Тому, що ти є - Корний Дара - Страница 39

• Предыдущая
• 39/41
• Следующая

— Авжеж, кімната в безкінечність, вище тільки Числобог. Жартівники ще ті, — пробурмотів чоловік, слухаючи свій поривчастий подих та відсапуючись.

Пес став на задні лапи і зашкрябав у двері, дістаючи лапою до ручки та б’ючи по ній. Олександр взявся за ручку. Двері не відчинялися, були замкнені. От і все, а на що ти сподівався? Спересердя гримнув кулаком у двері, копнув їх ногою. Раптом послизнувся і почув, як внизу щось дзенькнуло. Під ногами килимок, нагнувся, підняв його. Під ним лежав ключ від дверей. Вилаявши себе за неуважність, заходився відмикати двері.

Ключ у дверях двічі повернувся, і вони відчинилися. З дверей кімнати на сходову клітку падало блакитне світло, яке лилося, очевидно, від циферблату табло. То була годинникова кімната. Сашко зайшов досередини. Озирнувся — пса поруч не було.

23:59 — показували цифри, навіть зі зворотного боку легко читався напис. Годинник ізсередини здавався дзеркальним, як оті вікна: зсередини бачиш, що відбувається назовні, а от тебе ніхто не бачить. Сашко бачив лапаті сніжинки, які густо мерехтіли під голубими софітами циферблату годинника. Кімната була майже порожньою. Якщо не рахувати стола перед табло, стільчика та справа від столу на стіні репродукції картини Моне, де пастельне сонце, як надія, вилазило з-за горизонту, повідомляючи, що попри все воно таки є. Підійшов до столу. На ньому лежали недбало розсипані кимсь сірники. Та це тільки так здавалося, тому що коли придивився, то побачив, що хтось акуратно і обережно виклав з них рік, місяць і сьогоднішню дату. Сашко провів рукою по сірниках, майже не торкаючись їх. За стінами шумів вітер, у годиннику щось ледь чутно муркотіло. Зненацька у годинниковому механізмі лунко ляснуло, і цифри змінилися на нулі — 00:00, перестрибнувши в безчасся. Від того ляскоту рука чоловіка, що лежала на столі, враз стрепенулася та зачепила цифро-сірнички, котрі показували дату та рік. Вони змішалися. Зупинка… Це відчув не тільки внутрішньо: раптом стих вітер, через вікно годинника побачив, що й сніжинки перестали мигтіти, а просто зависли в повітрі. Жодного звуку, тиша. Здавалося, що планета зупинилася і зробив це він, власною необережністю. Тому першою думкою було повернути все назад, скласти з сірників цифри. І раптом пригадав слова старого зі сну чи не зі сну — про можливість усе виправити, бо «ангели не сплять ніколи». Вже знав, що має змінити, яку дату поставити, куди повернутися разом з тими нулями, в який день. Почати все хай не з початку, хай з середини, але почати нове для себе, не відаючи, звісно, чи стане воно добрим, але іншим — то правда. І байдуже, що це все — божевілля… Нехай, нехай, нехай!

Остання цифра лягає на стіл. Сашко закриває очі, чуючи гучне ляскання всередині годинника після її доторку до поверхні столу.

Він стоїть посеред білої кімнати, біло-сірий, наче припорошений попелом, сумний та зажурений. Сніжні крила складені докупи, ледь-ледь торкаються підлоги.

Оксана трохи наполохано підходить до зажуреного ангела.

— Чому ти відрізала крила, дівчино? — сумно запитує він.

Оксана не знає, що відповісти. Лише розгублено кліпає очима. Ангел підносить руку до її щоки, торкається. Рука тепла і легка, мов дотик Ангела. Жінка заплющує очі. Хочеться плакати і сміятися, так добре.

— Навіщо ти відрізала крила?! — наче докір і твердження теж. — Коханню крила не заважають — пам’ятай про це.

Здається, цілу вічність нічого не відбувається, і раптом голову чоловіка заполонюють звуки, запахи любистку і кави, вітру та доторк м’якого волосся до щоки. Сашко розплющує очі, просто на нього дивиться смарагдове небо, чисте-чисте й безмежне.

