Елементал - Шкляр Василь - Страница 6

• Предыдущая
• 6/33
• Следующая

— Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

— Вона покинула інститут?

— Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

— З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? — спитав я.

— Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

— Лі, розкажи мені правду.

— Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, — сказала вона. — Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…

— Якого ще Робін Гуда?

— Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

— Непоганий бізнес, — сказав я.

— По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

— Тут щось не те, — сказав я. — Лі, тут щось не так.

— Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

— Вона тобі пише?

— Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. — В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

— Ти від’їжджаєш? — здивувалася вона. — Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

— Ти вийшла заміж? — спитав я, коли вона сховала мобільник.

— Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

— Чому?

— Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

— Ти що, лесбіянка?

— Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

— Лі, ти дуже класна, — сказав я. — І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.

— А тепер іди між свої люди, — сказала Лі.

Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла[10] впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.

— Дядечку Толю, — сказав я. — Мені треба в Чечню.

— Куди-и-и? — Він затягнувся термоядерним «примаком», начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав:

— Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.

— Ви там буваєте часто.

— То в мене ж там друзі!

— У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Гуда?

— Робін Гуда? — він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. — Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:

— Я знаю. Ти більше не прийдеш.

— Лі, ти класна. Я тебе люблю.

— Але не кохаєш.

— Ні,— сказав я. — Тільки люблю.

— Ти будеш її шукати? — спитала вона.

— Буду.

— Якщо знайдеш…

— Передати вітання?

— Ні, скажи, що я її ненавиджу.

Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

— Куди проти ночі?

— Везу пасажира. У Хасав-Юрт.

— Документи!

Другий визвірився до мене:

— Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

— А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

— У комітет біженців?

— Так, — сказав я.

«Вань» повернув мені картку.

— Хрест козир, — сказав він тому, що мав менше звивин. — Відчиніть баґажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

— Що в сумці? — глянув він на заднє сидіння. — Відкрийте.

— Гостинці,— сказав я і подав йому пляшку «смирновки».

— Не отруєна? — задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.

— Ну ти, не нахабній, — дорікнув йому «Вань». — Проїжджайте.

Ми рушили далі, і мій водій-довгоносик сказав:

— Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.

— Повернешся, — сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав-Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.

Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.

Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.

Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті-решт науково-технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак-бомбардувальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйони доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції.

• Предыдущая
• 6/33
• Следующая