Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 2
- Предыдущая
- 2/19
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
2
«Вони сіли за стіл, накритий на всіх…»
Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.
Охорона вийшла. Й свіжа імла
вихолоджувала вечірній туман
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці – відкритих ран.
Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.
Наливав і думав: «Коли тепер
ми іще зберeмось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.
Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.
Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.
Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?
Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?»
…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,
і кричав йому: «Бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемo, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!»
Але він наливав йому і говорив:
«Кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена».
Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів
й що усі перед тим наплели йому.
…За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,
золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,
їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.
Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні поміж дерев,
розуміючи, кого стереже.
Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.
Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль —
серед тиші, в тумані, на глибині.
«Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?…»
Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті».
Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.
Ти постaрів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще – подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки».
Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом і афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:
«Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.
Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка,
і точно знаю, що класова рівність —
найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономії,
і сам нікого не вчив.
Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат.
Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат.
Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви —
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.
І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, —
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчeна піхота в травневих дощах.
Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних праведних і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, торгів —
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.
Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від Творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.
Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо, де саме вони полягли, неважливо коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
зaвжди вирішить одна РГД.
І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля як віра – вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.
Час не змінюється, змінюємося ми,
пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде до нас на поминки – це друзі та вороги».
І все, що я говорив їм і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли й танули, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.
2
- Предыдущая
- 2/19
- Следующая
