Ярлик на князівство - Чемерис Валентин Лукич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая

— Коба, дозволь тебе привітати з телеграмою Адольфа Гітлера. (Сталін щось невиразно гмикнув, закутуючись хмаркою диму). За нашими даними вона підписана особисто фюрером. І послана з його ініціативи. Тож будемо сподіватися, що вона щира і по-своєму сердечна. Свої вітання тобі також передає Ріббентроп.

— А-а… «дорогий герр Ріббентроп»? — буркнув вождь, пригадавши як він колись вітав цього бонзу третього рейха. — Що він там… бажає?

— Ділових зустрічей у майбутньому. Згадує — майже захоплено, — свої довоєнні візити в Москву, Большой театр, нічний прийом у твоєму кабінеті, Коба. Мріє невдовзі відвідати Москву і знову з тобою зустрітися.

— Мріяти у нас нікому не заборонено — на жаль.

Перевів погляд на Берію.

— З чого будемо починати, товаришу Сталін, — блиснувши склянками пенсне, виструнчився той.

— Так ніби ти не знаєш, з чого починати, Лаврентій! З того, з чого ми й раніше починали. І, до речі, ніколи не уривали наші починання. За війною з німцями ніколи було займатися внутрішніми ворогами. А вони, скориставшись моментом, розплодилися. Пора вже почати проріджувати їхні зловредні ряди. З істинно більшовицьким розмахом, Лаврентій! До нігтя їх, до нігтя! Як тифозну вошу! Треба, не відкладаючи справи в довгий ящик, допомогти їм по швидше потрапити… Куди потрапити нашим ворогам, Лаврентію?

— На той світ, товаришу Сталін! — з готовністю відповів Берія і навіть азартно потер руки.

— А точніше, товаришу Берія?

— У землю, товаришу Сталін!

— Попав… пальцем у небо, — вишкірив Сталін жовті од нікотину щербаті зуби. — Ми, Лаврентію, гуманісти, тому будемо відправляти їх не в землю, а — на небесі. Кажуть, що буцімто там є якесь царство. Отож, хай вони там і розкошують. — Погасив посмішку, мовив із злістю: — Нема їм місця на землі, земля нам потрібна під урожаї сільськогосподарських культур. Уцілілих треба годувати. А відправляти їх краще на небо. На небо!.. Пригадується мені такий випадок з життя Івана Грозного, який був вельми винахідливим у боротьбі із зрадниками та в придумуванні їм кари. Якось він велів схопити одного боярина… Пригадується, його прізвище Голохвастов… Посадили, значить, того боярина на бочку з порохом. Іван Васильович звелів підпалити порох. Ну, порох і вибухнув. Цар задоволене потім пояснював: він таким способом допоміг зраднику піднятися на небо.

— Вельми дотепно, товаришу Сталін.

— На жаль, це не я проявив дотепність, а — Іван Васильович, учитель наш! Так ось і ти, Лаврентію, дій з нашими ворогами так же дотепно.

— Радий старатися, тільки…

— Що — «тільки»? — похмуро і чомусь підозріло вождь.

— Тому, що де набрати по бочці пороху на кожного нами заарештованого? Лише в одному тридцять сьомому ми схопили більше мільйона. Тут продукції й кількох порохових заводів не вистачить. Нераціонально.

— Та-ак, — погодився вождь. — Ворогів у нас більше, аніж наші заводи зможуть випускати пороху. Жаль… А втім, будемо відправляти їх на небесі дешевшим способом… Жаль, що Колима і Магадан нині не належать Московському великому князівству.

— Вони тепер належать Магаданському, товаришу Сталін.

— Треба буде з ними зв’язатися і якось умовити їх до нас приєднатися. Щоб нам було куди засилати наших ворогів.

— Бу сполнєно, товаришу Сталін.

Як за помахом чарівної палички (Молотов і Берія на мить відволіклися) на столі великого московського князя як уродилася пляшка «Сапераві», а за нею і три бокали.

Вождь власноручно — а це вказувало на його добрий настрій, — хлюпнув до бокалів свого улюбленого вина, кивнув, щоб соратники взяли свої бокали.

— Капітально посидимо сьогодні у мене на Ближній дачі… До речі, Лаврентію, збери на шосту годину членів Політбюро — посидимо, як колись сиділи ще до війни.

— Слухаю, товаришу Сталін!

