Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 69

• Предыдущая
• 69/87
• Следующая

— Коли це було? — спитав Холмс.

Відвідувач явно обурився, що його перервали таким нісенітним запитанням.

— Я вже сказав, сер, що то було позаминулої ночі, отже, четвертого вересня.

Холмс кивнув, усміхаючись.

— Далі, будь ласка, — мовив він.

— Професорова спальня — в кінці коридору, і, щоб потрапити до неї, він мав проминути мої двері. То було справді жахливе видовище, містере Холмсе. Нерви в мене, гадаю, не гірші, ніж у моїх сусідів, але те, що я побачив, приголомшило мене. В коридорі було темно, й лише навпроти одного з вікон на півдорозі лежала пляма світла. Я бачив, що коридором рухається щось темне й згорблене. Раптом воно опинилося в плямі світла, і я побачив, що це професор. Він рачкував, містере Холмсе, — рачкував, низько звісивши голову! Але рухався він, як мені здалося, легко. Я заціпенів, і лише тоді, коли він добрався до моїх дверей, насмілився ступити до нього й спитати, — може, чимось йому допомогти. Відповідь була несподівана. Він одразу скочив на ноги, сипнув мені просто у вічі лайкою й метнувся повз мене сходами вниз. Я зачекав з годину, але він не повертався. Мабуть, повернувся до своєї спальні вже на світанку.

— Гаразд. Ватсоне, що ви про це скажете? — спитав Холмс, мов патолог, що описує рідкісний випадок.

— Напевно, люмбаго. Я знав хворого, який під час нападу цієї недуги змушений був також рачкувати, і неважко собі уявити, як це його дратувало.

— Чудово, Ватсоне. Ви завжди стоїте обома ногами на землі. І все-таки навряд чи то було люмбаго, бо він умить випростався.

— Зі здоров’ям у нього все гаразд, — мовив Беннет. — Не пригадую, щоб він останнім часом на щось скаржився. Отакі факти, містере Холмсе. Це не той випадок, з яким ми могли б звернутися до поліції, і воднораз ми не знаємо, як нам бути: ми відчуваємо, що на нас насувається якесь нове лихо. Едіт — тобто міс Пресбері — так само вважає, що сидіти й чекати більше не можна.

— Це справді надзвичайно дивний і цікавий випадок. Як ви гадаєте, Ватсоне?

— Як лікар, — відповів я, — можу сказати, що це скоріш проблема для психіатра. Палке кохання порушило діяльність мозку літнього джентльмена. Він подався за кордон, щоб вилікуватись від своєї пристрасті. Листи ж і скринька, можливо, стосуються якихось інших, особистих справ — отримання позички, скажімо, чи купівлі акцій, які заховано в тій скриньці.

— А вівчарка, звичайно ж, обурилася цими оборудками з грошима? Ні, ні, Ватсоне, тут щось інше. Єдине, що я міг би припустити...

Що саме Шерлок Холмс міг припустити, ми так ніколи й не дізналися, бо цієї миті двері відчинились і до кімнати увійшла молода леді. Побачивши її, містер Беннет скрикнув і з розпростертими обіймами кинувся до неї; вона теж простягла руки йому назустріч.

— Едіт, люба! Сподіваюся, нічого не сталося?

— Я не могла не приїхати по тебе. О, Джеку, як я злякалася! Як страшно зоставатися там на самоті!

— Містере Холмсе, це та молода леді, про яку я вам розповідав. Вона моя наречена.

— Ми вже й так здогадалися про це, хіба ні, Ватсоне? — усміхнено відповів Холмс. — Як я розумію, міс Пресбері, є якісь новини і ви хочете про них повідомити?

Наша гостя, жвава й мила дівчина, справжня англійка, також відповіла Холмсові усмішкою й сіла поряд із містером Беннетом.

— Коли я дізналася, що містера Беннета немає в готелі, то подумала, що знайду його у вас. Він, звичайно, сказав мені, що хоче спитати у вас поради. Містере Холмсе, благаю вас, скажіть, чи зможете ви якось допомогти моєму нещасному батькові?

— Сподіваюся, що так, міс Пресбері, хоч у цій справі ще багато чого таємничого. Може, щось з’ясується після того, як ми вислухаємо вас.

— Це було вчора вночі, містере Холмсе. Цілий день батько поводився якось дивно. Я певна, що часом він і сам не тямить, що робить. Живе, неначе вві сні. Учора саме так і було. Людина, з якою я живу, — це не мій батько. Зовні він не змінився, але насправді це вже не він.

