Елементал - Шкляр Василь - Страница 10

• Предыдущая
• 10/33
• Следующая

— На хера такі ландиші,— сказав Салман, який колись навчався в інституті народного господарства в Ростові і там набрався грамоти. — Ви що, теж хочете погратися в середньовічних героїв? Я не збираюся шукати вас на тому світі[15]. Домовлюся по телефону з Русланом, і ви поїдете до нього на білому кабріолеті.

Білим кабріолетом був допотопний ГАЗ-69 з одірваним верхом. На ньому ще за радянської влади їздив, щонайменше, голова колгоспу, а в бездоріжжя, можливо, навіть секретар райкому. Ми запакували його повним БК[16] і, самі теж при параді, подалися втрьох у буар. Мосар ще сказав, що коли накладемо головами, то з нас виліплять трьох дурнів[17] і поставлять у Ножай-Юрті.

— А чому в Ножай-Юрті? — спитав я.

— Бо там народився Салман.

Однак Робін Гуд зустрів наш білий кабріолет не в буарі, а за селом на шосейній розвилці, з охороною, як і годиться, чи, може, ліпше сказати, зі свитою, і це, треба зізнатися, був справжнісінький шайба[18], не менший за Султана Чорного. Під два метри зростом, тугий, накачаний, а глибоко запалі очі так близько поставлені одне до одного, що нагадували дуло двостволки. На ньому було стільки військової амуніції, що треба мати здоров’я, аби все те носити: автомат з підшивним до ствола ґранатометом, два пістолети Стєчкіна із запасними обоймами, рація, ніж, «лимонка»… Цікаво, що при цьому в нього були вільні руки, і Робін Гуд ще вхитрявся однією перебирати чотки.

— А чотки тобі навіщо? — спитав наївний Султан Чорний.

— Кидаю курити. Допомагає,— відповів Робін Гуд, і голос у нього теж був такий, що можна присмирити не тільки дівчат абхазького узбережжя.

Взагалі-то Султан добре знав Лабазанова, той також колись був в охороні Дудаєва, підкотився до нього ще в серпні дев’яносто першого, коли під час ґекачепістського шарварку втік із слідчого ізолятора разом із своєю бандою, ось ми, Джохаре, які борці зі старим режимом. Тоді ще всяк, хто виходив з тюрми, був героєм, і Джохар розчулився, пригрів їх коло себе, а потім усе й почалося. Почалося і закінчилося тим, що Лабазанов учинив заколот проти президента, дійшло навіть до стрілянини, під час якої загинув Русланів брат, і сухумський мафіозо втік у Надтеречний район, контрольований росіянами, втік із жадобою кровної помсти.

Пригрів Джохар гадюку на грудях, думав тепер Султан Чорний, бо чотки в руках Лабазанова, які він перебирав так незграбно, нагадували дохлу гадину. Вах, як не пощастило чеченцям із цими Русланами, думав Султан Чорний, — Руслан Лабазанов, Руслан Хасбулатов…

— То про що буде базар? — запитує Робін Гуд, намотуючи «дохлу гадину» на великий палець, а Мосар на мене киває, тут ось питаннячко в нашого друга до тебе, делікатне дуже питаннячко, не знаємо, з чого й почати, і я, щоб не сполохати його, почав з того, що пропала моя сестра, вдома усі хвилюються, а від неї ніякої звістки. Нам нічого не треба, нехай живе собі як хоче, тільки б знати, де вона і чи жива-здорова. Асею її звуть, Біслан приїхав до Києва, забрав…

— Не забрав він її,— сказав Робін Ґуд. — Сама побігла за ним, як сучка. — При слові «сучка» Султан із Мосаром поправили свої автомати на плечах, а мені, навпаки, полегшало. — Там усе по-чесному, я на цьому товарі розуміюся, повірте мені. Любов у них.

— А ти що — свічку тримав? — знов поправив автомат Мосар.

— Можна сказати, тримав, який мені інтерес брехати.

— То вони в тебе?

— Ні,— похитав він головою і прицмокнув язиком, як це роблять кавказці, коли кажуть «ні». — Біслан пішов до Умара, йому тісно у мене стало. Бісланові треба робити кар’єру, і він пішов у Знам’янське лизати озаддя Умарові[19]. Звідти прямий шлях на Москву.

— То й вона там із ним у Знам’янському?

— Може, й там, а може, в Стамбулі чи ще десь, — сказав Робін Гуд. — Мені на все це начхати. Я тепер з Умаром не якшаюся. Ти можеш думати про мене що завгодно, — стрельнув він зі своєї «двостволки» в Султана Чорного, — але, хлібом клянусь, я ніколи не був проти нашої незалежности. Все?

Так, усе. Ти хотів знати правду — ти її знаєш.

Ми сіли в білий кабріолет і поїхали.

Здрастуй, Моздок! Ти мене, мабуть, уже забув, а я тебе не забуду ніколи, особливо підвали фільтраційного табору, окрім яких, я, власне, нічого тут і не бачив. А тому вибач, старий, я за тобою зовсім не скучив і йду ва-банк, умовляю свого дідуся Тамерлана відвезти мене в Назрань — це вже зовсім недалеко, якихось кілометрів шістдесят, якщо без викрутасів і пригод, це вже кинь палицею і влучиш у те місце, де на мене чекають, і, мабуть, не варто пересідати на інше авто, бо якщо мене ведуть, то все одно впадуть на хвіст.

Тамерлан з підозрою поглядає на свого пасажира, але хіба йому що, йому аби гроші, цьому славному хлопцеві Тамові, бензин, слава Аллаху, продають прямо на трасі з каністр — де вони тільки його наливають у ті каністри, мабуть, женуть як самогон, і Там заправляє повен бак, і ми їдемо далі: вперед, Тамерлане, веди мене прямою дорогою, як каже перша сура Корану, дорогою тих, що перебувають під гнівом, та не заблудяться, веди мене, свого голого онука, котрий належить до тих, що досягнуть успіху, бо вірять у воскресіння мертвих, як каже друга сура Корану. Аллах Акбар! Немає нічого моторошнішого за це протяжне «Аллах Акбар» під час бою, особливо, коли воно перемежовується з добірним російським матом, — автоматна і кулеметна стрілянина — то просто сорочиний стрекіт порівняно з цим роздери-душу-криком: «Алла-а-а-ах-акба-а-ар!»

Так було і тоді, коли ми тримали міст Соїп-Мулли через Аргун, взагалі-то міленьку річку, яка після затяжних дощів так піднялася, що прийшла нам на поміч. Росіяни пішли на штурм мосту вдосвіта, ще й не розвиднилося, як раптом холодну тишу розірвали артилерійські снаряди, а небо спалахнуло від освітлювальних ракет. Так тривало кілька хвилин, потім усе враз затихло, і в надрах тієї сирої тиші вродилися звуки, від яких тілом пішов мороз. Здавалося, десь із-під самої землі пульсує мелодія пондура[20], підсилена перестуком бубона й сплеском долонь. То чеченці по цей бік мосту танцювали свій зікр — танець служіння Всевишньому.

Та ось уже забряжчали гусениці, сивину похмурого ранку прошили вогняні хвости кумулятивних снарядів. Ми з Мосаром сиділи неподалік мостових «биків», де я нагледів собі зручну місцину в широкій бетонній трубі, що правила за стічний тунель і своїм жерлом сягала аж до води. Це була непогана вогнева точка для ґранатомета, хоч, може, й не ідеальна, оскільки сама могла стати помітною ціллю, та для початку — кращої не знайдеш. По той бік мосту здіймалось узвишшя, і поки копарі його не перейшли, можна спокійно лупити в усе, що на тому узвишші ворушиться. А саме там якраз і вимальовувалася цікава картинка: два танки Т-80 на швидкості вискакували на пагорб, робили по одному пострілу і так само спішно відкочувались назад, щезаючи з поля зору.

Але ґранатомет, либонь, найнадійніша зброя. Уже за третім разом я підловив один із танків, і він так спалахнув, що на узвишші відразу розвиднилося. Та мій постріл, здавалося, струсонув усю їхню лаву, бо там, за горою, хтось відпустив стиснуту пружину, й до мосту вже поповзла панцерна армада, за нею посунула розгорнута в ланцюг піхота, і зчинилася така какофонія, що я не чув співу Мосарового «красавчика». Кулемет танцював у його руках, але ввижалося, що Мосар без пострілів лише теліпає «красавчиком», щоб витрясти з нього душу.

Ми відбили першу атаку, другу, а вони лізли, як таргани. Потім на якусь часину настало затишшя, і ми почули далекий гул «вертушок».

— Зараз у бій підуть підери[21],— сказав Мосар, й чекати довелося недовго: перегрупувавши свої лави, росіяни знову пішли до мосту і знову спеклися — під завісою димових шашок вони волокли з поля бою убитих й поранених, відтягували підбиту техніку. Та не було їм числа того дня, і коли вдарили міномети, нам надійшов наказ відійти.

• Предыдущая
• 10/33
• Следующая