Земля світлячків - Близнець Віктор - Страница 21

• Предыдущая
• 21/25
• Следующая

Тут, очевидно, довгенько вже точилась серйозна розмова. І коли Сиз пройшов між рядами до стіни і сів на м'який диванчик, він зразу розстебнув комірця, блаженно зітхнув і сказав: «Ну от і все — як дома!» Справді, в цьому розкішному підземеллі (професор називав його — «Лунарний зал») все нагадувало Сизові рідний музей: на стінах горіли світлячки, його світлячки, які він подарував колись професорові на день народження. Величезний купол залу губився в темряві, десь над головою, а внизу, якраз посередині, відливало чистою синьо-голубою водою невелике підземне

озеро. На озері був острівець, до нього з берега нависав дерев'яний місток. Професор Варсава у своїй білій мантії, босий проходив скрипучим містком на той

острівець, сідав на лавчині під високим горіхом (а живий волоський горіх ріс на цьому ж острові) і звідси починав свої знамениті повчання, звернені до розуму й сердець стовусів-отроків, тобто, простіше кажучи, починав заняття з лунаристами.

Зараз все було, як на тих підземних уроках. Трохи замкнутий, таємничий Варсава сидів на своєму острівці (а ще він любив, щоб коло нього палало невелике лагідне вогнище), на стінах горіли лісові світлячки, в залі стояла тиша, було прохолодно й сутінно, тільки сиділи перед професором не самі отроки-лунаристи, а все населення Довгих озер.

Велась тяжка рада: як боронити себе від навали печерних?

З новоприбулих першим вихопився знов-таки Хвороща. Він став коло висячого містка — у тій же папуаській пов'язці, з великою перчиною за вухом. (Під пахвою він ховав для чогось опецькувату диню ).Підняв руку, звертаючись до острова, себто до професора Варсави, котрий слухав усіх уважно, кутаючись в білу мантію і замислено розглядаючи свої босі ноги.

— Шановна громадо! — вигукнув Хвороща.— Що я пропоную при сій недобрій оказії? Коли нападає на нас ворог, не дратуйте, не зліть його, краще пригостіть від щирого серця. Бо ворог стане ще більшим вашим ворогом, якщо ви візьмете найсо- лодшу диню і ось так, як сьогодні я, просто в рота вражому гостеві...

Хвороща, мабуть, різкувато повернувся, бо диня випорснула з-під руки і з мокрим пришльопом упала додолу, розбилась на купу жовтої кваші.

— Ото й вся твоя рада! Луснула! — буркнув сердито Вертутій.

— Нє, синочки мої, нє! — піднявся за Хворощу дід Лапоня. Він, мабуть, геть не чув, про що тут ведеться мова; він щось мав своє на думці, дуже хвилювався (і «синочки» вимовляв, як «шиночки»).— Тут, я вам скажу, зовсім не в тім заковика, не в тім, шиночки. Як перед судом признаюсь, послухайте: тяжко я нагрішив у житті. Дуже тяжко. Я ловив рибу, велику й малу, їв її з кісточками... А воно з води і підглядало за мною, підглядало, а тоді мокрий лантух мені на голову і в печери...

Всі терпляче слухали Лапоню, хоч і малому було видно: не туди котить воза дід.

Професор Варсава подав знак — хай скажуть своє слово Сиз і Чублик, вони бачили розбійників зблизька, вони рятувались від них.

Встали Сиз і Чублик, разом ступили до містка.

Тепер Варсава — крізь три пари окулярів — дивився на них з острова, а вони з берега — на Варсаву, на його спокійне незгасаюче вогнище під горіхом.

Сиз і Чублик почали з того, як вони королівським кроком йшли через ліс, і як над головою у них з громом і гулом блиснув чорний вогонь, і як заскрипіло усім болючим нутром загибле дерево.

Тут професор (при слові «чорний вогонь») зняв першу пару окулярів і для чогось протер їх.

Далі йшла розповідь про те, як вони рятувалися під водою і як ватага печерних бігла сушею понад берегом, а до річки боялася підступитися. (Професор зняв другу пару окулярів і сказав: «Ага!») Ну й нарешті Сиз повідав про свої не вельми веселі пригоди в підземних катакомбах і про те, як він лякав розбійників живим вогнем свого світлячка. Тут професор ляснув себе по коліну, зняв треті окуляри і голосно вимовив: «Ага! Я так і думав!»

Професор швидко встав, напнув білу мантію і тихим, але врочистим голосом звернувся до лісового народу, до всіх стовусів і тривусів, які в глибокій мовчанці сиділи перед ним по той бік озера.

— Чому так ведеться в лісі, чому так буває на зелених лугах? — почав казати Варсава.— Гляньте видющим оком: кульбаба народжує сто пушинок, в кожній голівці по сто пушинок, і посилає їх великими хмарами за вітром. Біла тополя народжує тисячі пушинок, в кожній пучці тисяча тисяч пушинок, і посилає їх ще більшою хмарою за вітром. А настає весна, і на лузі — з білої пухової заметілі! —

народжується тільки одна кульбаба і тільки одна або дві-три тополинки. Чому так густо плодить восени, надміру перебавлено й густо, і чому весною сходить так мало, розумно мало, щоб кожне стебло вільно овівалося вітром? Чому так буває в лузі, чому так ведеться в лісі? Гляньте видющим оком!

Варсава дмухнув на білу голівку кульбаби, пух злетів над ним густою хмаркою і маленькими парашутиками понісся, погойдався над його острівцем. І тут мовчазні стовуси й тривуси побачили: розлітаючись, пух завертав до вогнища, ніби його тягло туди силою і вкручувало в гарячі язики полум'я. А вся хмарка полинула, погойдалася далі до озера і встелила білими пушинками воду, де їх тут же виловлювала якась дрібна підземна риба. І лише зовсім небагато парашутиків, мабуть, із найважчими зернятами, не полетіли далеко, а сіли тут же на острівці, щоб зійти весною, якщо буде їм вогко й тепло, новими ясно-жовтими квітами.

— Про що нам промовляє правічна мати-кульбаба? — звернувся до мовчазного товариства Варсава.— Вона промовляє до нас: все, що виплоджується зайве, все надмірне в лісі і на зеленому лузі гине або в глибокій воді,— він показав на озеро,— або на суші,— він показав на втоптану стежку,— або у чистому вогнищі.

— Мудро! — вигукнув Сиз.— Мудро ви сказали, вчителю! (Сиз, як ви знаєте, трохи ревниво ставився до професора, не забував його так чи інакше легенько підколупнути, а то й висміяти при нагоді. Але зараз... Не та була нагода, та й схвилював його Варсава своїми мудрими словами.) — Я зрозумів вас, вчителю! І от що я придумав: кручу! Кручу для ворогів! І облогу з живого вогню! Після вечірнього дзвону хай всі приходять до озера! Всі, всі збираймось гуртом, всім лісовим народом!

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Стовуси й тривуси готують кручу.

Сиз і Чублик у засідці.

Парадний вихід Магави.

Картина жорстокої страти

 Довго, тривожно лунав над лісом вечірній дзвін. Сонце сіло в багряні хмари, і одразу впала на землю важка темрява. То тут, то там поскрипували двері, стовуси й тривуси прокидалися, брали з собою лопати й ломики і, як було домовлено, гуртами тяглись до озера. Бамкав, кликав дзвін, а до Сиза вже не залітала в корч зозуля, не чистила дзьоба, не милувалась його білими пишними вусами, не кувала йому дванадцять разів. Сиз підскочив сам, намацав люльку. Мармусія вже стояла коло нього з чашечкою кави, теплий пахкий душок розносився по всій кімнаті. Коли Сиз випив каву, Мармусія подала йому кашне, холодно й рішуче сказала:

— Як ви собі хочете, Сизе, але я не відпущу вас одного. Я піду з вами. Так, так, не ображайтесь, я вам скажу більше. Ви мені нагадуєте знаєте кого? Ви нагадуєте мале нетямуще дитя. Ви самі не знаєте, куди вас понесуть ноги. Ви йдете до озера, та от в лісі, в темряві, ви бачите таємничий вогник і повертаєте раптом туди і летите на світло, на ту принаду, як безтурботний метелик. Хоч знаєте, що можете обпалити собі крила. Скільки разів ви обіцяли мені, що будете обережні? І скільки разів ви тонули, падали з круч, були на краєчку смерті?.. Отож! Як собі знаєте, а я беру лопату і йду з вами!

Сиз буркнув, хотів заперечити, що грабарка — не для її жіночих рук, однак Мармусія холодно стисла губи і на очах Сиза з рішучим викликом надягла великі парусинові рукавиці, взяла лопату і сперлась на неї в застиглій промовистій позі: от! Не Мармусія, а справжній копач!

Сиз тільки прикахикнув і люлькою пошкріб потилицю. Знав: сестру не схитнеш, коли вона щось взяла собі в голову!

• Предыдущая
• 21/25
• Следующая