— Розкажіть нам, що сталося.

— Я прокинулася серед ночі від несамовитого собачого гавкоту. Бідолашного Роя тепер держать на прив’язі біля стайні. Треба сказати, що на ніч я замикаю свою кімнату, бо ось і Джек... тобто містер Беннет може підтвердити, що всі ми живемо в очікуванні якоїсь небезпеки. Моя кімната на третьому поверсі. Цієї ночі штору на моєму вікні було піднято, а надворі яскраво світив місяць. Я лежала й дивилася на світлий квадрат вікна, слухаючи, як захлинається від гавкоту собака, й раптом аж уся стрепенулася, побачивши перед собою батькове обличчя. Містере Холмсе, я мало не вмерла з подиву й страху. Так, то було його обличчя, що притулилося до шибки: він підняв руку, немовби хотів розбити вікно. Якби він це зробив, я збожеволіла б. Ні, то не було марення, містере Холмсе. Не обманюйте самі себе. Десь із півхвилини я лежала, не годна й поворухнутись, і дивилася на це обличчя. Потім воно зникло, і я ніяк не могла змусити себе підвестися з ліжка й поглянути, куди воно поділося. Так я й пролежала аж до ранку, тремтячи, немов у лихоманці. За сніданком батько був різкий і сердитий, але жодним словом не обмовився про нічну пригоду. Я теж. Я лише вигадала привід, щоб поїхати до міста, і ось я тут.

Холмс явно здивувався, вислухавши розповідь міс Пресбері.

— Люба леді, ви сказали, що ваша кімната на третьому поверсі. Чи є в садку довга драбина?

— Ні, містере Холмсе, і це найдивовижніше. До вікна ніяк без драбини не дістатися, але все-таки він добрався туди.

— Це було п’ятого вересня, — додав Холмс. — Ця обставина вельми ускладнює справу.

Тепер уже леді поглянула на нього з подивом.

— Це вже ви вдруге називаєте дати, містере Холмсе, — сказав Беннет. — Невже це щось важить?

— Можливо. Проте мені поки що бракує даних.

— Може, ви пов’язуєте ці напади божевілля з фазами місяця?

— Ні, аж ніяк. Напрямок моїх міркувань зовсім інший. Ви не могли б залишити мені свій записник, щоб я перевірив дати? Що ж, гадаю, Ватсоне, що план наших дій прояснився. Ця молода леді повідомила нас, — а на її чуття я цілком покладаюся, — що її батько майже не пам’ятає того, що відбувається з ним у певні дні. От ми й відвідаємо його під тим приводом, що в один із таких днів він призначив нам зустріч. Він подумає, що його підвела забудькуватість. А ми, перш ніж щось розпочинати, насамперед добре на нього роздивимося.

— Чудово, — мовив містер Беннет. — Але мушу вас попередити, що професор часом буває запальним і буйним.

Холмс усміхнувся:

— І все-таки є причини — й до того ж вагомі, якщо мої припущення справдяться, — щоб ми виїхали до нього негайно. Завтра, містере Беннете, ми вже будемо в Кемфорді. Коли не помиляюся, там у готелі «Шахівниця» непоганий портвейн і найкраща постіль. Далебі, Ватсоне, наші справи на найближчі кілька днів складаються якнайкраще.

У понеділок уранці ми вже їхали до славетного університетського містечка. Холмсу, вільному птахові, неважко було знятися з місця, тоді як мені довелося гарячково міняти свої наміри, бо моя практика тоді була солідна. Про нашу справу Холмс не прохопивсь ані словом, аж поки ми не залишили свої валізи в тому самому старовинному готелі, про який він згадував напередодні.

— Гадаю, Ватсоне, що нам пощастить застати професора ще до сніданку. Лекція у нього об одинадцятій, а в перерві, звичайно ж, він снідає вдома.

— Але як ми пояснимо свій прихід?

Холмс поглянув у записник:

— Один із нападів божевілля стався двадцять шостого серпня. Припустімо, що в такі дні він не дуже уявляє собі, що з ним відбувається. Якщо ми наполягатимемо, що домовились про зустріч із ним заздалегідь, він, гадаю, навряд чи наважиться нам заперечувати. От тільки чи вистачить у нас на це зухвальства?

— Що ж, спробуймо.

— Чудово, Ватсоне! Поєднання дитячого віршика[52] з поемою Лонґфелло[53]. «Що ж, спробуймо» — ось наше гасло. Якийсь добрий тубілець, напевно, покаже нам дорогу.

• Предыдущая
• 69/87
• Следующая