Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 23

• Предыдущая
• 23/87
• Следующая

У суботу ввечері Мак-Мердо прийняли до ложі. Він гадав, що вступить до неї без зайвих церемоній, — адже посвячено його було ще в Чикаго, — але в ложі Верміси були свої звичаї, якими вона пишалася. Збори відбувались у великій кімнаті в будинку робітничої спілки. Ложа нараховувала близько шістдесяти членів, але то була лише частина товариства — ще кілька лож існувало в різних містечках долини, інші — в горах. Тож злочини могли коїти й нетутешні члени банди. Загалом у шахтарській місцевості було не менше ніж п’ятсот членів товариства.

Ложа зібралася в кімнаті за великим довгим столом. Інший стіл було заставлено пляшками та склянками, на які дехто з членів жадібно позирав. На місці голови сидів Мак-Ґінті — пласка шапочка з чорного оксамиту покривала його скуйовджену чорну кучму, а круг шиї був пов’язаний малиновий шарф. Він скидався на жерця, що здійснює якийсь диявольський обряд. Праворуч і ліворуч від нього сиділи брати вищих ступенів, серед яких виділялося гарне, але жорстоке обличчя Теда Болдвіна. Кожен мав на шиї шарф чи медальйон як відзнаку ложі.

Майже всі вони були людьми зрілого віку; решту компанії складали молодики від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років, — вірні агенти, ладні виконувати будь-які накази своїх начальників. Серед старших було чимало таких, чиї риси свідчили про їхні тигрячі, розбійницькі душі; але в бадьорих молодиках важко було розпізнати жахливу банду вбивць. Вони відверто пишалися своїми кривавими справами й з повагою поглядали на тих, хто славився «чистою роботою».

Їхнім скаліченим душам це видавалося чимось шляхетним, лицарським — боротися з людьми, що не лише жодного разу не скривдили їх, а навіть не бачилися з ними. Вони скоювали злочин, сперечалися за те, хто завдав жертві останнього удару, й тішили один одного та своє товариство розповідями про крики й страждання замордованих ними людей.

Спочатку вони діяли потаємно, але зрештою їхні діяння ставали все відвертішими: з одного боку, поліція тут була безсила, а з іншого — ніхто не наважувався виступати проти них свідками, а коли справа все-таки доходила до суду, вбивці щоразу знаходили достатньо свідків на свою користь — повна скарбниця дозволяла їм не шкодувати на це грошей. За десять довгих років жодного з них не було засуджено й над Чистіями тяжіла лише одна небезпека — та, що йшла від самої жертви: захищаючись, вона могла завдати їм утрат чи принаймні когось поранити, що вряди-годи й траплялося.

Мак-Мердо вже знав, що на нього чекає якесь випробування, проте ніхто не сказав йому, в чому воно полягає. Двоє братів урочисто провели його до сусідньої кімнати. З-за дерев’яної перегородки долинав гомін багатьох голосів. Зо два рази хтось вимовив його ім’я — він зрозумів, що там обговорюють його кандидатуру. Нарешті двері відчинив чоловік із зелено-золотавим шарфом через плече.

— Майстер наказав засукати вам рукав, зав’язати очі й провести до зали, — мовив він.

Троє братів зняли з Мак-Мердо піджак, загорнули по лікоть правий рукав сорочки й швидко скрутили мотузком руки вище ліктів. Далі вони натягли йому на голову чорний каптур, що затуляв усю верхню частину обличчя, крізь який він нічого не бачив. Нарешті його повели до зали.

Він чув довкола бурмотіння людей, а голос Мак-Ґінті, що заговорив з ним, здавався глухим і далеким.

— Джоне Мак-Мердо, — промовив цей голос, — ви вже належите до стародавнього ордену масонів?

Він ствердно кивнув.

— Ваша ложа — двадцять дев’ята, в Чикаго?

Він знову кивнув.

— Темні ночі неприємні, — мовив голос.

— Так, для подорожніх чужинців, — відповів він.

— Насунули хмари.

— Так, наближається буря.

— Чи задоволені ви, братове? — спитав майстер.

У відповідь загомоніли схвальні голоси.

— З ваших відповідей, брате, ми бачимо, що ви справді один з нас, — сказав Мак-Ґінті. — Але знайте й ви, що в нашій та інших тутешніх ложах — особливі звичаї й особливі обов’язки для наших добрих людей. Ви готові до випробування?

