Тому, що ти є - Корний Дара - Страница 19
- Предыдущая
- 19/41
- Следующая
Не помилився.
На головному київському вокзалі до Сашка причепився бродячий пес. Виглядало, ніби він його спеціально зустрічав вранці, тому що тільки-но вони вийшли з вагона, як собацюра, весело гавкнувши, заметляв хвостом перед хлопцем, наче старий знайомий. Сашко погладив пса по обідраній та вилинялій від лишаїв шерсті, залишки вцілілої були сірими. Неборака видавався схожим на вовка-сіроманця з дитячих мультиків. Сашко попорпався у своїй торбі та знайшов у ній залишок канапки з вареною ковбасою, кинув небораці. Здалося, це пса цілком задовольнило, тому що той заходився жадібно їсти і наче забув про того, хто його щойно пригостив.
Коли ж доволі велике товариство з тих, хто їхав разом з Сашком, спустилося в метро, хлопець здивовано вже у вагоні потягу метрополітену побачив поруч із собою старого знайомого. Сашко назвав його Кудлаєм, чомусь це ім’я найперше прийшло в голову, коли покликав до себе собаку. Пес стояв посеред вагону, наче розгублено слухаючи буркотіння пасажирів, які змушені були його оминати.
— Кудлаю, сюди! Йди сюди, поруч.
Пес чемно послухався, наче розумів усі команди людини і прийняв, схоже, своє нове ім’я.
Сашко впізнав Оксану відразу. Дівчина сиділа посеред Києва біля розкладеного намету, майже біля підніжжя пам’ятника вождю революції, і трохи заголосно та роздратовано з кимось розмовляла. Перед нею стояла молода дівчина, яка мовчки дивилася згори вниз та дещо збентежено сприймала слова Оксани.
— Вони б ще куратора групи прислали. Ритко, я тебе прошу, стримайся. Господи, ти ж так не думаєш чи то, може, хочеш прожити своє життя, як твоя мама, — прислуговуючи та витираючи соплі Брехам?
— Що ти можеш про мене знати? — наїжачено відказала худенька, схожа на вербу з тонкими рученятами-гілочками дівчина. — Якби не Брехи, я б нізащо не вступила до університету. Вони не тільки наші сусіди, вони нам мов рідня. Що ти можеш знати про нас? Прожили в раю рік, і, бачиш-но, їй не вгодили! Хто ти така, щоб судити інших? Не волієш братися за розум — тебе змусять. Чи ти хочеш з універу вилетіти? Думаєш, як ти вже невістка проректора, то все обійдеться? Підожди, приїде Влад, тоді начувайся. Тому що він попервах добрий син своєї матері, а те, що ти йому трохи мізки затуманила, то таке — час усе змінює, його попустить. Чи ти така дурна, що думаєш: він буде навіть в такій огидній ситуації на твоєму боці?
Оксана сердито зірвалася на ноги:
— Огидній? Що? Ти мені погрожуєш: то проректором, то Владом? Тьху, і ще раз тьху… Чхати мені і на Влада, і на університет. Я зараз там, де мушу бути. От і все. Докумекала?
— Ой, Оксано! Мені цікаво: що ти станеш співати, коли вас кийками розженуть? До кого прибіжить твоя матусенька чи твій таточко, коли вас запроторять до буцегарні? Та до Брехів і прибіжать твої родичі, то, може, не варто доводити ситуацію до абсурду? Тим паче що списки на відрахування з універу надто мудрих студиків уже готові і ти у них майже перша, сама бачила в Полінки на столі. Що посміхаєшся, хіба не страшно, куди підеш з вовчим білетом, га? О, ми побачимо тоді, хто з нас веселитися буде.
— О, так-так, побачимо, Ритко. Далі ховайся в підземеллі без сонця. Не боюся я нікого, так і передай своїм і чужим. Моє життя, що хочу — те з ним і чиню.
Та, яку Оксана називала Ритою, сердито крикнула: «Навіжена!» — та кинулася подалі від злої Оксани.
— Оксанко, — покликав неголосно Сашко, посміхаючись в уста.
Таки горбатого могила виправить, то правда. Оксана ніскілечки не змінилася.
Дівчина озирнулася на голос. Голова була перев’язана білою стрічкою, русяве довге волосся зібране в хвіст. Зелені очі горіли недобрим вогнем, ой, лихо тому, хто розлютив ті очі. Бідна Ритка, таке пережити. Дівчина, взявши руки в боки, стояла, мов господиня світу, вишукуючи того, кому ще закортіло її подражнити.
— Господи, Сашко, — отак, певне, змінюється днина, коли з-за чорної хмари на небі з’являється сонце, бо Оксанине обличчя враз просвітліло та перетворилося на погідне. — Це в мене від голодухи глюки чи це справді ти? Я так рада тебе бачити.
Мить, і вона біля нього, огорнула руками за шию, притулилася ніжно до грудей, і йому нічого не лишалося, як гладити її по голові, вдихати любистковий запах волосся та слухати гучне торохкання власного серця, яке, здавалося, від радості та трепету вирветься з грудей. Поруч весело загавкав Кудлай.
Сашко винувато стенув плечима:
— Знайомся, Оксанко, то мій перший київський друг, не вважаючи тебе, бо ж ти не зовсім київська, пра… Я кличу його Кудлай.
Сашко переповів Оксані про своє знайомство з собакою.
— А ти, колежаночко люба, часу не гаєш. Знову з кимось лаєшся, відстоюючи справедливість?
Оксана трохи сумно посміхнулася та розповіла хлопцеві кількома словами про Ритку, яка щойно тут була, і про так звані «невеличкі непорозуміння» з дорогою родиною чоловіка.
— Присилають отаких листонош, щоб я отямилася, бач, наробила їм сорому на пів-України. Зашкарубіли зовсім у своєму палацику, ще трохи — і на мумій перетворяться. Та то нічого. Повернеться Влад із відрядження, тоді з тими дрібницями розберемося, а зараз, сам бачиш, є важливіші справи.
Оксана говорила це вдавано впевнено, хоча в очах дівчини Сашко читав геть інше. Та знав: вона жалітися не стане нізащо в світі. Така натура.
Тому перевів чемно розмову на інше.
— Оксанко, ви давно тут і як воно? — Сашко збентежено озирнувся. Табір з наметів був обгороджений линвою, за нею знаходилося щільне кільце міліціонерів.
Купа роззяв за тією умовною огорожею вела диспути зі студентами. Хоча більшість із них були таки на їх боці.
— З учорашнього вечора, Сашо. Зараз вже не страшно. Ця ніч була найхолоднішою, не в прямому сенсі. Тобто ми не спали, тому що чекали в будь-який момент якоїсь провокації. Бачиш, як нас пильно стережуть від нас же самих. Якщо ми такі нікчеми, як каже моя свекруха, тоді чому вони нас так бояться? — Оксана хитро примружилася і вела далі: — А ти молодець, що приїхав. Як, будеш співчуваючим симпатиком чи, мо’, біла пов’язка на чоло, як у мене? — Оксана впевненим рухом витягла з кишені білу стрічку.
Хіба він мав вибір? Тому що серед десятків молодих хлопців та дівчат — представники Львова, Києва, Стрия, Сум, Дніпропетровська, всього 138 голодуючих, — була його Оксана і поруч із нею мусив бути і він. Оксана проводила екскурсію наметовим містечком. Організація таборового життя голодувальників Сашкові видавалася добре продуманою. Табір мав власну охорону: то студенти, які з певних причин, найчастіше — проблеми зі здоров’ям, не голодували, однак слідкували за порядком.
Оксана махнула рукою в бік пам’ятника вождю пролетаріату:
— Глянь, оте одоробало теж має свою охорону. Напівживі бережуть свого ідола від вітру свободи. Наша охорона набагато скромніша. Чорні пов’язки на голову і ніякої зброї, крім слова, звісно. Але охорона потрібна, повір. Хлопці стежать, щоб не порушувалися кордони нашого містечка, обгородженого канатом. А на випадок провокації, то вже навіть не випадковість — таке буває, чи нападу міліції (парубки з ОМОНу нас «дуже люблять»), взявшись за руки, стримувати нападників, поки не прибуде преса, але, думаю, до цього не дійде.
Табір жив своїм життям. Пес Кудлай став загальним улюбленцем. Усю їжу, яку провокативно підкидали голодуючим студентам, він з радістю з’їдав. Спав собацюра почергово то біля Сашкового, то біля Оксаниного намету, які стояли поруч. Пес наче не міг вирішити, хто його господар і хто в цій парочці для нього є важливішим. Він міг щезнути на пару годин, потім раптово з’являвся. Ліпшого й вірнішого друга годі було бажати. Він умів слухати. Лежав біля намету і незворушно слухав-слухав-слухав.
Якщо Олександр скаже, що витримав ці дні без їжі, дякуючи Оксані, а не ідеологічним ідеям чи пориванням душі, — це буде правдою. Дівчина нікого й нічого не боялася. Сашкові здавалося, що ніхто і не збирався вчиняти силових дій проти студентів. Нелегко підняти руку на власних дітей. Навпаки, більшість міліціонерів ставилися до них доброзичливо. Була в таборі і медична варта. Чи то пак — нагла поміч. Не кожен, хай навіть молодий організм, тим паче непідготовлений, витримував іспит голодом. Сашко як майбутній медик працював на два фронти. Наче і чергували поруч постійно професійні медики, типу з благородною метою, однак віри їм ніхто не йняв, бо переслідувалися здебільшого зовсім інші інтереси. Брався щоденно аналіз крові на цукор, свого роду демонстрація турботи про дітей, а насправді влада контролювала, чи дійсно студенти голодують. До речі, підловити хоч когось із голодуючих так і не вдалося… Таких тут просто не було.
- Предыдущая
- 19/41
- Следующая