— А зараз я хотів би… хотів би повторити один свій довоєнний тост. — На мить задумався: — Він, якщо мене не зраджує пам’ять, звучить так: «Я знаю, як сильно любить німецька нація свого Вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я!»

— І за майбутній Пакт про ненапад і дружбу між нашими народами — великим німецьким і великим московським, — додав Молотов.

— А також пропоную випити за нашого усіма нами любимого і дорогого Йосифа Віссаріоновича Сталіна! — аж верескнув Берія. — За того, під чиїм мудрим керівництвом ми здобули таку вражаючу перемогу і знову знаходимося в Кремлі! Сталін кивнув на знак згоди і вони мовчки випили.

— Молотов, — вертячи в руках порожній бокал, озвався вождь, — не забудь подякувати фюреру за його тепле вітання. І заодно передай моє вітання дорогому герру Ріббентропу. Додай: ми теж сподіваємось невдовзі зустрічати у Москві дорогого герра Ріббентропа… Як кажуть — під вусами у вождя майнула крива посмішка, хоч жовті, котячі очі його залишалися холодними, — з вовками жити… — Як там далі, Лаврентію? Сподіваюся, ти знаєш народну мудрість?

— Так точно, товаришу Сталін! З вовками жити, з вовками й дружити!

— Точніше, точніше, Лаврентію, народну мудрість треба краще знати: з вовками жити — по-вовчому вити.

Так почалася ера Великого Московського князівства–2 — під мудрим керівництвом дорогого і любого… — і т. д., і т. п. — керманича, батька і вчителя всіх народів, геніального стратега і тактика неперевершених перемог товариша Сталіна — Великого Московського князя.

20 листопада 2020 року до першого перону Білоруського вокзалу урочисто підкотив спецекспрес Берлін — Москва. (Як схвильовано один із журналістів зазначатиме, «з почуттям виконаного обов’язку»)

Вокзал, як і годиться для такої події, було прикрашено червоними полотнищами із зображеннями ведмедя, що стоїть на задніх лапах, тримаючи в передніх щит із стилізованими під слов’янську в’язь літерами «ВМК–2», а також червоними штандартами з чорною свастикою в білому колі — з поваги до Великої Німеччини і на знак «вічної дружби з великим німецьким народом». Ліворуч і праворуч на пероні товпилися численні зустрічаючі — члени клану Джугашвілі, бояри в розкішних соболевих та горностаєвих шубах (незважаючи на ще теплий осінній день), урядовці, яким, як і в будь-якій країні немає числа, радники, фото — тележурналісти і ті, хто носить невизначений статус «приближені».

Як тільки провідниця в давньоруському фірмовому вбранні відкрила двері вагону, з нього наче із шкатулки вигулькнув Йосип ІV Джугашвілі в завеликому кашкеті, напіввійськовому френчі з накладними кишенями, в темно-синіх, з генеральськими лампасами штанях, що їх у націонал — патріотичних виданнях називають «портками», що були заправлені в м’які кавказькі чоботи. В руці він картинно тримав свою традиційну люльку — атрибут чи не всіх Джугашвілі, навіть тих, хто й не палив.

Поруч з великим князем — теж наче бісівкою вигулькнувши із шкатулки, — як уродилася довгонога (преса традиційно потім запевнятиме, що ноги у неї ростуть чи не від вух) білявка в розкішному платті з діадемою в пишній зачісці. З-за неї визирала есесівка Ельза в чорному костюмі (піджак, коротка спідниця, в білій кофті при краватці, вузол якої блищав срібним есесівським значком у вигляді черепа).

Білявка трималася вільно, дещо аж незалежно і навіть було поклала руку на плече великого князя, але все ж прибрала її, як тільки той невдоволено ворухнув плечем.

«Побрикайся, — зловтішно подумала довгонога арійка, — все одне я тебе загнуздаю — не таких укоськувала…»

Ледве князь ступив на перон, як оркестр заграв спершу гімн Великого Московського князівства, що починався словами «Слався наш великий князь, славний — преславний князь — государ», а потім і Великої Німеччини (ще б пак! За спиною Йосипа виднівся протектор у низько насунутому на лоб здоровенному кашкеті, що затінював йому чи не все лице, та й серед зустрічаючих чи не половина були явними або таємними агентами СС та гестапо).

Витримавши ефектну паузу, великий князь голосно звернувся до присутніх (вважалося, що до самої історії):

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая