Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 22

• Предыдущая
• 22/32
• Следующая

– О, бач, длюгого в шию! Наповал! – гукав той.

Він лупив не лише по козулях-«бізонах», а й по воронах, що кружляли над лісом і вважалися грифами… Тим часом козулі, поки не пішов сніг, довбали копитцями злежаний сніг, аби добратися до озимини, що починалася за високовольтною, й не звертали на нас уваги, вони були десь за кілометр і не могли чути наших пострілів.

А коли почався сніг, ми вже нічого не бачили і перестали стріляти. Всі, крім Оцельота.

– Томе, чолтьти б тебе поблальи, бачу, твій не добиває, – крізь снігопад гукав він. – Ти в мольоко пуляєш. Мій, холєля, тльохи льозсіює, а в Лисого найлючче!

– Біле, скажи? – знову озвався Променад, він начеб соромився нас із Славком.

– Добиває, але рідко, – відповів Верба.

– Ну доблє, Томе, тоді тобі тльи бізони, – підвівся зі снігу Оцельот.

Ми дивилися на те все зі Славком і лише переглядалися, і Верба-Лисий Біл також переглядався з нами із німим запитанням в очах, мовляв, ну як вам полювання? Він навіть показав нам мапу. Гадаю, після того випадку Славко також почав малювати мапи, хоч вони у нього виходили дещо іншими, тобто зовсім іншими.

На Славкових мапах була наша Бортівка, і наш ліс, і долина річки із плавнями, тоді як у Верби все це нагадувало якусь декорацію. Це був скручений шматок шпалер. Пунктир кордонів між ділянками, мов заячі сліди, петляв поміж кружальцями зимівників і лише на полях ішов по прямій через Рудку.

Все це було дуже приблизно, хоч «ірокези» довкруг тієї Вербиної мапи навіть сперечалися за території. Вони навіть нам хотіли опунктирити ділянки, але ми відмовилися. А Валєльик-Оцельот так увійшов в азарт, що навіть вдавав ображеного.

– Злязу тлеб’ло казати! А то стлі-яй, стлі-ляй! Я б тоді не сліляв…

– Кар-р! – озвався ворон прямо над нами, десь у сніговій завії.

– Дух! – не цілячись, пульнув у небо він. – О, тепель гльиф буде падати, то вже п’ятий на ляхунку? – черпнув він долонею снігу, притулив до дула – кінця своєї палиці, що слугувала вінчестером. – Льоспекльося, заляза!

– То що, підемо ще Кацапщину прочешемо? – запропонував нам ще тоді Верба, але ми відмовилися.

– Та ні, такий сніг! Мені щось не дуже охота, – сказав Славко.

– Мені також, – кинув і я, і ми пішли, залишивши «ірокезів» там же, на полі.

Кажуть, вони ще потім, після того як ми пішли, побилися, Оцельот з Променадом, щось не поділили. Оцельот нарваний, він знає, що за ним Верба, от і лізе… Але після того ми з «ірокезами» більше не полювали, але й не насміхалися, як Зозулині хлопці чи інші. Ми з ними зберігали нейтралітет, якщо можна так сказати, а ідея із цим матчем, то щось мені також не до кінця зрозуміло, звідки вона виникла? Пробував розговорити Славка, але марно, аж поки Володька не натякнув:

– То вони з Вербою Бараболиху не поділили, – без єхидства, як він часом уміє, а просто як факт викладає мені Володька.

– Ну, не поділили, то й не поділили, а до чого тут футбол?

– Ще точно не знаю, – каже він. – Побачимо. Але «ірокезів» полюбе тра’ наказати.

Але то ми говорили ще до того, як ходили ставити ворота. А коли вже за день до матчу нарешті зібралися на «пристрілку», пішов дощ, мусили перечікувати. Хоча Володька й каркав, що «брехунець» лякав затяжними дощами, але з обіду дощ перестав, і до вечора навіть трохи підсохло. Проте по мокрій траві лише падати добре.

Володька із «дев’ятиметрових» відбивав лише одного з трьох, але ж ворота у нас наскільки вужчі. Проте Славко сказав: «Ґут!»

– Дивися, – наставляв мене брат. – Доганяй і не дай вдарити.

– Ґут! – сказав уже я.

– Доганяй і не бійся падати, – повторив тоді ще раз із зціпленими зубами, як він часом уміє, коли на нього находить.

– Я й не боюся.

– Володько, ти також не бійся падати.

– Падати? Куди, в болото? – розводив руками Рудий.

– Ну, соломи вже нема, щоб я тобі підстелив? – витирав об мокру траву кеди Славко.

– Ага, казав, спалимо давай…

– До речі, ворота ж будемо вибирати. Якщо витягнемо ворота, то які для початку брати?

– Для початку? – задумався Володька.

– Грицику, ану-бо пасни! – кивнув брат.

Той підбіг до м’яча, а паси малий давав як коли, а цього разу по мокрій траві, то вийшов кручений, а Славко ще й докрутив, також мимохіть, Рудий навіть не встиг зреагувати, правда, м’яч у ворота не попав.

Проте брат на цьому не хотів закінчувати, він ще два чи три рази вдарив по воротах так само з Грицикового паса, аж поки не загнав м’яча у лівий нижній кут, і Володька поліз у кущі його шукати, вочевидь, він просто не хотів падати. І все ж, відбиваючи важкий намоклий м’яч, він до крові позбивав собі пальці.

Наступного дня на місце збору – Філикову лавку – Володька прийшов уже з перебинтованими пальцями, до того ж останнім, хоча зазвичай найдовше ми чекаємо Грицика.

– Ну що? – каже Славко, коли через Мигульського садок за купою хопти виходимо на широку межу. – Вперед!

Над Позіхайлом велика світло-сіра хмара. Наче птах із розкритими крильми. Вона не віщує нам нічого доброго, окрім нового дощу…

– Ага, хмарисько! – сопе малий Грицик.

Як не дивно, але ми приходимо на галявину першими. Втім, чекати довелося недовго, «ірокези» з’явилися майже слідом за нами і якось майже непомітно. З ними є й четвертий, як ми й думали, – це Хтокало із Зозулиних, не найгірший варіант, але по ногах лупити також майстер.

– Диви, це кондоль! Добльий знак! – показує пальцем на ту ж хмару над нами Валєльик.

– Кондор? – перепитує Славко й кидає понурий погляд на Вербу.

Ми уже готові, але ще не починаємо, начеб чогось чекаємо.

– То що, вгадуємо ворота? – гукає від воріт Володька, але його начеб ніхто не чує.

Все стає зрозуміло, коли на стежці від Попової Гори з’являються дівчата: Оля, Надька, Ганюта й ще хтось. Спочатку за деревами важко роздивитися, а потім я впізнаю Марину – нашу новеньку, її батьки недавно із Великих Вікнин переїхали й у нас на Придатках хату купили.

– Дівки своєю командою! – киває Володька.

– Ггг, – показує йому язика Ганютка.

Звичайно, Славко знав, що Оля прийде, може, й про решту дівчат також знав, та й Верба знав, але от мовчали. Але нам то що? При дівчатах навіть цікавіше грати… Дівчата виходять на галявину й стають під старим кленом, усе ж дещо ближче до «ірокезів», а ми тим часом розігруємо ворота, і Славко вгадує, у якій руці Верба ховає патичка, а відтак право вибору воріт також за нами, і він вибирає для першого тайму ворота «ірокезів», може, тому, що дівчата до них ближче.

– Олю, засікай час! – Славко підходить до дівчачого гурту й простягає свого годинника. – Два тайми по півгодини? – оглядається на Вербу.

І це його оглядання мені не дуже подобається. Сам же говорив, що для перемоги важливіший бойовий дух, а який тут може бути дух, якщо постійно оглядатися?

– О! Хіба я? Засікайте собі самі, – сміється Оля, але годинника хапає Ганюта і передає їй.

Порівняно з учорашнім трава підсохла, я, як і наказав Славко, займаю позицію перед Рудим, трохи справа від воріт, аби і його бачити, і суперників також. Славко – у центрі поля, а між нами, трохи зліва, Грицик підстрибує, мабуть, аби вищим здаватися. Щодо «ірокезів», то для нас стало певною несподіванкою, що на ворота у них став Хтокало, Верба, звісно, напроти Славка, Меша – півзахист, а Валєльик-Оцельот, як і я, у захисті.

– Валєльик – привіт! – гукаю я через усе поле і тим роблю непоправну помилку – бо ж при дівчатах ми вже старалися один одного не дражнити, а мені якось із голови вилетіло.

Я бачу, як він уже надувається, червоніє, а ми ж іще навіть не почали.

Нарешті Верба сам підкидає високо вгору м’яча, і вони із Славком одразу починають навколо нього гарцювати. Меша тим часом перебігає на нашу половину, та й Оцельот за ним підтягується, але невдовзі м’яч уже в кущах за дівчатами, і все та ж Ганютка світить своїми литками, вибиває його нам.

Вкидає з-під кущів сам Верба, різко і з далеким прицілом, і Меші просто під ноги. Меша одразу б’є по воротах, але Володька на місці. Він відбиває і, залишивши ворота, сам починає вести.

• Предыдущая
• 22/32
• Следующая