Помилка - Талан Светлана - Страница 50

• Предыдущая
• 50/72
• Следующая

– Люба, я вже дві години як удома, а тебе все немає, – сказав Назар, відірвавшись від телевізора, де транслювали футбольний матч.

– Багато було роботи, – сказала вона.

– Ти не дуже добре виглядаєш, – зазначив Назар.

– Я дуже втомилася.

– Не треба було вибирати таку професію, – сказав він. – Тепер кожен із нас іде у своїй упряжці. Ти думаєш, я не втомлююся?

– Пробач, але я зараз не в змозі щось думати, – сказала Вероніка. Вона пройшла в спальню, узяла там свій халатик.

– Ти куди? – зупинив її Назар.

– Митися й спати.

– Але я голодний!

– Там у холодильнику є борщ, котлети й макарони, підігрій і повечеряй, – сказала Вероніка. – У мене не залишилося сил, щоб…

– Ні, люба! – крикнув Назар, смикнувши її за руку. – Ти – моя дружина, а бути нею не так просто! У твої обов’язки входить нагодувати чоловіка й випрати йому білизну.

Вероніка вся стиснулася. В очах Назара було стільки злості, що вона злякалася. Жінка зрозуміла, що він може зараз вдарити, якщо не подати той проклятий борщ. Вона мовчки потягла важкі ноги на кухню, підігріла їжу, поставила на стіл.

– А хліб? – запитав Назар, сідаючи за стіл. Вероніка мовчки нарізала хліб, подала йому. – Бути гарною дружиною – це ціла наука, я б сказав – мистецтво, – говорив Назар, сьорбаючи борщ. – Мені здається, що ти забула все, чого я тебе навчив.

– Я можу прийняти душ?

– Якщо дружина не вміє вислухати до кінця чоловіка, то гріш їй ціна, – сказав Назар, відправивши чергову ложку борщу в рот. – Можеш іти, але спочатку зроби ласку, кинь у пральну машинку мій одяг – у мене вже немає жодної чистої сорочки.

Мовчки проковтнувши клубок образи, Вероніка взялася перебирати брудну білизну. Вона завжди перевіряла кишені штанів і сорочок перед пранням. У Назара зазвичай нічого в кишенях не було, а ось Микита міг забути там і пачки з презервативами, і носові хусточки, і копійки. Вероніка взяла в руки сорочку Назара й помітила на ній червоні розводи. Придивившись, вона зрозуміла, що на грудях сорочки залишилися відбитки яскраво-червоної жіночої губної помади. Її кинуло в жар. Невже Кіра мала рацію й у Назара є коханка?

– Що це? – запитала Вероніка, потрусивши сорочкою біля носа чоловіка.

– Це? Моя сорочка.

– Ось це що?! – киплячи від гніву, Вероніка тицьнула пальцем у червоні розводи.

– Не розумію, про що ти? – незворушно перепитав Назар, витираючи рушником тонкі губи.

– Звідки тут з’явилися сліди губної помади?

– Не знаю.

– Не тримай мене за ідіотку! Жінка притискалася до твоїх грудей і забруднила сорочку. У тебе хтось є?

– Не кажи дурниць!

– Тоді поясни мені, такій дурепі, хто тебе забруднив?

– Та міг хто завгодно! У маршрутці, у тролейбусі, де завгодно могла торкнутися жінка й залишити відбиток. Вероніко, не влаштовуй мені істерики! Іди займайся своєю справою! – нервово сказав Назар.

– Але я…

– Геть! – закричав Назар, тикаючи пальцем на двері. – Пішла геть!

Вероніка вибігла з кухні й зачинилася у ванній. Там вона пустила воду й розплакалася. Вона довго плакала, давши повну волю сльозам. На душі так багато накопичилося! Вона трималася з усіх сил до останнього, не маючи жодної підтримки, і тільки зараз відчула жахливу втому – не тільки фізичну, а й моральну.

– Не можу! – тихо шепотіла вона, думаючи про те, що неможливо жити в такій напрузі, боячись дзвінків від Захара.

– Не можу більше! – підвивала, згадуючи Неллі Сергіївну, яка танула, згасала на її очах, а Вероніка не могла нічого змінити.

– Не можу й не хочу! – плакала Вероніка, зрозумівши, що від її родини залишилася лише примарна оболонка. Вона жила серед рідних людей і водночас була такою самотньою!

Останнім часом Діана жила, занурившись у новий, незвіданий, казковий світ любові, у якому були вони з Микитою. День для неї тягнувся нескінченно довго, а вечори, проведені з Микитою, пролітали вмить. Закохані любили блукати по набережній, спостерігаючи, як на тиху гладінь води опускаються листочки й колишуться на ній маленькими човниками. Вони чекали, коли на темне небо випливе круглий жовтий місяць, від дерев впадуть на землю мовчазні тіні, а через річку простягнеться мерехтлива місячна доріжка.

– Тобі хотілося б пройтися цією доріжкою? – запитала Діана Микиту.

– З тобою?

– Звичайно, зі мною!

– Хотілося б. Але ми не зможемо.

– Кажуть, що можна все, якщо тільки дуже захотіти, – мрійливо сказала Діана, довірливо схиливши голову на плече Микити.

– Тоді ми підемо цією доріжкою за допомогою думки.

– Мрії, – поправила Діана.

І вони подорожували місячною доріжкою у вигадані світи. Діана вперше відчула непереборний потяг до юнака, який розумів її з півслова. З ним можна було мріяти, фантазувати, щось обговорити й просто бути собою. На відміну від інших хлопців, Микита не поспішав затягнути Діану в ліжко, і це її тішило. На думку Діани, інтимні стосунки, що швидко розвиваються, не залишають шансів зрозуміти одне одного глибше, не дають можливості розібратися в людині, перекреслюють усе піднесене й навіть опошляють відносини. З Микитою все було інакше. Він тонко відчував її настрій, угадував бажання, іноді навіть читав думки.

Діана насолоджувалася кожною миттю, проведеною поряд із Микитою. Вона впивалася його обіймами, ніжністю й турботою. Вона вслухалася в кожний, навіть скороминущий дотик знайомих і ніжних рук, і їхнє тепло діяло на неї заспокійливо. Вона могла годинами спостерігати за його рухами, виразом обличчя, вслухатися в нотки голосу і тремтіти від одного погляду на його усмішку. Іноді Діані здавалося, ніби все, що з нею відбувається, нереальне, це просто щасливий сон. Але приходив вечір, і вона знову поспішала на побачення, і знову в грудях стискалося серце від однієї думки, що Микита не прийде…

– Привіт, моє сонечко! – казав Микита при зустрічі, і Діана відразу потрапляла в його обійми. Вона тулилася до нього всім тілом, ніби шукаючи захисту від великого світу, і була в таку мить схожа на маленьку беззахисну дитину. Микита ніжно притискав її до себе. У Діані поєднувалося щось п’янко жіночне й сором’язливість дівчинки-підлітка. У її чисті, як дощова вода, очі він міг дивитися вічно. У них таївся невидимий світ, який притягував, чарував, не давав сил відвести погляд. Її очі одночасно могли і сміятися, і сумувати, і благати.

– Добрий вечір, коханий, – тихо сказала Діана, відчуваючи, як у її тіло проникає його тепло, зігріває та заспокоює.

– Сьогодні ми не підемо блукати місячною доріжкою по річці, – сказав Микита.

– Я вже помітила, – сказала Діана із сумом у голосі. – Ще вдень небо затягнуло хмарами. Схоже, ось-ось вперіщить дощ.

– Підемо в кав’ярню?

– Не хочу.

– А в кіно?

– Ні.

– Чому?

– Люди вкрадуть наше щастя.

– Моє сонечко, хіба можна вкрасти щастя?

– Можна. Заздрість його проковтне. Не хочу бути на виду в заздрісних людей.

– Зараз піде дощ, ти намокнеш і можеш застудитися.

– Мені не можна хворіти, – тихо мовила Діана. – Підемо до мене додому.

– А твій брат?

– Він на роботі й повернеться нескоро.

Микита й Діана сиділи на дивані перед увімкненим телевізором. Діана запропонувала Микиті чай, але він відмовився. Микиті не хотілося втрачати дорогоцінний час, попиваючи чай. Він хотів обнімати Діану, цілувати її м’які губи, торкатися бархатистої шкіри обличчя. Він торкнувся трепетними пальцями її шиї, провів нижче, відчувши невеликі, але тверді горбки грудей.

– Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі, більше за життя, – прошепотів він гаряче, покриваючи поцілунками тіло дівчини.

Діана обвила його шию руками, відчуваючи, як слабшає під владою коханих рук і вуст. Вона блаженно заплющила очі й тихенько застогнала від хвилі бажання.

– І я тебе люблю, – прошепотіла вона, відповідаючи на поцілунки. Діана відчула, як його руки ковзнули по нозі під халатик, і заплющила очі. Її охопило бажання забути про все й поринути у світ пристрасті, але раптом вона зрозуміла, що це може бути їхня остання зустріч.

• Предыдущая
• 50/72
• Следующая