Її волосся духмяніє любистком, кінчики пальців — кавою, її тіло пахне вітром. Навпроти нулі на табло сусіднього будинку. Ті самі нулі! Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. А він і не буде. Не варто закривати небо, хай заходить до хати. З нього на нас дивляться не тільки зорі. Сашка ті нулі вже не дратують і не лякають. Він поруч з Оксаною, живою та здоровою, рідною, своєю, якої нікому не віддасть, ніколи, нікому. Її губи накривають його хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Час рухатися вперед.

Оксана спить, загорнувшись калачиком, поклавши голову на його груди. Він боїться навіть порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя, торопіє, вкотре вдихаючи запах любистку.

Вранці вони на кухні п’ють чай, і він запитує про те, що його зачіпає, тривожить:

— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш. Для мене сьогоднішня ніч — не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самітністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені майже нічого не перемінилося з того часу. Хіба що роки додали смутку…Ти така! Я кохаю тебе! Завжди тільки тебе! Кохаю!

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

— Сашко! Я знаю! — Оксана перехоплює другою рукою його руку, притискає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Я мушу вертатися в Київ. Там у мене хвора донька, моя Мар’янка… — вона робить маленьку паузу, ніби вирішує, чи казати те, що поривається сказати, додає: — і… чоловік, батько Мар’янки. Так, і крім того ще купа проблем. Але це мої проблеми, і тільки мої. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… А ти? Одружись, заведи дітей. Ти станеш добрим батьком.

Але Сашко говорить, що він відмовляється розуміти, відмовляється слухати її пояснення. Бо він кохає її, а хто заслуговує найбільше на щастя? Так, ті, кого ми любимо, найперше на нього заслуговують, і, що б вона не робила та не казала, лаяла, просила, запевняла, він не залишить і не відмовиться від неї нізащо, бо і вона його кохає, саме так — зараз він знає напевно, бо кохатися можна тільки з тим, кого любиш, хіба ні?

— Я тебе саму нікуди не відпущу, і, навіть коли ти того не захочеш, люба, я все одно буду завжди поруч. Не обтинай собі крила… І Бог з ними, з твоїми вітряками, ми разом впораємося з ними.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, лунає музика…

Оксана, збентежена почутим, але й щаслива, кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

— «Мелодія» Скорика… Вальс?

— Ні, Оксано, ні! То музика мого серця…

— Юрасику, а злазь-но, голубе, з тієї груші, кому сказала! — Під деревом сердита жінка. Смарагдові очі говорять, що гніву в словах таки більше, ніж у погляді.

Карі очі малого світлячка та матері зустрічаються.

— Мамо, я злізу, та тільки ти, той, пообіцяй, що не дуже лаятимешся.

— Він мені ще й ультиматуми ставить. Погляньте на нього! Добре-добре, сиди там. Прийде тато з лікарні, тоді й ременяки скуштуєш. І нема чого дивитися на мене майже безвинним поглядом, знаю, що у своє виправдання якусь каверзу вигадаєш.

Слова про татів ремінь діють майже миттєво, і, поки Оксана договорює тираду до кінця, білявий хлопчина років шести, сумно шморгаючи носом та тулячи до себе щось загорнуте в поділ темно-синьої курточки, стоїть внизу, винувато опустивши додолу очі.

— Господи, лише шість років, а він на таке високе дерево заліз! А якби впав та вбився? Чим ти думав? — Голос уже зовсім лагідний. Оксана пригортає до себе сина, помітивши, що той щось тримає у пазусі. — Що там у тебе?

Звичайна для Юрка історія. Хлопчина підібрав сороченя, що випало з гнізда, та поліз на дерево повертати маля додому, до мами. Але не зовсім розрахував сили, бо гніздо таки трохи зависоко. От і застряг дорогою. Що воно далі чинити — лізти вперед чи вернутися назад? І коли саме над цим міркував, мама нагодилася. Ото халепа, сороченя не врятував і ще й покарають. Але ж він хотів якнайліпше, бо всім-всім на світі, малим і великим, потрібна мама.

• Предыдущая
• 39/41
• Следующая