Помилка - Талан Светлана - Страница 64

• Предыдущая
• 64/72
• Следующая

Діана відчинила холодильник. Там не було нічого, крім пляшки води. Вона жадібно припала до шийки пляшки, зробила кілька великих ковтків. У голові прояснилося. Діана прислухалася до себе. Хотілося пити ще і ще. Вона зробила кілька ковтків і пішла в туалет. Вклавши два пальці в рот, виблювала. Спазми боляче стиснули шлунок. Потихеньку вона дійшла до ліжка й лягла. У двері постукали.

– Хто? – запитала Діана.

– Покоївка, – почулося за дверима. – Відчиніть, мені потрібно прибрати в номері.

– Не треба, я сама за собою приберу.

– Я повинна поміняти постільну білизну.

– Ви не повинні мене турбувати. Я ж вас просила! – роздратовано сказала Діана.

– Але…

– Ніяких «але». Приберете, коли я покину номер. Дайте мені спокій!

– З вами все гаразд? – обережно запитав жіночий голос.

– Більш ніж, – відповіла Діана.

Вона закуталася в ковдру. Останнім часом їй майже завжди було холодно. Діана вже кілька діб спала в спортивному костюмі, якщо її короткочасне забуття можна назвати сном.

Діані знову захотілося пити. Вона намагалася заснути, щоб не думати про воду. Їй здалося чи вона справді спала? Щойно був ранок і вона розмовляла з будинком, а тепер темно. Це ніч чи сон? І знову хочеться пити, але вже немає сил встати, щоб дійти до холодильника. Навіщо вставати й продовжувати свої муки? Життя скінчилося. Їхня група зараз уже у Франції, де дівчата ходять подіумом під клацання фотоапаратів. Вона повинна була бути там, з ними, але все зруйнувалося в одну мить. Тоді, у лікарні, її свідомість паралізувало страшне відкриття: майбутнього просто немає! Зі швидкістю шторму в ній зростав відчай до того, як прийшла рятувальна думка.

Діана зрозуміла, що СНІД поставив хрест не лише на її кар’єрі, але й на всьому житті. Вона не виїде за кордон, бо не зможе надати потрібну довідку від лікаря. Що сказати Тимуру? Зізнатися в тому, що продавала своє тіло? Неможливо. Він вважав її порядною дівчиною. Тимур жив заради неї, працював по чотирнадцять годин на добу й приходив додому з долонями, на яких були криваві мозолі. Він усе робив для того, щоб вона стала відомою моделлю. Вона нею стала, але яким чином? Він зневажав би її, якби дізнався всю правду. Вона обдурила його надії, від чого б йому було дуже боляче. А Діана знала, що таке обмануті надії, на собі відчувши зраду тітки Вероніки. Тимур обожнював сестру, і вона його дуже любила, тому не могла розповісти правду.

Люда мала рацію, сказавши, що її все одно знайдуть і покарають багаті дядьки-збоченці. Хто вона в цьому світі? Вихованка дитбудинку, а в них і влада, і зв’язки. Жити десь у глибинці і все життя лякатися заїжджих автівок? Тимур не залишив би її одну, а вона надто його любила, щоб зіпсувати йому життя. Її життя нічого не коштує, тому що вона інфікована. До кінця днів Тимуру довелося б працювати на ліки для її лікування. І навіщо? У неї ж ніколи не буде ні сім’ї, ні дітей.

Микита… Діана думала про нього. Вона встигла урвати від життя шматочок щастя, яке відчувала від зустрічі з Микитою. Насолоджуючись його ніжністю, поцілунками, купаючись у його лагідному погляді, вона розуміла, що в них немає майбутнього. Микита зненавидів би її і втік, як від прокаженої. Вона б його не засуджувала, але й не хотіла б, щоб так сталося. Можна було припустити, що вона стала б такою ж потворною, як і Люда.

Діана зрозуміла, що не досягла своєї мети й зійшла з дистанції. Вона просто впала на біговій доріжці й осягнула, що це крах її життя. Спочатку відчай зростав, а потім у добровільному ув’язненні в якийсь момент її охопив холод байдужості. Ось уже навіть пити не хочеться. Дуже-дуже холодно…

Покоївка другий день стукала у двері номеру, де жила дивна дівчина, але їй ніхто не відповідав. Вона спробувала відчинити двері своїм ключем, але він не входив у замкову шпарину. Швидше за все, дівчина зачинилася зсередини, залишивши ключ у замку. Покоївка поспішила до адміністратора. Вони вдвох намагалися достукатися, але за дверима була тиша. Адміністратор викликала слюсаря, і той зламав замок. Від побаченого покоївка мало не зомліла. На підлозі лежала дівчина. Бліда, надзвичайно худа і виснажена, вона була схожа на скелет.

