Смерть малороса або ніч перед трійцею - Мухарський Антін - Страница 3

• Предыдущая
• 3/23
• Следующая

А ще до хати добудували веранду метрів на двадцять, яка слугувала літньою кухнею. Меблі завезли старі з міста.

Спершу приїздили всією родиною: тато, мама та їхній синок з молодою дружиною — повногрудою, пишною дівкою з довгою косою, а потім довгий час приїжджали самі батьки Олексій Петрович та Марія Абрамівна — гарні люди! Спокійні, тихі, розважливі, що намагалися із сусідами спілкуватися українською мовою, аж ніяк не підкреслюючи свого «городського проісхождєнія», чого не скажеш про їхнього синка, який учащав до Плисецького останнім часом.

Ото був типовий «гарадской». Приїздив зазвичай із друзями чи із бабами якимись на своєму червоному «БМВ», балакав виключно по-російському і позаочі називав місцевих мешканців «змієголовими жлобами», «рагулями», чи «аборигенами», а ще поводився по-хамськи, нахабно, за що сусіди поставили його на «учьот» і вже десь не за горами світило Забугам чергове на селі «коротке замикання».

Якби не гарна вдача батьків, які підтримували малий місцевий бізнес, купуючи у селян молоко і сир, замовляючи на зиму картоплю та різні овочі, а то й просто даючи місцевим роботу у вигляді «підпиляти дерева у саду» чи «почистити колодязь», чи «полагодити дах», то вже б точно «пустили їм півня».

Взяти хоча б, цьогорічний випадок, коли на «День Победи» їхній синок із друзями влаштував опівнічний феєрверк, купання у ставу «на голяса», та до третьої ночі співав у саду «Катюшу», «Сіній платочєк» та «Ех, ти, дарожка, фронтовая…», та й так голосно, що корови наступного дня погано доїлися.

Останнього разу приїхав десь на самому початку червня.

«Оно, дивись, чмо городське приперлося!» — сказала тьотя Катя, своєму чоловікові Василю Денисовичу, який саме поливав у городі капусту, бо бачила через паркан, як біля Забугиних воріт припаркувалося добре відоме червоне «БМВ».

«Сам?» — запитав у дружини, яка уважно спостерігала за тим, хто вийде з автівки.

«Сам».

Олександр Олексійович Забуга (літературне псевдо Лесь Білий), був не юним вже чоловіком років так тридцяти п'яти, який вів напружене суспільне та літературно-публіцистичне життя і за майже п'ятнадцять років своєї професійної діяльності встиг попрацювати журналістом у п'яти виданнях, два з яких «глянцеві», послужити працівником в різних архівах, видати три книжки, заживши слави скандального письменника, та стати ведучим однієї з науково-розважальних програм, типу інтелект-шоу «Брейн-ринг».

Останнім часом його почали впізнавати на вулицях Києва, бо після співпраці з телевізійними стилістами зрозумів, як багато значить зовнішність. Стиль собі обрав суворий, мілітарний. Носив різні армійські куртки, міцні чоботи, військові кепі, а головне вже остаточно і назавжди обрав «фірмовою зачіскою» тотальне гоління черепа, бо так найбільше скидався на якогось благородного білогвардійського штаб-ротмістра часів громадянської війни.

Десь років десять тому він одружився з однією теж скандальною літераторкою-журналісткою, але оскільки обоє були особами екзальтованими і вкрай егоїстичними, то вдалого мар'яжу у них не вийшло. А ще після розлучення ця істерична мадам взялася розпускати плітки, буцім вони розійшлися через те, що у Леся маленький член, і він її не задовольняв як чоловік, мовляв, саме звідти усі його «наполеонівські комплекси», хоча сам Лесь вважав, що вона йому відверто заздрить, бо його кар'єра після розлучення стрімко пішла у гору, а її навпаки — застопорилася.

Не знаємо, так воно чи не так, ми в труси Лесю Білому не зазирали, але от вже понад п'ять років вів Лесь життя холостяцьке, парубоцьке, інколи (коли мав час і натхнення) користуючись послугами повій для зняття психоемоційного та фізичного напруження. А ще він на кожному кроці хизувався своїм начебто малоросійським походженням.

«Так, я малорос! Класичний малорос!» — гордо заявляв Лесик усюди, де мова заходила, чи могла б зайти, або і навіть не могла зайти, але все одно заходила, бо Лесь сам повертав бесіду у те русло, де б мова все одно б зайшла про стан речей у сучасній Україні. — Бо Україна це передусім — «Малоросія»! Гоголь, Шевченко, Котляревський, Куліш, Сковорода нарешті… От хто вони? Хто? Ма-ло-ро-си!»

Коли ж Лесика питали, а яке, на його думку, визначення терміну «малорос», то він вдавався до розлогих бесід, наскрізна думка яких полягала у тому, що тільки у триєдинстві трьох слов'янських народів Росії, України і Білорусії й може бути спільне майбутнє. Що тільки у складі Російської імперії та територія, що зветься нині Україною, і досягла найвищого розвитку, що тільки завдяки Радянському Союзу і товаришу Сталіну, а згодом і Хрущову, який «подарував» Україні Крим, і постала на малі світу така республіка як УРСР, з якої і народилася сучасна Україна.

«А усе те галіційське бидло, усі ці бандерлоги, які нав'язують нам так звану «західну» культурну модель, усі ці «свідоміти», що тільки з гір спустилися, та з криївок своїх лісових повилазили, хай пруться у свою Галіцію і там у своїх задрипаних кнайпах за філіжанкою кави гомонять про свого Бруно Шульца, мріють про повернення Гітлера з Бандерою чи про Ромку Шухевича, есесівського прихвосня!» — отак казав він опонентам, і не дай Боже вам було щось заперечити Лесику, згадавши Емські та Валуєвські укази чи діяння Лейби Бронштейна, чи Лазаря Кагановича, або, не дай Боже, мовити слово про Голодомор чи Розстріляне відродження — все гаплик! Ховайся! З піною на губах, бризкаючи слиною і б'ючи себе кулаком у груди, Лесик безапеляційно називав усі ті «так звані» факти геноциду і винищення українців тотальною пропагандистською брехнею Заходу та «національно стурбованих бандерлогів», що тільки й мріють, аби розсварити наші дружні, братні народи з метою недопущення відродження панслов'янського простору під назвою «Рускій мір», матеріальної колиски, або «ковчегу» православ'я, як єдино можливої ментально-духовної моделі для виживання слов'янських племен в умовах глобалізаційних та геополітичних викликів, що ставить перед нами сучасність.

«Так ви за відродження Російської імперії під керівництвом Путіна? Ви засланий «казачок» Руського міра, профінансований російськими спецслужбами? Ви провокатор і московський запроданець?» — приблизно отак на якомусь з прямоефірних телевізійних ток-шоу запитав у Леся один тодішній опозиційний політик.

«Я малорос!» — гордо заявив йому Лесь.

«Ви підарас!» — парирував політик і після того в студії між опонентами почалася бійка. Ведучий вимушено «пішов на рекламу».

Хоча, якщо чесно, то ніяким «малоросом» наш герой зовсім і не був. А був собі на чверть жидком, на чверть хохоликом і на половину конкретним москальським кацапчуком — одним словом, типовим київським міщанином у третьому поколінні, бо його діда після війни прислали у Київ з якоїсь там Тьмутаракані (правильно, десь з Криму) служити за лінією КДБ. Кадебістом був і його батько, який служив в «ідеологічному підрозділі» і засадив у тюрму не один десяток дисидентів «цих грьобаних прислужників українського буржуазного націоналізму»!

Що й казати, синок та онук з гідністю продовжував справу предків і, користуючись загальною деморалізацією та культурологічним хаосом початку 90-х років натягнув на себе машкару «героя-бєлогвардєйца», затятого борця з «нєзалєжнімі хахляцкімі уродами» і усюди підкреслював своє урбаністично-аристократичне походження, на відміну від тих шароварних селюків, які захопили в країні владу.

Жидівська частина його єства аж шипіла і шкварчала від задоволення, коли він у своїх публіцистичних опусах розмазував по стінках усі ті «вусато-кошлаті» Шевченкові чесноти, починаючи від цитування сороміцьких віршів і опублікування порнографічних малюнків «велікага, так сказать, кабзаря» і закінчуючи розповідями про його байстрюковське «енгельгартівське» походження, «пагані хвороби» та п'яні оргії із коханками у Петербурзі. їдко, із суто жидівськими прицмокуваннями губками, з удаваним хитанням головою і одвічним іудейським: «Ой-вей, смотрітє, таку него тоже есть хуй і яйца! Какой же он тогда ідол?», він, мов той вурдалак, смакував трупом Шевченка, обливаючись від задоволення слиною і з насолодою заковтуючи енергію бурхливих еманацій «свідомітів-нациків», які кинулися захищати «Батька України», шаленіючи від люті, і навіть подали на Лесика до суду, який він блискуче виграв!

• Предыдущая
• 3/23
• Следующая