Бора - Вдовиченко Галина - Страница 22

• Предыдущая
• 22/40
• Следующая

Двоє у куртках швидко отямились, смикнулись було — Гордій зробив крок вперед. Від його бензопилки звивався вбік тоненький хвіст сизого диму.

Невисокий викинув долоні вгору, розвів руками у повітрі: стоп, мовляв, стоп-стоп, усе зрозуміло. Коротко глянув на одного помічника, на другого, показав жестом: все, виходимо.

У кімнаті — сморід, дзижчання ланцюга та гудіння мотору. Тримаючи бензопилку, як ручний кулемет, Гордій відступив на два кроки спиною до каміна, відкриваючи трійці дорогу до відступу.

За кілька секунд непроханих візитерів не було вже й на вулиці — тільки закурилося дрібне листя за автівкою, номера якої ніхто не встиг роздивитись з-за огорожі.

— Хм! — видихнув Гордій, порушуючи тишу, від якої тепер дзвеніло у вухах, — нині я таки залишусь. З вашого дозволу. Де, ви казали, та кімната з двома виходами?.. Не люблю, коли вихід один.

— Я мушу випити серцеві краплі! — прийшов до тями Іван Іванович.

Божка кинулась до Гордія — він ледве встиг відставити «зброю» вбік — і розревілась уголос, як дитина. Лідія вже повертала ключ у замку, ніби це зараз було більш потрібно, аніж півгодини тому. А Бора, забравши з рук Гордія пилку, шукала, куди б її поставити.

— Налякалась? — Гордій провів рукою по неслухняних рудих пасмах Божки. — Сам налякався!

— Ви? — підняла очі Божка.

— Випадково запустив мотор!

— Та ну! — Божка шморгнула носом, недовірливо придивляючись до виразу обличчя Гордія. — Точно?

— Ну кажу ж!

— Без дурнів? А я подумала: ну все, зараз буде кров. «Техаська різанина-5». Аж коліна затрусилися.

— Яка різанина! — засміявся Гордій. — Спаде ж таке на думку…

— Як я настрашилась, — Божка витерла сльози, озирнулась на Бору. — Що вони хотіли, ті придурки? Дім забрати?

…Птах виявився з секретом — ворона мала механічний замок під крилами: крила вискакували у різні боки від натискання на непомітну кнопку, сховану у пір’ї. Чому ворона опинилася на підлозі — даремно було обговорювати — посунув її хтось випадково на край полички чи звукова хвиля свою справу зробила. А може, будинок підтримав Гордія по-своєму. І невідомо, що справило на непроханих візитерів більше враження — звук бензопилки чи мертва ворона, що від удару оживає на очах.

Ніхто вже нікуди не поїхав того вечора, навпаки, знову зібрались за овальним столом чаювати.

— Ви, Гордію, вчинили хоч і у відповідності до свого міфічного імені, але з точністю до навпаки, — зауважив Іван Іванович, беручись за цукерничку. — Раз — і діло зроблено.

— Не перебільшуйте, — Гордій слухняно сів біля Божки, у крісло, на яке вона йому впевнено показала рукою.

— Трохи перебільшую, — погодився Іван Іванович, — бо ж насправді гордіїв вузол розрубав Олександр Македонський. А зав’язав Гордій.

— Що є, то є, — підтвердив Гордій, — нам, Гордіям, у цій справі рівних немає.

— Я, відверто кажучи, розгубився, — далі вів Іван Іванович, подзеленькуючи ложкою у горнятку з чаєм.

— А з чого він його зав’язав, що ніхто розв’язати не міг? — втрутилась Божка. — Зі звичайної мотузки?

Гордій глянув на Івана Івановича, кивнув запитально: помагайте!

— З кизилового лика, — з помітним задоволенням повідомив Іван Іванович. — З такого дерева, що у вас в саду.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Божка.

— Дитино мила… Пам’ять стільки різного утримує у голові, сам дивуюся. І то зайвого! Того, про що можна було б легко дізнатися, подивившись за потреби у довідник чи енциклопедію. Так ні! Про кизилове лико чомусь пам’ятаю, а от куди запхав свої окуляри, пригадати не можу, хоча щойно тримав їх у руках.

— Он вони, на каміні, — показала Бора.

— У тій давній історії найцікавішим є не те, як Македонський розрубав той вузол… — Гордій почухав за вухом. — А як його той селянин Гордій примудрився вив’язати…

— Перепрошую, — підняв вказівний палець Іван Іванович. — Селянин, він же — цар.

