Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем - Страница 18

• Предыдущая
• 18/36
• Следующая

Він швидко пересік нешироку вулицю і, опинившись біля трамвайних колій, зупинився — записник з адресою залишився у дипломаті. Довелося три з половиною квартали йти вздовж проспекту до рекламного щита — дізнаватися адресу.

Виявилося, що центр з моментального омолодження знаходиться в цьому ж кварталі, хіба трохи у глиб новобудов. Нарешті відшукавши необхідний будинок, дядя Сергій Валентинович зам'явся. Він не знав, чого очікувати, але точно не цього. Будинок, у якому розміщувалася контора, виявився звичайною п'ятиповерховою хрущівкою.

— Ну що ж, не повертатися ж додому. Хоч дізнаюся, що тут і як, — розсудив листоноша й піднявся навдивовижу чистими сходинами на четвертий поверх. Подзвонив у двері. Двері як двері, звичайний шматок заліза. Почулося шарудіння, і за мить перед Сергієм Валентиновичем виріс високий рудий молодик років двадцяти п'яти. Він був одягнений у білий халат. На ногах красувалися стоптані капці.

Обличчя рудого Сергію Валентиновичу здалося напрочуд сумним, навіть трагічним, і, згадавши епізод зі свого дитинства, коли він прийшов колядувати до однієї хати, а там якраз готувалися до похорону, він вирішив перепросити й піти.

— Вибачте, — мовив листоноша. — Я, мабуть, помилився.

— Мабуть, — сумно промовив рудий.

— До побачення.

- І вам.

Дядя Сергій Валентинович спустився на кілька сходинок і завмер. Рудий дверей не зачиняв.

— Чому ви не закриваєте двері? — запитав листоноша, стоячи спиною до рудого.

— А чому ви не уходите?

Розвернувшись обличчям до рудого, листоноша раптово зустрів його погляд і побачив у ньому якесь очікування, майже благання.

— Вибачте, — ще раз вибачився дядя Сергій Валентинович, — я шукав одну контору, вони омолоджують. Здається. Не скажете, де тут?

— Тут.

— У вас? Рудий кивнув.

— Тоді я до вас.

Рудий посміхнувся. Неголений і однозначно підбитий життям, він посміхався, але очі його залишалися сумними.

Після цієї посмішки для листоноші настали темні години. Якби пізніше його попросили розповісти у хронологічному порядку всі події, він навряд чи зміг би.

Замість рудої каланчі перед Сергієм Валентиновичем стояв буфон у білому халаті.

— Хо-хо! — радісно загукав він. — Бачу, нам потрібна допомога! Ну що ж, добре-добре!

— Вам потрібна допомога? — розгубився листоноша. — Я можу допомогти?

— Вам, вам потрібна допомога! І ми з радістю допоможемо.

— Ви мене вибачте, — мовив Сергій Валентинович, — але я заплутався. Вам потрібна допомога чи мені потрібна? Хто кому допоможе? Я — вам, чи ви — мені, чи кожен сам собі?

— Ми, — ще ширше посміхнувся рудий, — тобто я і ви допоможемо вам, шановний. Ви ж омолоджуватися прийшли?

Сергій Валентинович ствердно закивав.

— Тоді — вам сюди. — І веселий чоловік провів Сергія Валентиновича до невеликої кімнати з пожовтілими шпалерами та допотопною люстрою. Посеред кімнати стояв величезний агрегат, який світився лампочками та виблискував дзеркалами. Кілька важелів та педалей, кнопок і тумблерів прикрашали машину. Перегінні куби купчилися під батареєю центрального опалення, немов порожні пляшки. З дюжину порожніх пляшок стояли під стінкою, немов перегінні куби. Різнорозмірні колби, реторти та трубки, що з'єднувалися з агрегатом, були наповнені рожевими, синіми та прозорими рідинами. Саме вони більш за все й зацікавили листоношу.

— А що це за водичка?

— Синя рідина — нітроалкалоїд омолодження. Рожева — звичайний дитячий сироп від кашлю, а прозора — амфібротеріальна кислота.

— А сироп? Навіщо сироп від кашлю? — поцікавився листоноша.

— Сироп! Сироп! — театрально вигукнув рудий. — Здався вам той сироп! Це секрет. Розумієте, держпатент я отримав, а от міжнародний — ще ні. Якщо я кожному зустрічному відкриватиму свої секрети та специфіку роботи омолоджувача, то будь-хто з науковців середньої руки зможе зробити креслення та побудувати таку ж машину. Істина у вині, тобто, перепрошую, в простих речах. Ну що ж, роздягайтеся, лягайте.

— Вже?

— А що ж резину тягти?

— Я б хотів поцікавитися ціною. Розумієте, я не дуже багато заробляю. А ще… ще мене цікавить результат — чи довго це, скільки сеансів, яким я стану після омолодження…

— Хо-хо, — вдавано розсміявся рудий, — ціна вас влаштує, будьте певні, а результат… повірте, миттєво. Один сеанс, і ви молодшаєте на потрібний вам вік. Двадцять влаштовує?

— Двадцять? Ні-ні, у мене тоді ще прищі були, і взагалі, я пізно розвинувся як чоловік. Давайте тридцять… ні, двадцять сім… шість.

— Так скільки, ненаситний ви мій?

— Двадцять п'ять мене повністю влаштує. Двадцять п'ять! — твердо повторив Сергій Валентинович.

Його очі заіскрилися, тілом гарячково пробігла хвиля занепокоєння та нетерплячки. Він роздягся, залишившись у самих трусах.

— Повністю! — наказав рудий.

- І це? — показав на труси листоноша.

— Все!

Оголившись і нерішуче прикриваючи причинні місця, дядя Сергій Валентинович улігся на кушетку, яка, від натискання рудим педалі, плавно в'їхала в агрегат.

— Зараз я застебну вам ремені. Може бути трохи лоскотно, щоб ви не смикалися.

Сергій Валентинович згадав про втрачений камінь і, усвідомлюючи можливу незворотність процедури, заголосив:

— Почекайте, я не готовий!

Але було пізно. Товсті ремені міцно стисли тонкі безм'язі руки та ноги листоноші.

— Чекайте! — кричав він. — Чекайте, я ще не знаю, не готовий… А де ваші асистенти? У вас же мають бути асистенти! Скажіть, лікарю, професоре, я не знаю, як вас… скажіть, а багато вже людей пройшли через омолоджувач?

— Ви перший, — важко зітхнув рудий і нервово розсміявся.

— Ви псих! Маніяк! — репетував Сергій Валентинович. — Ви псих? Я помру? Тільки чесно!

Але відповіді Сергій Валентинович не почув. Рудий увімкнув тумблери, натиснув якісь кнопки та смикнув важелі. Над головою у листоноші завертівся плазмовий диск, у вену з хрускотом (як оригінально!) увійшла голка, полився нітроалкалоїд омолодження, за ним — амфібротеріальна кислота, й Сергій Валентинович, відчувши приємний лоскіт десь у спині, втратив свідомість.

Опритомнів Сергій Валентинович глибокої ночі посеред парку розваг. Спочатку він мало що розбирав. Дерева, іржаві каруселі, оглядове колесо, дерев'яна будка — певно продавця солодкої вати. Вставши на ноги, листоноша відчув нестримний біль у спині та шум у голові. Таке він відчував лише одного разу, коли йому видаляли апендицит, — це були наслідки наркозу. Роздивившись себе, дядя Сергій Валентинович помітив, що вдягнений він лише у пальто. Як тільки він це помітив, одразу відчув пронизливий холод.

— Конторка, — вилаявся він. — Голий босий. Намацавши у пальті гаманець, перерахував гроші — всі. Але чому він роззутий? У самому лише пальті?

Сергій Валентинович рухався на шум автомобілів. Випірнувши на тому самому проспекті в кварталі від свого дому, листоноша нарешті відчув, що така пригода з ним трапилася вперше у житті. Жодного разу він не бігав босоніж зимовим нічним містом, більше того, він узагалі у такому ракурсі бачив нічне місто вперше.

— Треба ж, прожити сорок п'ять років і ніколи не бачити такої ночі.

Біля будинку, в якому він мешкав, на лавці сиділа вахтерка. Вона тихенько посапувала, але зачувши кроки дяді Сергія Валентиновича, відкрила одне око, недовірливо глянула на листоношу й спинила його жестом руки:

— Куди?

— В тридцять восьму.

— До кого?

— До себе.

— Як до себе? Сергій Валентинович продав квартиру?

— Що? — не зрозумів листоноша. — Хто продав?

— Ви знущаєтесь? — запитала вахтерка.

— Це ви знущаєтесь, Віро Авсеївно.

- Євсеївно, це по-перше, а по-друге, звідки ви знаєте моє ім'я?

— А тому що я живу тут уже більше року. Вахтерка глянула на босі ноги Патоки, підвелася з лавки й чималим тілом закрила прохід до під'їзду.

Ніколи! Ніколи Сергій Валентинович навіть і припустити не міг, що здатен на грубість. Більше того, на застосування фізичної сили в корисних цілях. Дати ляпаса, смикнути за рукав, плюнути в обличчя — так, але щоб грубо… Ніколи!

• Предыдущая
• 18/36
• Следующая