Земля світлячків - Близнець Віктор - Страница 16

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая

(Сиз тільки зиркнув у її кров'яні зіниці і враз одвернув голову.) Штовхнули Сиза в спину, стиха понукуючи:

— Падай, падай на коліна!..

Сиз стояв. Він тільки міцніше прикусив люльку. Могутній витязь легенько махнув рукою і повелів:

— Не треба, ми дозволяємо. Хай бранець підійде ближче до нас і стане біля нашого крісла. Ми уміємо гостинно обходитися навіть з ворогами, з тими, хто хотів нам заподіяти зло. Підведіть його сюди, хай стане по праву руку.

Сиза штовхнули в спину і приткнули якраз під білим конем, довга розчесана грива якого спускалася Сизові на голову.

Сиз поморщився: йому стало чогось страшенно холодно, просто морозило спину. Він повів оком по долівці і — о леле! Оце так фокус! З-під гаптованої накидки витязя виглядали... товсті лапи з гострими кігтями. І усмішка витязя... Він так мило й ласкаво дивився на Сиза, дозволяв собі навіть усміхатися, а тільки за його усмішкою проглядало щось таємно приховане, наче два гострих ікла. І Сиз одразу згадав розмови стражників про те, як уміють печерні маги заклинати і обертати своїх воїнів на що завгодно, навіть на таргана, на дерево, на кам'яну колоду.

«Цікаво, а кінь? Справжній він чи теж перевертень? Непогано було б перевірити». Сиз витяг з рота люльку і гострим чубуком (у себе за спиною) раз, а тоді ще раз тихенько штрикнув коня під бік. І от!.. З-під білої гриви швидко вихопилась важка лапа і хлиснула Сиза по голові. «Я тобі дам, я тобі штрикну, пуголовок! Стій смирно перед його світлістю!» Ці слова, здається, ніхто й не промовив, та Сиз їх добре почув.

Н-да, тут треба бути пильним! Куди не ткни — все в перевернутій подобі!

Підземний витязь моргнув коневі і повів дуже тонку мову:

— Скажіть йому, що ми знаємо про його злі й таємні наміри. Він хотів розвідати «чому?». Він (і не сам, а ще з одним карликом якого сьогодні ж буде спіймано і приведено сюди) насмілився ступити за річку, в її ипі землі. Та мої хоробрі вивідники стежили за ними від самого озера, а потім глухими нетрями супроводжували їх і в лісі. Навіть тоді, коли вони вдвох почали чаклувати і виконувати войовничий танець шулік: «Оп-ля-ля!». Отже, вони хотіли таємно проникнути в наш бойовий табір і вивідати, хто ми такі. Так я зрозумів їх?

Кінь-перевертень мотнув головою:

— Так, ваша сокрушительська світлість!

— Ну що ж, зараз ми покажемо, хто ми такі.

Витязь сплеснув у долоні:

— Лук і стріли мені, рах-рах!

В печерному залі, де перед тим ніби лилося сизувато-біле світло, враз почало смеркати, все огорнулось важкою грозливою млою.

Два воїни подали Магаві лук і стріли. (Сиз одразу догадався, що білий витязь і є великий Магава ). Бородатий дідисько маг вніс кам'яну чашу, в якій кипіло густе й чорне вариво, що скидалося на смолу.

Змах рукою — і перед Магавою на всю височенну стіну виросло могутнє дерево з дуплом, з червоними яблуками-райками, з пурханням метеликів над зеленим листям. Здавалося, дерево тут же й росло, тільки Сиз його раніше не помічав.

Магава вмочив стрілу в чашу. В очах його спалахнуло злорадне торжество, коли він проносив над головою Сиза чорний шипучий вогонь, який витанцьовував на кінчику стріли.

Натягнув лук. Не пролетіла, а джухнула стріла, вп'ялась в дерево. І тут — вибух грому, загоготів вогонь, задимів ядучим гадом, пожираючи все нутро яблуні, гілок і навіть листя. За мить дерево стояло мертве, не дерево, а чорний кістяк з порохна,' обтягнутий потрісканою корою.

Один із воїнів вступив уперед і змахнув мечем — яблуня посипалась на землю, наче вона була виліплена з попелу. Так падали дерева і в лісі, але тільки зараз Сиз побачив, від чого, від якого вогню гинуть дерева.

Гордо посміхався Магава, і в його посмішці ще більше зблиснули кінчики іклів. Він глянув згори на Сиза:

— Одного пучка стріл нам вистачить сповна, щоб спалити всі ваші житла-корчі, всі — з вітряками, з динями, з човнами і світлячками. І ми спалимо їх, якщо ви таїтимете в серці ворожі й підступні наміри. Та ми, печерні воїни, ми не носимо помсти на кінчику списів. Ми можемо дарувати вам життя. Тільки за однієї умови: ти, недостойний бранче, що хотів розвідати «чому?» (і посилав до нас своїх таємних підглядачів-світлячків), ти вернешся в поселення і приведеш усіх ваших стовусів і тривусів сюди, за так звану Кабанячу річку, до скелі. Я хочу сам, через свого брата,— він кивнув на коня-перевертня,— говорити з вашим лісовим народом і при вашій добрій згоді й волі запропонувати вам мирне сусідство і поділити межі на полювання. Вам будуть озеро й корчі, а нам — долина, і ліс, і та земля, що за долиною і за лісом, аж до Дивонських гір. Мудро я кажу?

Кінь мотнув головою:

— Рах! Рах! Мудро, ваша сокрушительська світлість!

Магава знов заговорив до Сиза:

— Скажи своїм землякам: я жду вас завтра рівно опівночі, коли місяць повисне над пущею. Передай своїм: нас, печерних воїнів, незліченна сила, нас тьма, тисяча і ще мільйон. Полками виходимо ми наверх, ми з'являємося будь-де, через нори й ущелини, де тільки є гори й скелі. Отож передай своїм: якщо ви тільки поворухнете пальцем супроти нас, якщо не прийдете в долину, ми зразу ж...

Він ще раз натягнув лук і випустив стрілу — просто в стіну кам'яної печери. І знов — чорний спалах, гуркіт вибуху, завирувало полум'я, охопило вогнем всю стіну; розпечене каміння тріснуло, обвалилося, і Сиз побачив: за тим обвалом, в чорній стіні відкривалась висока брама, і десять чи двадцять ватаг списоносців широким кроком вступили в зал.

Хтозна-чого, від згарища чи від тьми списоносців, в залі враз спохмурніло, та й все навкруг зблякло, змінилось, злиняло на очах: Магава одразу став зловісно-сірим, а кінь його — бурим і волохатим, як старий ведмідь.

Така ж важка мла й тиша повисла і над Сизом.

— Мені треба подумати,— сказав Сиз.

Він поліз у кишеню, витяг кисета і хотів було закурити ( а люльку він завжди розпалював світлячком). Та тільки намацав гниличку, як Магава раптом відсахнувся, кінь його важко пирхнув і в печері прокотився голос:

— Назад! Не треба! Сховайте!

«Хм, чого це вони? — здивувався Сиз. І тут же майнула здогадка:— Ага, світлячка мого, гемони, злякалися!»

Три списоносці хутко ступили до Сиза, щоб негайно одвести до ями. І вони б його повели, та раптом у всіх над головами різко й пронизливо крикнула птиця:

— Кр-р-р! Куа!..

Магава здригнувся, хижо занюхав повітря:

— Дух, дух, дух!.. Тут був ще один чужий дух! Чужий, зловорожий дух — чуєте?!

Не підводячи брів, Сиз кліпнув одним оком вгору і помітив: в гіркому чаду, під стелею тривожно промайнула і сховалась тінь його вірної доброї зозулі.

Кінь замотав головою, запирхав, посопуючи ніздрями. А Магава важко тупав ногами:

— Хто тут був ще? Хто? Облазьте, обнюхайте, обнишпорте всі кутки!

Воїни стукнули списами й мерщій повели Сиза. В останню хвилину Сиз повернувся і не впізнав великої печери: вона стала вузька й чорна, а на кріслі сидів закутаний в чорний плащ худий роздратований гайворон-воїн (з-під плаща виглядали його ноги з кігтями-шпорами), а над ним стояв увесь огорнутий димом вороний, як ніч, дикий кінь-тарпан.

«Дурман! Химородство! — дивувався Сиз.— Тут все несправжнє, все перевертається, все міняє свою подобу!»

Сиза кинули не в яму, а в темну бокову нору-заглибину.

Тут йому було краще: видно, що робилося в ближніх підземеллях. Проти його нори відкривалася темна печера, вся прокурена димом, як кузня. На дні її два печерних страшили розкладали вогонь. А хтось маленький, сивий сидів під стіною в кутку і плакав, гірко схлипуючи.

Сиз витягнув шию, придивився — та так і завмер. Бо в кутку сидів... сивий і глухенький дід Лапоня. Як, коли, яким побитом він потрапив під землю? Спіймали його, притягли живосилом? І що з ним робитимуть?

Дід сидів, розплутував на колінах своє немудре рибальське начиння — волосінь, гачки, поплавки. Розплутував і плакав. А печерні приблуди дмухали у вогонь, реготали і вихвалювалися: зараз ми будемо, діду, підсмалювати вам п'яти!

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая