Бора - Вдовиченко Галина - Страница 12

• Предыдущая
• 12/40
• Следующая

— Не забула? — заторохкотіла та скоромовкою. — Прийде хлоп тополю пиляти. Післязавтра, раніше не може, у першій половині дня. Будь вдома. Все. Я нагадаю.

З шефом усе залагодилося напрочуд просто: чи то він був у доброму гуморі, чи то і справді не було потреби спішити, але він лише підколов Бору, почувши її голос у слухавці: ось бачиш, ні в чому людина не може бути певна у часи залежності від Інтернету, ну добре, справа терпить, завтра привезеш, навіть після обіду.

Пластунка Божка розпалила вогонь у каміні за одну хвилину. Тут, біля палаючого каміна, вони й засиділися при розмові до темряви. А почалося із запитання Божки: «То ви тут, у цьому домі, не господиня?» І Бора чомусь розповіла цій дівчинці про останні події. Про дім, про сина з Катєю, про коней… Божка слухала уважно, зупиняла наївними, напівдитячими запитаннями або ж навпаки — щось таке зарозуміле тулила — в ній абсолютно органічно поєднувалося одне з другим.

— Коні можуть бути справою життя, — зробила вона висновок. — Я вашого сина розумію. А я, — довірливо повідомила вона, беручи яблуко, — займатимусь глобальною проблемою людства… — голосне хрумтіння. — Безпекою життєдіяльності Інтернету.

Бора підкинула три цурпалки у комин, у стишене полум’я, і, повернувшись на шкіряний диван, сказала:

— Я про це вже не один місяць думаю.

— Про що?

— Про те, що вихід Інтернету з-під контролю людини — справа кількох років.

Божка завзято хрумтіла печивом.

— А-аа. Нє-є. Я про інше… Інтернет з-під контролю не вийде. Навіщо вам про це думати?

І Бора розповіла, що пише книжку, вже третій рік пише і, мабуть, ще довго писатиме, бо знову переробляє, знову їй не подобається.

— І що? — запитала Божка — Про що буде книжка?

— Про кінець світу, — сказала Бора. — Уяви. Одного дня на усій земній кулі зникає Інтернет. Хаос, розгубленість, марні спроби відновити втрачені зв’язки…

— Ні, — знову заперечує дівчинка. — Такого не буде.

— Інтернет не може вийти з-під контролю?

— Не може. Можуть відключити Інтернет в окремій країні, можуть обмежити доступ до певних інтернет-ресурсів, але такого, аби увесь Інтернет накрився — ні. Це… ну як вам пояснити? Якби усі літаки, що зараз у повітрі, одночасно впали на землю. Це неможливо.

— У романі усе можливо. А в житті — й поготів. У художньому творі автор може сказати: а що, якби… І розкрутити ситуацію. Мені цікаво почати з неймовірного чи малоймовірного.

— Гаразд. Припустимо. І з чого у вас ця заворушка починається? — Тон Божки робиться зацікавлено-діловим. — Увесь цей хаос — з чого починається? З якого моменту?

— Одного дня ніхто не може увійти в Інтернет.

— Ні, — заперечує Божка. — Не так. Це міг би бути поетапний процес. Спочатку на Фейсбуці ніхто не побачить стіну, ні свого профілю, ні загальну. Одного дня вона стане білою — жодних повідомлень, жодних постів, жодних фоток… Розумієте? У користувачів виникне враження, що Фейсбук заглючив, але це буде початком кінця. Таке припустити можна.

— Скайп перестане відповідати на запити користувачів, — продовжила Бора. — Сисадміни збожеволіють…

— Це хакери у вас там зроблять? Стіну обвалять?

— Ні. Вона сама впаде, завдяки внутрішнім руйнівним процесам. Вони накопичаться до критичної маси, і одного дня як рвоне!

— Нереально. Але цікаво. Фантастика, одне слово.

— Там не в тому річ, що Інтернет зникне, у мене там власне про Інтернет мало йтиметься, а у тому, як люди собі даватимуть раду у нових умовах.

Зміст деяких Божчиних термінів та фраз Бора навіть не пробувала осягнути, їй не потрібна була така деталізація, навпаки — вона могла виявитися зайвою, здатною розмити вигадану історію напливом надмірних пояснень. Але Борі бракувало знання зайвого, багатьом відомого, однак побаченого під новим кутом зору. Саме у цьому була потреба. І вона несподівано отримала таку співрозмовницю: дівчинка, яка мала певні плани щодо безпеки всесвітньої мережі, охоче розмірковувала на тему: а що, якби…

Вона й про батьків своїх розповіла, про те, що мама з татом — науковці, археологи. Їздять по світу за міжнародними програмами і тепер вже третій тиждень працюють у Румунії. Батьки вважають її дорослою і змирились, що вона за їхньої відсутності залишається у квартирі сама і не переходить жити до бабці на другий кінець міста. З батьками вона виходить на зв’язок по скайпу, а бабусі справно телефонує двічі на день, доповідає, що і як, і ця звичка компенсує недоліки її надмірної самостійності.

Божка і тепер не забула сказати бабусі «добраніч». Вже майже о десятій вечора, після того, як Бора похопилася, глянувши на годинник: так, критична межа, або я проводжаю тебе, або тобі доведеться залишитись, бо в ніч саму не пущу. А мала й зраділа, ніби навмисно тягнула, аби почути пропозицію залишитися.

— Ти не сказала бабусі, що ночуватимеш не вдома? Чи я не почула? — запитала Бора, повертаючись з ванної.

— А яка різниця? — знизала плечима гостя. — Забагато пояснювати. Не хочу бабусю хвилювати.

— Але… Я почувалася б краще, якби ти цього не приховувала.

— Та я й не приховую. Просто не хочу… — замовчала, добираючи слова, — зайвої деталізації. Це усе умовності, вони у житті лише заважають. Завтра вранці заїду додому, перевдягнуся, візьму зошити і піду до школи, які проблеми?

…Засинала Бора, почуваючи себе безпритульною, якій пощастило знайти сухий та теплий нічліг. Це відчуття потрапило до неї листом миттєвого щастя, випадково переплутавши адресата. Воно призначалося іншій людині — тій, що тішиться від самої лишень відсутності холоду, вогкості, протягів й має змогу випростати втомлені ноги. Ось воно, хвилинне щастя! Душею й тілом розлилася чиста радість, не отруєна непевністю і турботами про те, що буде завтра. І таким реальним виявився цей уявний стан, так блискавично переформатував він на цю мить сприйняття світу, що, зі свого надійного прихистку почувши дихання вітру за вікном та шурхіт крапель дощу у траві, Бора подумала не своє: «яка чудова мелодія за вікном», а чуже: «як добре, що маю, де сховатись від негоди».

У бічній кімнаті руденька Божка вмощується на рипучому дивані. До звуків за вікном приєднується уривчаста, ледь вловима музика з навушників її плеєра.

Десь внизу, в глибині будинку, скрапує вода з несправного крана. Бора глянула на годинник й відкинула ковдру. Ще не вистачало, аби мала спізнилась до школи! Намацавши ногами капці, пішла у сусідню кімнату будити свою гостю. Божка розплющила очі — безтямний погляд, забула, де вона є. Довгі руді вії учора ховалися під шаром чорної туші, яку Божка змила перед сном. У чотирнадцять років з особливим завзяттям псують банальними втручаннями природну красу, особливо таких виняткових, кольору міді, вій.

— А-а-а, — дійшло до Божки, — все, встаю.

Вона бубонить у мобілку, виходячи з ванної, піднімаючись нагору та спускаючись на кухню. Після Божки у ванній залишилась вода на підлозі, захляпана зубною пастою раковина та цівочка води з погано закрученого крана.

Бора мовчки витерла підлогу, нагодувала дівчинку яєчнею, провела до хвіртки, домовившись про похід за новим взуттям. Велосипед стрімко покотився вулицею вниз, Бора провела його поглядом і повернулась у будинок. Там стояла оглушлива тиша.

Відчинила вікно у своїй кімнаті. Над парком піднімалося сонце, заливаючи ніжною позолотою вологі від нічного дощу верхівки дерев, повитий плющем паркан, хризантеми у траві та повалену тополю. На широкому підвіконні знову вляглися дві постелі. Бора попідкидала подушки, перевертаючи та енергійно збиваючи їх долонями — й сама здивувалась, звідки узялась нова звичка, як ніби здавна існуючі у будинку правила самі підказали, що слід робити.

Взялася обдзвонювати своїх.

Влад відгукнувся не одразу; почувши його заспаний голос, Бора згадала, що вони вчора відзначали «особливу подію» й лягли, мабуть, пізно. Син пробурмотів: «угу, угу», так остаточно й не прокинувшись.

• Предыдущая
• 12/40
• Следующая