Помилка - Талан Светлана - Страница 19

• Предыдущая
• 19/72
• Следующая

Вероніка, на відміну від Кіри, жодного разу не була на зустрічах однокласників. Їй доводилося напружувати пам’ять, щоб провести паралель між худими дівчатами з косичками й довгошиїми хлопчиками в шкільній формі та нинішніми солідними розповнілими жінками й поважними чоловіками. Дехто змінився до невпізнання, аж Вероніці доводилося мало не знайомитися заново. Її переповнювали емоції, коли вона сіла за свою парту і знову відчула себе школяркою. У клас зайшли колишні вчителі, і Вероніці здавалося, що не було прожитих років, що мама чекає її вдома, варто тільки діждатися дзвінка й побігти додому, де на столі – гарячий борщ із домашньою сметаною й чашка молока корови Зірки…

В актовому залі було багато музики, шуму, збуджених голосів, і у Вероніки від надлишку емоцій, метушні та галасу розболілася голова.

– Піду прогуляюся, – сказала вона Кірі, намагаючись перекричати шум.

– Тягне подивитися батьківський дім?

– І будинок, і вулицю, і село, – зізналася Вероніка.

– Переночуємо в моїх, а завтра все оглянеш.

– Не можу чекати до завтра. Ти залишайся, а я годинку погуляю, – вона всміхнулася подрузі.

Серце мало не вистрибувало з грудей, коли Вероніка підійшла до колись їхнього будинку. Берізка завмерла біля хвіртки, ще не прокинувшись від зимової дрімоти, і Вероніка не втрималася – підійшла, погладила її шорсткий товстий стовбур. В одному з вікон спалахнуло світло, промайнула чиясь тінь. «Мама», – мимоволі пролетіло в голові, але жорстока реальність нагадала про себе болем у грудях. Стільки років минуло, а смерть мами залишилася вічною раною в її душі. «Не варто вбивати себе спогадами», – подумала Вероніка, відходячи від дому. Тепер у неї свій будинок, своя сім’я. А спогади про дитинство будуть жити вічно, як у всіх людей. Так відбувається, напевно, тому, що дитинство не затьмарене сірими буднями дорослого життя, воно єдине залишається в людській пам’яті найсвітлішим, незаплямованим, чистим. Тільки в дитинстві світ здається таким прекрасним з однією лише проблемою: хочеться швидше стати дорослим. І то щастя, що діти не знають, як важко й непросто бути дорослим і який жорстокий дорослий світ.

Уже сутеніло, а Вероніка блукала сільськими вулицями й вузькими провулками, занурившись у спогади. Деінде підталий сніг провалювався, і тоді її ноги потрапляли в невеликі калюжки. Вероніка не помітила, як взуття промокло і з настанням вечора стало сиро, холодно й незатишно. Їй дуже хотілося потрапити на цвинтар, але вже було темно, до того ж вінки на могили залишилися в багажнику Кіриного «опеля».

Ноги самі принесли Вероніку на вузьку доріжку, що вела до річки. Зупинилася на тому самому місці, де колись вони з Кірою йшли купатися й вона вперше зустріла Захара. Тоді тут були рештки цегляної огорожі, а зараз не залишилося нічого. Про будівлю колишнього дитячого садка, а потім швейної фабрики нагадували купи битих цеглин, які не згодилися селянам і тепер скидалися на айсберги, що самотньо стирчали вгору своїми верхівками. Те саме від минулого, від невдалої першої любові залишилося в душі Вероніки. Вона наблизилася до залишків уцілілої стіни і всміхнулася. Якою ж вона була тоді наївною й дурною, мріючи про те, що колись увійде в будівлю фабрики в ролі дружини її власника!

Вероніка завмерла на місці. Десь зовсім поруч, серед цих руїн, вона почула скрип снігу під чиїмись кроками. Їй стало страшно, і вона завмерла, затамувала подих, притиснувшись спиною до стіни. Часи спокійного, безпечного села давно минули, і невідомо, хто там ходить. На мить кроки стихли, і Вероніці здавалося, що вона чує стукіт свого серця. Невже їй почулося? Вона зважилася зробити крок уперед і визирнути за ріг, як просто перед нею виникла висока темна тінь чоловіка.

– Ой! – скрикнула і скам’яніла від переляку.

– Спокійно, – почула голос, який здався їй знайомим. – Я не хотів вас налякати.

– Що вам треба? – тремтячим голосом запитала Вероніка. Людина наближалася до неї, а вона не могла поворухнутися. Так і стояла на одному місці, наче навічно завмерла статуя.

