрати на квиток і подарунки дітям. Якби я сказала Назару, що мені ще потрібні гроші, щоб поїхати на зустріч випускників, знаєш, що тут було б!

– Але зараз ти вже не їздиш до них, – зауважила Кіра.

– Так. Я була в них останній раз, коли дітям було по п’ять років, – із сумом промовила Вероніка і вже вкотре повторила розповідь. – Потім їх перевели в інший дитячий будинок. Їздити стало майже неможливо, бо квитки коштували дорого, моїх заощаджень не вистачало, і я перестала їх відвідувати. До того ж Назар переконав мене, що не варто привчати дітей до моїх візитів. Вони підростають, звикають, називають мамою, чекають на мене, а що я могла їм дати? Я думала тоді, що вчинила правильно, а тепер мені здається, що зробила велику помилку. – Вероніка сіла на стілець. – Сама не знаю, чому я тоді повірила Назару. Так легко повелася на його переконання. Може, просто мені самій так було зручніше? Менше турбот, простіше й спокійніше жити? А я ж дала слово Улі, в її останні хвилини пообіцяла зшити Діані сукню на випускний вечір… – Вероніка важко зітхнула. – Пообіцяла, але не дотримала свого слова.

– Людина припускає, а Бог сам вирішує, нас не спитавши.

– Сама не знаю чому, але останнім часом я все частіше й частіше думаю про них. Минулого тижня Назар виїжджав у відрядження, то я плюнула на все й поїхала в дитбудинок, де вони навчалися й жили.

– Навіщо?!

– Хотіла їх знайти. Мені дали адресу, куди вони були направлені на навчання й проживання.

– Ти їх бачила?! – Кіра округлила очі й розтулила рота. Як вона могла не знати про таку подію?!

– Діти вже закінчили училище, а в гуртожитку сказали, що такі на цей момент не проживають – здали свої кімнати квартирантам. Їхні сліди загубилися, тепер ніхто не знає, де вони. Залишилося загадкою, що мала на увазі Уля, коли казала про їхнього батька: «Ти все дізнаєшся потім…» Коли це «потім»? Тепер, напевне, уже ніколи, – сумно сказала Вероніка.

– Ну що ти скисла, як учорашнє молоко? – якомога бадьоріше сказала Кіра. – Можливо, ти ще знайдеш і їхнього батька, і самих дітей.

– Якби я знала, що не зможу відвідувати дітей, я б ніколи не давала слово. Тепер до кінця своїх днів буду почуватися винною і перед Уляною, і перед дітьми.

– Ну, все, досить нити. Ти мені краще скажи: поїдеш на зустріч випускників?

– Поїду! – проголосила Вероніка й сама здивувалася своєму сміливому рішенню. А якщо Назар буде проти? Нічого, можна послатися на те, що давно не була на могилках батьків.

Цього дня на дверях нічного клубу «Венера» – улюбленого місця тусовки місцевої молоді – красувалася табличка «Зачинено. Замовлення сплачено». Але всередині було багато світла, шуму й музики. Біля будівлі паркувалися одна за одною дорогі іномарки, з яких виходили поважні типи в дорогих костюмах. Переважно не самі. Супутницями були дами різного віку, але обов’язково в шикарних вечірніх сукнях та коштовних прикрасах, начеплених найчастіше «на заздрість іншим».

Гостей зустрічав незмінний адміністратор Сеня. За багато років роботи в клубі його обличчя набуло маски незворушності, і навіть у такий святковий день гості бачили його застиглу неживу посмішку, яка миттєво зникала, коли за ними зачинялися двері. Господар Сені, власник клубу Захар Єфремович, відзначав свій день народження. Була не кругла дата, не якийсь ювілей, просто чергове свято, яке Захар Єфремович, місцевий депутат трьох скликань, за традицією з розмахом влаштовував щороку.

За роки роботи в Захара Єфремовича Сеня навчився тримати язик за зубами. Він знав, що багато хто наївно вважає, ніби три нічні клуби в центрі обласного міста та невеликий готель із кафе на околиці давали можливість Захару Єфремовичу жити на широку ногу, мати новенький «лексус», шикарний заміський будинок і квартиру на сто квадратів в елітному мікрорайоні. Тільки недалекі люди могли припустити, ніби лише клуби давали такий прибуток, що господар міг іноді балувати своїх коханок однокімнатною квартирою в спальному районі, нехай недорогою, без ремонту, але все-таки квартирою.

Сеня був правою рукою ще в одному бізнесі Захара Єфремовича. Так, саме він, звичайний адміністратор. Був час, коли Сеня думав просити свого господаря перейменувати свою посаду на директора клубу, але, поміркувавши, вирішив утриматися. Навіщо зайвий раз привертати до себе увагу? Хіба йому недостатньо отримувати свої відсотки від прибутку? Вони дозволяли Сені мати непогану квартиру, дорогу іномарку й задовольняти чималі апетити своєї красуні дружини – актриси, яка не відбулася. Нехай сторонні й далі думають, що в його голеній великій голові, яка за формою нагадує гарбуз трудяги-фермера, немає мізків, зате ніхто не здогадується про його рахунок у банку. І нехай він не мільйонер, але на далеко не безбідне життя цілком вистачає.

От тільки такі дні, як сьогодні, він не любив. Прибутку ніякого, один головний біль. Адже прибула мало не вся еліта міста, і треба прислужитися всім цим перам-мерам і їхнім дамам, від яких несло дорогими ароматами, як на фабриці з виробництва парфумів. Треба зробити так, щоб Захар Єфремович залишився задоволений. І Сеня, зачинивши за останнім гостем двері, пішов братися до своїх прямих обов’язків…

Було за північ. Захар Єфремович зробив ковток бурштинового напою – ямайського рому – і відставив келих убік. Стриптизерка перестала звиватися змією біля жердини й непомітно зникла, коли стихла музика, яка різала слух, і зазвучали звуки саксофона. Захар Єфремович шалено любив джаз. Він із нетерпінням дочекався, коли полилася чарівна музика Даяна Різа «Відчуття джазу». У Захара Єфремовича в такі хвилини завжди загострювалася чутливість, і він полюбляв поміркувати й пофілософствувати під цю мелодію.

Днями він виставив за двері Світлану, з якою прожив під одним дахом півтора року. Вона була красивою, зухвалою й нахабною. Вважала, що всі їй чимось зобов’язані, усе повинно обертатися навколо неї, крутитися й пурхати, як метелик навколо вогника. Своє призначення Світлана вбачала в тому, що вона є на цьому білому світі така гарна, граціозна, з величезними силіконовими грудьми, тож потрібно нею захоплюватися й потурати її примхам. І Захар Єфремович так і чинив півтора року, поки нахабство його «левиці» перейшло всі межі.

Світлана заявила, що хоче мати власний будинок біля моря. Чоловік погодився, але за однієї умови – вона повинна народити дитину. Природно, Світлана сказала: «Пошукай собі для цього іншу дурепу», – на що він відповів: «Я виконаю твою пораду», – і виставив її за двері. І зробив він це з двох причин. По-перше, він справді хотів мати спадкоємця, адже жодна жінка так і не зробила його батьком. Другою причиною було те, що він хронічно не терпів нахабних жінок. Захар Єфремович міг зробити щедрий подарунок, якщо жінка вміла показати, що її благополуччя тільки в його руках. Тоді він виявляв прихильність і часом дарував із панського плеча не тільки дорогу шубу, але й квартирку.

– Про що задумався, друже? – голос Олександра Івановича, начмеда міста, вивів Захара Єфремовича зі спогадів.

– Про все і ні про що, – відповів він. – Дивлюся ось на ці п’яні морди й думаю: навіщо мені це треба?

– Треба, Захаре Єфремовичу, треба, – зітхнув Олександр Іванович. – При нашій роботі треба.

– А пам’ятаєш, як ми починали? Славні дев’яності, кооператив із пошиття джинсів, море дівчат, природа, село Воровське…

• Предыдущая
• 17/72
• Следующая