— Чого він був цар?..

— Фригії, — прийняв з рук Бори свої окуляри. — Дякую.

— …як він вив’язав такий вузол, що ніхто розплутати не міг? Оце по-нашому.

— Це він вам як Гордій каже, — засміялася Божка. — А де це є — Фригія?

— На території теперішньої Туреччини, — ось тут приблизно, — Іван Іванович підійшов до карти на стіні, але показати не встиг. Стук у двері зупинив його.

У кімнаті повисла напружена тиша.

— Треба зробити нарешті дзвінок від хвіртки, — спокійно зронив Гордій і вийшов з-за столу. — Прохідний двір!

У гостя — розгублений вигляд, він мнеться, переступаючи з ноги на ногу, йому потрібний Іван Іванович, якщо є тут такий. Побачивши Лідію за спиною Гордія, вітається із нею, як знайомий.

— Ви хочете його забрати? — Лідія стишує голос.

— Куди? — відповідає чоловік.

«Він що, з будинку престарілих?» — думає Бора, вона виходить у передпокій, і Божка дихає через плече. Все їй треба знати. Лише Іван Іванович залишився у кімнаті.

— Куди я його заберу? — каже гість упівголоса. — У мене сім’я, діти, куди я його заберу?

Лише тепер Бора помічає, що цей чоловік подібний на Івана Івановича.

— Це пан Олег, — каже Лідія, — син Івана Івановича. Брат Світлани. Ми зустрічались три дні тому у Стрию. Заходьте.

— Ні, — відмовляється той. — Нехай Іван Іванович вийде до машини, я в машині чекатиму.

Іван Іванович збирався метушливо, як дитина у дитячому садочку, за якою прийшли. А повернувся занадто швидко — неспішно скинув куртку у передпокої, акуратно повісив на вішак старомодний шалик, пригладив волосся перед дзеркалом і, не затримавшись у вітальні ані на хвилину, не звертаючи уваги на мовчазні погляди, почовгав до себе. Непроникне обличчя, рівна спина.

— Іване Івановичу! — гукнула навздогін Бора. — А як же чай?

— Дякую, — почулося з кімнати.

Прозвучало як «ні». Навіть перепитувати не треба було: дякую — так, чи дякую — ні.

Усі залишились на ніч. Божка кудись зателефонувала, щось сказала, а тоді набрала ванну гарячої води з піною, попередила: «Я у ванній!» і сховалась там із мобілкою. Лідія малювала у своїй кімнаті нагорі. Іван Іванович читав.

— А ви, виявляється, буйний, — сказала Бора, заходячи до кухні, де Гордій заходився міняти прокладку на крані.

Він коротко глянув на неї, витягнув з рота шматок гумки, яку стискав зубами.

— І жлоб, — додав.

— Ой, — згадала Бора їхню першу розмову, — скільки з мене за дрова?

— Я ще не закінчив, — він нахилився над раковиною, голос його прозвучав глухо і ніби сердито. — Розрахунок — по роботі.

Виструнчився, провів рукавом по чолі — і Бора побачила усміхнені очі та крапельки поту над верхньою губою.

— Готовий на що завгодно закластися, — сказав він, — що ви не знаєте, скільки у вас грошей у гаманці.

«У мене і гаманця немає, — подумала Бора, — косметичка ж — не гаманець. Теж мені „готовий закластися“, Божка номер два».

— А ну, притримайте шпиндель, — закомандував Гордій.

— Що притримати?

— Ось цю пімпочку.

Часом дивуєшся, до чого людина може звикнути, навіть до монотонного звуку крапель з крана, навіть у нічній тиші. Але щойно джерело дратуючих звуків буде перекрито, кран нарешті замовкне, і увесь простір довкола заповнить гармонія тиші — настає момент щастя. Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран з водою.

— Дякую! — вихопилося у Бори, занадто емоційно як для такої приземленої причини.

Гордій зневажливо хмикнув:

— Це з тих речей — небагатьох, варто зазначити, — які я вмію робити. Хоча далеко не завжди роблю. Особливо якщо для себе. А от писати, як ви, не вмію. Не моє. Навіть листів ніколи не писав. Усе воно на папері виходить, як з чужого голосу. А ви що, справді роман пишете?

Бора стверджувально хитнула головою, чомусь зніяковівши.

— А як називається?

— «Початок світу».

Гордій хмикнув. І Бора чомусь почала пояснювати, і звучало це пояснення як виправдовування.

• Предыдущая
• 22/40
• Следующая