Помилка - Талан Светлана - Страница 53

• Предыдущая
• 53/72
• Следующая

Микита розчавив у попільничці недопалок, як бридку комашку, і дістав шприц. Як завжди, він уранці викине його у вікно, потім буде спостерігати, як двірничка тітка Люся буде прибирати під вікнами й бурчати: «Набридли ці наркомани». Це буде завтра, а сьогодні потрібно розслабитися й відчути себе найщасливішою людиною…

Уранці Микиту охопила депресія. Було чітке усвідомлення того, що він котиться по похилій, набираючи скажену швидкість, і вже неможливо зупинитися. Він думав про Діану, про цю неземну квітку, поряд із якою здавався собі колючим будяком, який здатний знищити прекрасну рослину. Микита звинувачував у своїй біді всіх підряд: матір, яка нічого навколо себе не бачила; батька, що повністю переключився на заробляння грошей; Яна, котрий запропонував йому розслабитися, і Тимура, який продає різну гидоту. Вони були йому однаково огидні, як і інститут, викладачі й навіть двірничка тітка Люся.

Потрібно було йти на заняття, але не було ні сил, ні бажання. Микита перебрав у пам’яті всіх друзів і знайомих, намагаючись зрозуміти, кого б він хотів зараз побачити. Дивно, але таких не виявилося. Можна поговорити з Яном, можливо, він порадить, як жити далі.

– А ти не в інституті? – здивувався Ян, коли йому зателефонував Микита.

– Прогулюю, – сказав Микита. – А ти чим зараз зайнятий?

– Якщо тобі нема чим зайнятися, то виходь у двір, – сказав Ян. – Я зараз маю намір відвідати в лікарні одного товариша.

– Я на мілині, у мене немає грошей, щоб не йти з порожніми руками.

– Та облиш ти! Йому вже нічого не треба! – сказав Ян.

Ян дав Микиті знак зупинитися. Перед палатою, куди вони мали намір зайти, розмовляли лікар і показний чоловік у дорогому піджаку, у світлій сорочці і краватці в дрібну клітинку.

– Це батько мого товариша, – прошепотів Ян і відвернувся.

– Ну то й що? – також пошепки запитав Микита.

– Вася з наших, – сказав Ян. – Не хочу, щоб предок Васьки мене впізнав і почав уму-розуму вчити.

Микита з розумінням кивнув. До слуху долинали уривки фраз.

Лікар: Перикардит – це серйозно… Перевели сьогодні з реанімації…

Чоловік: Можна без медичних термінів? У мене дві вищі освіти, але до медицини не маю ніякого відношення.

Лікар: Пневмонія… Плеврит… У легенях і серці зібралася рідина… Пішло отруєння всього організму…

Чоловік: Прошу вас, благаю, зробіть для мого сина все можливе! Він у мене один… Дружина не витримає, якщо…

Лікар: Ви розумієте, що ваш син безнадійний?

Чоловік: У мене є гроші, багато грошей! Я можу вам добре заплатити!

Лікар: Про це не може бути й мови!

Чоловік: Можливо, вам потрібно купити якесь обладнання?.. Не вистачає…

Лікар: Дефібрилятор… Обладнання застаріле, ламається, усе виходить із ладу в найбільш невідповідний момент… Фінансування…

Чоловік: Я вам обіцяю, що куплю дефібрилятор у будь-якому випадку…

Лікар: У нього майже немає шансів… Хлопець практично нічого не їсть, не спить… Полегшити долю хворого… Цілодобовий індивідуальний пост… Підвищена увага…

Чоловік: Я вам дуже вдячний… Дякую…

Лікар: Упустили сина… Добре. Спасибі… До побачення.

– Час! – дав команду Ян, коли чоловіки розійшлися в різні боки.

У палаті на одного лежав хлопець. Микита сіпнувся, подумавши, що бачить небіжчика, але потім помітив, як ходила ходором грудна клітка хворого.

– Привіт, Васю! – весело сказав Ян.

Микита стояв посеред палати, шокований побаченим. Хлопець був худий настільки, що його руки, які лежали вздовж тіла поверх ковдри, нагадували кістки скелета, обтягнуті тонкою й блідою шкірою. Голова здавалася великою від того, що випирали вилиці, а щоки запали. Якби не розплющені байдужі очі та тонкий загострений ніс, можна було б подумати, що на подушці лежить людський череп.

– Здорово, Яне, – тихо сказав Вася.

