Тому, що ти є - Корний Дара - Страница 33

• Предыдущая
• 33/41
• Следующая

Рудоволоса млосно застогнала, розбурханий пристрастю Влад ще щільніше притулився до тіла коханки, весь сп’янілий від жадоби володіти, розпатланий і щасливий, він хтиво шкірився. То вже було не два тіла, а одне… В незбагненно неправильному покрученому танку хіті, де все завжди на вдиху, усе немовлене на видиху… Ні, вона не стане заважати. Хай, хай, хай… Як там казала сама собі, пригадуєш: очі не бачать і так далі. Що ж, тепер дивіться, хоч повилазьте.

Майже непритомна вийшла з дверей власної квартири, навіть не пам’ятала, чи двері замкнула, чи просто так пішла, навмання. Лише на вулиці, коли почало пекти не тільки всередині, а й в ступні ніг, приречено помітила, що стоїть посеред холоду та похмурого листопадового міста боса, тримаючи в правій руці черевички, в лівій — сумку. І тоді глянула на себе наче збоку, чужими очима, — зраджена й покинута, очевидно не один раз, і не лишень з рудоволосою. На сьогодні це так — щось типу спортивної розминки перед фіналом, найважливіше — змагання… А вона? Хто для нього — вона? Для Оксани до цієї хвилини не існувало інших чоловіків. Так і мало бути, бо він — даний їй Богом, бо він — батько її дитини. Очевидно, цього таки замало, щоб втримати в руках щастя. Звинувачувала в усьому себе — не зуміла втримати, не вберегла від спокуси.

Стояла на вокзалі розхристана, притулившися спиною до стіни, і плакала, плакала, плакала… Приреченість проїхала її долею чорним бульдозером, нещадно ламаючи життя. Відчувала — то тільки зачин, світ лише починає валитися…

— На Луцьк, машина на Луцьк. Два місця на Луцьк! — Бадьорий чоловічий голос вивів із заціпеніння.

Так — на Луцьк, до тата…

Вже у коридорі, за дверима палати, дівчина не втрималася.

— То я у всьому винна, Олександре Петровичу, я, бо не догледіла. Мама вчора весь день була не при собі: то сумувала, то сміялася, багато жартувала. Гортала старі фотоальбоми, говорила зі світлинами, — сполохано почала Мар’янка.

Тихий голос дівчини враз переріс у неголосне схлипування.

— Ну що ви, що ви, Мар’яночко. До чого тут ви? В Оксани переохолодження, не плачте, будьте ласкаві, а то очка почервоніють, і мама, коли прийде до тями, перелякається. А їй потрібні тільки позитивні емоції. — Слова видавалися якимись завченими, однак говорилися щиро і саме ті, схоже, які зараз потрібні.

Олександр бачив перед собою не тільки Оксанину доньку, то було наче її відображення в дзеркалі. Такою він знав Оксану колись давно, в іншому житті, коли й сам був не таким, як зараз. Ні, Мар’янка зовнішньо наче й не дуже схожа на Оксану, однак манера говорити, посміхатися… Навіть коли плакала, кутики вуст все одно піднімалися вгору, як при посмішці. Бровенята-пташенята, й очі — Оксанині, безмір зеленого неба.

Він витягнув з кишені картату носову хустинку, простягнув дівчині. Та вдячно кивнула і заходилася витирати сльози. Він турботливо взяв Мар’яну попід руку і повів до себе в кабінет. В таку ранню пору їх не потурбують, зазвичай все розпочинається після дев’ятої, коли хворі після здачі аналізів конче прагнуть потрапити на прийом до самого Війтенка, навіть із банальними чиряками «на спині» чи на язиці.

Олександр посадив дівчинку в зручне м’яке крісло і став терпляче ждати, коли ж вона почне говорити, а вона почне, тому що видно по бідній згорьованій дитині — надто довго мовчала і мусить, мусить комусь розповісти про те, що найдужче болить. Із цим він уже не раз зустрічався, бо ось такий згорьовано-збентежений погляд мають зазвичай очі тих, хто опікувався хворими, навіть найчастіше безнадійно хворими, і не може нікому про це розповісти, бо мусить завжди перебувати в доброму гуморі, розраджувати, веселити, а про себе думати — якось, колись, можливо, потім. Олександру враз захотілося пригорнути цю милу дівчинку, сказати, що вона молодець, що все врешті владнається. І якби він був її батьком, то, певне, щодня так би чинив, а він… Хто для неї він? Лікар, мамин приятель, знайомий.

Дівчина важко зітхає, підносить на Сашка очі і зачинає говорити, голос ледь помітно тремтить, як і її пальці, що тереблять в руках хусточку:

— Вранці мене розбудив дзвінок з лікарні, дякую, що ви особисто дали розпорядження зателефонувати, а то знаєте, як у нас є. Я спочатку подумала — щось наплутали, бо мама мала спати, бо ж звечора наче вкладалася, тобто все як завжди. Я зробила звичні процедури, вона заснула, і от після дзвінка зазираю до її кімнати — порожньо. І тільки на столику поміж ліками аркуш паперу лежить, той, що ви щойно читали. І я, я… схопила сумку з її ліками та томами хвороби і тут. Для бабусі залишила записку з дурнуватими поясненнями. Тому що бабуся ще спала, бо вже надто стара, бо також доживає, як і мама…

Після «доживає» Сашко раптом відчув, як усередині в нього все похололо, руки зробилися дерев’яними, на обличчі виступив холодний піт. Тим часом Мар’янка відкрила спортивну сумку, що була перекинута у неї через плече, і виклала на стіл декілька важезних фоліантів… Сашко потягнувся до верхнього, дівчина, випередивши його, поклала свою руку з довгими тонкими пальцями поверх тих томів і різко мовила:

— У мами рак, він її майже з’їв, вона помирає…

Потім сумно зітхнула, сплела руки на колінах перед собою, відвела очі до вікна.

— Мама, завжди мама, коли тобі важко — вона поруч, коли хворієш — чергує біля ліжка, перші невдачі, перемоги, кохання, розчарування — вона поруч. Найкращий друг, порадник, любляча, розуміюча. А я? Різне траплялося… Тато, права рука мами, також закоханий у неї до нестями, залюблений у свою Мар’янку до божевілля, а у своє горде прізвище, очевидно, ще більше і, звісно, у правдивих носіїв того прізвища — Брехів-старших. Так, у діжці меду завжди є ложка дьогтю. Та то навіть і не ложка, якщо чесно. Татові батьки — дідусь і бабуся. Найбільше зло, яке коли-небудь існувало у світі для них, — це їхня невістка, моя мама. Я дуже рано це зрозуміла. Хоча невістці в очі про це ніхто не смів казати, вона щось їм колись, певне, таке витворила, що вони її трішки боялися. В ті нечасті моменти життя, коли я залишалася в їхньому домі чи вони водили мене в ляльковий театр або в кіно, я чула про свою рідну маму тільки найгірше. Навіть повторювати цього не стану, бо гидко згадувати. Найперший мій спомин про бабусю Ірену — її голос, владний і зарозумілий, наче вона сама собою милується, чітко карбуючи слова. Завжди одне і те ж: що я маю пам’ятати, хто я така, не така, як усі, я — відзначена, я — Брех і маю пишатися цим. Я не могла ніяк второпати, чому Брехи ліпші, наприклад, від наших сусідів Іваненків чи від бабусі Олі або від прабабусі Мар’яни. Навіть спочатку довго розглядала себе в дзеркалі, але якихось відміток на голові чи обличчі, крім веснянок, що з’являлися навесні, а восени зникали, не помічала. Тож скидала перед дзеркалом одяг і вже таким чином старалася віднайти вимріяне позначення «не такого, як усі»… Одного разу за цим заняттям мене застала мама, а коли я їй усе серйозно пояснила, вона лише посміхнулася. А тоді відвела мене на квітковий ринок. На вулиці стояло погідне літо, вітерець лагідно куйовдив волосся, пахло квітами. Продавчиня торгувала волошками та трояндами. «Яка квітка гарніша?» — запитала мама, простягаючи мені волошку і троянду. Я довго міркувала, згадуючи слова бабусі Ірени про шляхетність троянд і їх вишуканість. Авжеж, на родинному гербі Брехів, що висить в кабінеті дідуся над каміном, зображена троянда. Але волошками мені завжди пахла казкова хата моєї прабабусі Мар’яни, і вони, ті квіти, були такими, як небо над головою і вода в Дніпрі, і я, врешті-решт замучена своїми міркуваннями, невпевнено ткнула пальцем у троянду. Я ж бо Брех, а Брех — це… Ну далі ви вже знаєте. — Дівчина сумно посміхнулася і продовжила: — Тоді мама сказала: «Заплющ очі». Я послухалася, а вона дала мені понюхати спочатку троянду, тоді волошку і перепитала: «А тепер?» Я вибрала волошку, не роздумуючи, і розплакалася, бо не пройшла випробування на бреховість. Коли б я занурила обличчя в трояндовий букет, то точно б роздряпала його, квіти ж мають шипи. А волошки, які мені купила тоді мама, я сміливо пригортала до себе, занурювала обличчя у той запах і відчувала себе щасливою та, попри все, особливою, бо ні в кого не було такої хати з дерев’яними півниками на віконних ставнях, як у моєї прабабусі Мар’яни, обсадженої різнобарвними мальвами, і ні в кого не було такої доброї та мудрої мами. Відтоді на брехівські дошкульні вибрики з прізвищами я реагувала спокійно, тобто мовчки. Так, до старших Брехів мене водив здебільшого тато, тож він також вислуховував оті повчання, але, як мені здавалося, з якимсь винуватим виразом обличчя. Не виправдав надій своєї мамці — виразно читалося тоді в його очах, я це тільки зараз розумію, а тоді здавалося, що це лише розгубленість… Коли я підросла, політінформація перейшла тільки на тата, тому що я лише «трішечки Брех», як з’ясувалося згодом, бо поставила бабусі Ірені ультиматум — або вона нічого про маму поганого не патякає при мені, або я до них більше ні ногою. Я — єдина онука, спадкоємиця всього і вся… тому бабуся мусила замиритися, хоча тата вона в спокої не залишала ніколи. Так, татко не виправдовував бабусиних очікувань і покладених надій: дружина не цінує його як науковця, як спадкоємця славного роду і традицій того роду, не цікавиться історією родини, і так далі до оскоми. А от Віолеточка — ні. Завжди Віолеточка… Таке бридке рудоволосе створіння, яке завжди під рукою в бабусі Ірени. Може, маму зовсім і не цікавила історія Брехів, хоча не думаю, вона про родовід знала не менше, ніж бабуся, однак не кричала про це на кожному кроці. І навіть попервах здавалося, що тато якось дає тому раду, бо любить і мене, і маму, любить без чинів і звань, а то важливіше від слів чи орденів на лацканах, чи не так? Ех, можу собі тільки пофантазувати, що чув батько від своїх рідних про маму, коли мене не було поруч, — бабуся, очевидно, так і помре, вбиваючи саму себе власною отрутою.

• Предыдущая
• 33/41
• Следующая