– А вам? – поцікавився незнайомець, зупинившись за кілька кроків від Вероніки. Навіть переляк, що скував тіло по руках і ногах, не завадив їй збагнути, що вона добре знає цей голос. Але хто цей чоловік? І чому він стежив за нею? Вероніка зробила кілька глибоких вдихів і видихів, знаючи, що це заспокоює.

– Ви стежили за мною? – запитала вона, а в голові миготіли обличчя й імена людей, яких вона знала. Але цей голос був їй надто знайомий. – Ми вчилися в одній школі? – уточнила вона, не дочекавшись відповіді на своє перше запитання.

– Ні.

– Тоді хто ви?

– Я нагадаю один епізод, який дасть можливість вашій, Вероніко, пам’яті воскресити мене.

– Ми знайомі?! Я так і знала! – Вероніка відчула, що її страх розчинився десь у пітьмі цих руїн, а голос незнайомця вже не лякає, а, навпаки, спонукає до подальшої бесіди.

– В один прекрасний літній день світило яскраве сонце…

– Можна без передмови? – нетерпляче перебила його Вероніка.

– Не можна. Вийде неясна картина, – було чутно, як незнайомець усміхнувся, промовивши ці слова. Він навмисно витримав паузу й продовжив: – Я випадково почув, як дві юні особи, сховавшись за огорожею, ворожили на ромашці…

У Вероніки голова пішла обертом, і стало важко дихати.

– Я не міг не побачити вас і перестрибнув через паркан, налякавши тебе і Кіру, – продовжив чоловік, але його слова Вероніка чула погано. У голові шуміло, і земля захиталася під ногами.

– Захаре, – видихнула вона.

– Ну, здрастуй, Вероніко, – сказав він і підійшов ближче, простягаючи руку.

– Д… Добрий вечір, – пробелькотіла вона розгублено.

Перед Веронікою стояв Захар. Він змінився. Звичайно, стільки років минуло! Їй було сімнадцять, коли вони бачилися востаннє. Пам’ять зберегла образ молодого, веселого Захара зі спортивною фігурою й широкою усмішкою. Тепер перед нею був зрілий чоловік, елегантно одягнений, він не погладшав, був підтягнутий, доглянутий і так само привабливий, як і колись. Вероніка подала йому руку. Її змерзлі пальці потрапили в його теплі руки, як у рукавички, і на мить затрималися.

– Змерзла?

– Так, – кивнула Вероніка, тільки зараз відчувши, що вся тремтить від холоду.

– І що ти тут робила?

– Приїхала на зустріч однокласників. Уявляєш, я жодного разу не приїжджала, а тепер…

– Як твоя мама?

– Її вже немає.

– Вибач.

– А що ти тут робив? Вирішив іще раз відкрити швальню? – Вероніка всміхнулася.

– Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

– Це точно. То що привело тебе сюди в такий пізній час?

– Просто маленька екскурсія в минуле. Тут залишилася частинка моєї юності, а в ній була ти…

– І не одна я, – тихо сказала Вероніка.

– Мені навіть не віриться, що я ось так випадково зустрів тебе, – сказав Захар, чи то не почувши її слова, чи вдавши, що не почув. – Може, усе-таки вийдемо з цих руїн?

Захар підставив лікоть, і Вероніка, узявши його під руку, вибралася на дорогу. Вони пішли в бік села. Виявилося, що вони живуть в одному місті, але жодного разу їхні шляхи не перетиналися.

– Тепер, коли захворію, буду викликати тільки лікаря… До речі, як тепер твоє прізвище?

– Волкова.

– Значить, ти заміжня?

– Так, звичайно.

– Вдало?

– Як усі нормальні люди, – сказала Вероніка. – Чоловік не п’є, у нього цех із виготовлення меблів, «Мрія» називається, у нас своя квартира, машина, син навчається в медичному. – Вероніка замовкла, піймавши себе на думці про те, що багато разів у житті, і особливо сьогодні, механічно повторювала цю завчену, засмальцьовану фразу. Так школяр, не засвоївши тему, зазубрює кілька фраз, не осмислюючи та не розуміючи їхній зміст. Вероніка ніколи не замислювалася про те, що криється в цих словах про дім і сім’ю, просто промовляла мало не скоромовкою, коли хтось ставив їй подібне запитання. Вона жила тим життям, у якому один день змінюється іншим, схожим на попередній.

• Предыдущая
• 19/72
• Следующая