У його величезних очах на худому обличчі не з’явилася іскорка радості. Він байдуже подивився на Яна й Микиту, і цей погляд був згаслим і приреченим. Ян щось розповідав, намагаючись бути веселим і вести невимушену бесіду, але було помітно, що присутність відвідувачів хворого тільки пригнічує.

Микита не міг відвести від пацієнта погляд. Було помітно, що всі земні бажання його вже покинули. Хлопець ясно усвідомлював, що незабаром помре, смерть стоїть біля його узголів’я, але це його не лякало. Він так змучився, що втратив інтерес і до життя, і до смерті. Прийшов момент байдужості, коли зникає цікавість до всього і вже нема навіть бажання врятуватися. І все це було відображено в його приреченому погляді.

– Твій батько зробить усе, щоб тебе врятувати, – запевняв Ян Васю.

– Так, – тихо сказав хлопець. Його грудна клітка, з якої випирали ребра, здіймалася вгору, потім западала вниз, хлопцю було важко дихати, він задихався, і йому було все одно, що говорить Ян.

– Ми ще з тобою таких дівчат собі знайдемо! – сказав Ян на прощання. Вася мовчки кивнув. Вони не встигли дійти до дверей, як хлопець заплющив очі.

Микита і Ян довго йшли мовчки, нездатні отямитися від побаченого. Друзі зупинилися в невеликому скверику, знайшли дерев’яну лавку під великим деревом, яка лише трохи просохла після недавніх дощів, мовчки сіли, закурили.

– Т-а-а-к, – протягнув замислено Ян, – можна вважати, що Васьок відкинув хвостик.

– Що зробив? – запитав Микита, не знаючи до кінця жаргон наркоманів.

– Жмурик він, хоча ще живий.

– І давно він?..

– Років п’ять, не більше, – зітхнув Ян. – Але він сильно присів на «слона», як і ти.

– Значить, мені залишилося років чотири? – запитав Микита.

– Кому як пощастить. Усі ми, хто сидить на голці, жмурики.

– Я не думав про це.

– Не бреши хоч сам собі. Ти ж майбутній лікар. Кому, як не тобі, знати, що в нас короткий вік. Питання в тому, скільки кому відведено і як це станеться. Ось Васькові не позаздриш… Краще б «золота голка», ніж так мучитися. – Ян зітхнув. – У Васька батько – якась шишка в місті, бабок там неміряно, а от врятувати сина…

– А ти з ким живеш? – запитав Микита, подумавши, що майже нічого не знає про Яна.

– З матір’ю. Батько пішов від нас давно, коли мені років вісім було.

– Працюєш? Вчишся?

– Для кого як. Для матері вчуся в інституті, хоча насправді давно закинув навчання.

– А гроші в тебе звідки?

– Батько дає. Він ніби намагається спокутувати свою провину грошима. Дає на навчання, а я їх пропалюю в клубі, витрачаю на дівчат, частину віддаю матері.

– Так само, як і я, усім брешеш.

– Коли ми на голці, то стаємо верткими, брехливими, безсовісними. Іноді сам собі дивуюся: як так можна вигадувати на ходу?

– І головне – совість не мучить, – додав Микита. – Я теж став іншим.

– Про яку совість може йти мова, коли прокидаєшся і лягаєш із думкою про порошок, про «скрипку», про кайф. Я чув від «героїнових» хлопців, що в них буває непереборне бажання відчути внутрішньовенний укол, кажуть: «Мотузки сверблять».

– Я не хочу, як Васьок… – сказав Микита.

– І що ти можеш змінити?

– Хочу почати нове життя.

– Нове життя? – Ян іронічно посміхнувся. – Я вже намагався його почати.

– Ну і що?

– Не витримав ломки. Виявляється, я – слабак.

– Я зобов’язаний витримати, – твердо сказав Микита, згадавши Васю.

– Ломка, братику, це кайф абсолютно навиворіт. Можеш собі уявити?

– Не можу, але витримаю.

– Хочеш переламатися всуху? – запитав Ян.

– Як це?

– Сам думаєш впоратися?

– Звичайно! Не вистачало мені ще в лікарні валятися! Сам почав, сам і закінчу, – сказав Микита.

– Я теж так думав, кілька разів пережив ломку, а потім плюнув на все, зрозумівши, що все одно скоро здохну.

– Ніхто не знає, скільки йому відміряно.

– Я знаю одне – що я заражений гепатитом…

– У тебе гепатит?! – Микита підхопився з місця.

– Так. Ну і що?

– А те, що ти мені давав свій шприц!

– Я давав? Ні, братику, це ти в мене з рук його вирвав, коли не було змоги терпіти.

• Предыдущая
• 53/72
• Следующая