– Вона… померла? – злякано пробелькотіла покоївка, ховаючись за спину слюсаря.

– Напевно, – сказала адміністратор.

Чоловік підійшов до дівчини, помацав її руку – холодна. Він присів навпочіпки й нахилився над дівчиною.

– Вона жива, – сказав він, помітивши на шиї пульсуючу жилку. – «Швидку» викликайте! Терміново!

Вероніка тихенько, наче у квартирі була Неллі Сергіївна, відчинила двері, пройшла до кімнати. Тут було тихо й понуро. Вероніка із сумом зупинила погляд на ліжку, де померла старенька. Мимоволі по щоках побігли сльози, і Вероніка, впавши на ліжко, розплакалася. Їй до болю було шкода і Неллі Сергіївну, і сина, який гинув у неї на очах, і себе. Вона довго й невтішно плакала. Їй не було з ким поділитися своїм горем, ніхто не міг нічого підказати, допомогти або хоча б пожаліти. Якби була жива Неллі Сергіївна, вона б зрозуміла й поспівчувала, але її немає, і Вероніка довго не могла заспокоїтися. Коли виплакалася, вмилася холодною водою й відчинила шафу, де лежали гроші. Боячись, що у квартиру можуть проникнути грабіжники, Вероніка прийшла, щоб забрати гроші й покласти їх на свій рахунок у банку. Вона загорнула гроші в поліетиленовий пакетик і сховала в сумку.

По дорозі додому вона пройшла повз банк і згадала про це майже біля свого будинку. Повертатися не хотілося. Потрібно якось поговорити з Микитою, а він не йде на контакт. Який сенс розмовляти через зачинені двері? Завтра в неї вихідний, вона буде вдома цілий день, Микита вийде зі свого прихистку, і вони зможуть поговорити.

Микита був у нестямі від сказу. Чорний пакет непомітно спорожнів. Він відчайдушно намагався збагнути, чим би себе зайняти, але в голові стирчала одна думка, яка незабаром повністю заповнила всі клітини його свідомості й навіть тіла, м’язи якого мимоволі почали сіпатися. Він хаотично рухався по кімнаті, відчуваючи, як «цвях» у голові розростається і вже готовий розірвати його черепну коробку. Микита почув, як до квартири увійшла мати, зняла куртку, чоботи, поставила на тумбочку в передпокої свою сумочку. Микита, посмикуючись усім тілом, вийшов зі своєї кімнати.

– Привіт, синку, – сказала Вероніка, жахнувшись від вигляду сина. Він був худий, блідий, під очима відвисали темні мішки, а м’язи тіла мимоволі смикалися. – Ходімо на кухню, я тебе нагодую, – сказала вона, намагаючись говорити неголосно й спокійно.

– Мені потрібні гроші! – випалив Микита.

– Навіщо?

– Ти сама знаєш.

– У мене немає грошей на наркотики. Давай разом вирішимо, як нам бути далі.

Вероніка хотіла взяти сина за руку, але він різко відскочив убік, сильно вдарився об тумбочку, але навіть не відчув болю.

– Синку, зупинися! Давай поговоримо, – заговорила вона швидко, наче боячись, що син її не вислухає. – Ти повинен піти на лікування, інакше ти загинеш, а я не зможу жити без тебе. Хочеш, я стану перед тобою на коліна? – Вероніка стала на коліна. – Я знайду тобі приватну клініку, де про тебе будуть добре дбати, ніхто не буде знати, що ти там лікувався. Усе мине й забудеться. Я прошу тебе на колінах: ходімо лікуватися. Я знайду для цього будь-які гроші!

– Гроші? Мені зараз потрібні гроші! Мені погано! Ти не бачиш цього?! – закричав він диким голосом. – Ти розумієш, що мені потрібні гроші?!

– Микито, заспокойся, – сказала Вероніка. – Я можу дати тобі заспокійливу пігулку, і тобі стане легше. Або дати снодійне.

– Засунь свої таблетки знаєш куди?! Мені потрібні гроші!

– Я ж тобі сказала, що в мене немає грошей. Я зайшла в крамницю, купила продукти і все розтратила, – спокійно сказала Вероніка.

Микита побіг до кімнати й відчинив шафу, де лежали всі документи. Він висипав усі папери на ліжко, схопив один із документів.

– А це? Це що?! – закричав він, тицяючи прямо в обличчя матері документи на квартиру Неллі Сергіївни. – Хіба це не гроші? Ти отримала в спадок квартиру! Чи не так?

• Предыдущая
• 64/72
• Следующая