— Так.

— У вас мужнє серце?

— Так.

— Ступіть уперед, щоб довести це.

Тієї самої миті він відчув, що його очей торкаються два вістря; здавалося, тільки-но він зробить крок уперед — і втратить очі. Проте він змусив себе рішуче ступити — і вістря вмить зникли. Знову долинув схвальний гомін.

— Серце в нього мужнє, — промовив голос. — Ви здатні терпіти біль?

— Незгірше за інших, — відповів він.

— Випробуйте його!

Він ледве не скрикнув: пекучий біль пронизав його руку. З несподіванки він трохи не знепритомнів, але міцно стиснув кулаки й стулив уста, щоб стримати навіть найменший стогін.

— Я можу витерпіти й більше, — сказав він.

Залунали здивовані голоси. Такої появи нового брата в ложі ще не пам’ятали. Його плескали по спині, з нього зняли каптур. Він стояв, кліпаючи очима, й усміхався на привітання братів.

— Ще одне слово, брате Мак-Мердо, — провадив Мак-Ґінті. — Ви вже склали присягу оберігати таємницю й вірність. Чи знаєте ви, що кара за найменше її порушення — негайна та невідворотна смерть?

— Так, — мовив Мак-Мердо.

— І ви скоритесь владі майстра за будь-яких обставин?

— Так.

— Тоді ім’ям триста сорок першої верміської ложі я надаю вам усі права та привілеї братства. Поставте вино на стіл, брате Скенлене, й ми вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного брата.

Мак-Мердо принесли його піджак. Перш ніж вдягти його, він оглянув свою праву руку, що досі щеміла. На передпліччі червоніло глибоке тавро — коло з трикутником усередині. Двоє його сусідів теж засукали рукави й показали такі самі знаки.

— Нас усіх таврували, — мовив один з них, — але не всі ми так хоробро перенесли це.

— Дурниця, — відказав він, хоча його рука пашіла вогнем.

Коли після церемонії посвяти випили за нового члена ложі, почалось обговорення нагальних справ. Мак-Мердо, що звик лише до простих, немудрих чиказьких зібрань, нашорошив вуха й дедалі більше дивувався з того, що тут діялось.

— Першим у моєму записнику, — оголосив Мак-Ґінті, — зазначено слухання листа майстра Віндла з Мертонської двісті сорок дев’ятої ложі. Ось він:

Віндл ніколи не відмовлявся прислати нам одного-двох хлопців, і ми теж не відмовимо йому. — Мак-Ґінті зупинивсь і оглянув кімнату темними, лиховісними очима. — Хто візьметься за цю роботу?

Кілька молодиків підвели руки. Майстер зі схвальною усмішкою поглянув на них:

— Підете ви, Тигре Кормаку. Якщо діятимете так само добре, як минулого разу, то будете там якраз до речі. І ви теж, Вільсоне.

— У мене немає револьвера, — сказав інший доброволець, зовсім іще хлопчина.

— Це ваша перша справа, авжеж? Ну, коли-небудь вам треба дістати бойове хрещення. Це буде для вас чудовий початок. А щодо револьвера, то ви його матимете. Приходьте сюди в понеділок, і все буде готове. Повертайтесь зі славою.

— А нагорода? — спитав Кормак, кремезний, смаглявий, неотесаний молодик, що за свою зажерливість, мабуть, і дістав прізвисько «Тигр».

— Щодо нагороди не турбуйтеся. Зробіть це заради честі. А на дні скриньки, гадаю, для вас знайдеться кілька доларів.

— А що зробив той чоловік? — спитав молодий Вільсон.

— Вас не повинно цікавити, що він зробив. Його засудили там, на місці. За що — це нас не обходить. Усе, що ми маємо зробити, — допомогти їм, як вони допомогли нам. Наступного тижня до нас приїдуть двоє братів з Мертонської ложі, щоб попрацювати в наших краях.

— Хто саме? — спитав хтось.

— Краще не питайте. Коли нічого не знатимете, то нічого й не засвідчите, якщо дійде до поліції. Мені відомо одне — вони працюють чисто.

• Предыдущая
• 23/87
• Следующая