Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 21

• Предыдущая
• 21/168
• Следующая

Це не Сюзанна. І не Детта чи Одетта. Це жінка, що зве себе Мія.

Як на Роланда, то вона могла себе назвати хоч Королевою зелених днів, аби лише повернулася цілою й неушкодженою, а Джейк та Едді виявилися на місці.

Він відчув гостріші, свіжіші пахощі зелені: очерет і водорості, — що змішувалися з запахом твані, плюскотом жаб, саркастичним ухканням сови, хлюпанням, коли щось стрибало у воду, слідом за яким пролунав тонкий вереск: чи то стрибуна, чи того, на кого стрибнули. Крізь лісовий підстил тепер проступав підлісок, спершу ледь помітно, а далі поступово розростаючись. Гілля дерев угорі поріділо. Дзижчали москіти, літала мошкара. Запахи болота подужчали.

Колеса візка котили м'яким килимом, не лишаючи сліду. Та коли підстил почав поступатися чагарникам, Роланд став помічати поламані гілки й зірване листя там, де вона проїжджала. Потім, коли вона дісталася більш-менш рівної землі, колеса почали вгрузати в землю: що далі, то м'якшу. За двадцять кроків стало помітно, що в слідах від коліс проступає вода. Проте жінка була надто вправною (надто хитромудрою), щоб отак просто вгрузнути. Пройшовши ще двадцять кроків від того місця, де помітив просочування води, він побачив сам візок, покинутий. На сидінні лежали її штани й сорочка. Вона пішла на болото гола, якщо не вважати одягом чохли, що прикривали обрубки ніг.

Над калюжками стоячої води слалися стрічки туману. Де-не-де здіймалися порослі травою купини. На одній з них, прив'язане до колоди, поставленої сторч, видніло те, що Роланд спершу прийняв за стародавнє опудало. Та, підійшовши ближче, він побачив, що то людський скелет. На лобі черепа видніла прим'ятина — темний трикутник між порожніх западин. Поза сумнівом, ту рану було завдано якоюсь примітивною палицею, й тіло (чи його неспокійний дух) лишили як знак того, що тут починається територія племені. До цього часу плем'я, швидше за все, вимерло чи знайшло собі іншу територію, та обережність ніколи не була зайвою. Роланд витяг револьвера і рушив слідом за жінкою, переступаючи з купини на купину та зрідка кривлячись від болю, що пронизував праве стегно. Щоб її наздогнати, йому знадобилася вся зосередженість і спритність, на яку він був здатен, — почасти тому, що вона, на відміну від Роланда, не думала про те, як би лишитися сухою. Гола, мов русалка, вона й рухалась, як водяна істота: просуватися в багні й болотяній твані могла так само добре, як і суходолом, не відчуваючи жодних незручностей. Поповзом долала великі купини, ковзала далі крізь воду між ними, час від часу зупиняючись, щоб зняти з себе п'явку. У пітьмі її рухи зливалися воєдино, від чого вона здавалася моторошно подібною до вугра.

Близько чверті милі вона заглиблювалася в болото, що ставало дедалі хисткішим, і стрілець терпляче йшов назирці. Він щосили намагався бути незримим, але в цьому не було потреби. Та частина її «я», що вміла бачити, мислити й відчувати, зараз перебувала десь далеко.

Нарешті вона зупинилася, стоячи на вкорочених ногах і тримаючись для рівноваги обома руками за шорсткі гілки чагарів. Дивилася кудись на чорну поверхню ставка: голова піднята, тіло нерухоме. Стрілець не бачив, маленький той став чи великий — його береги губилися в тумані. Але там було світло, слабке розмите світіння, що нібито піднімалося з дна. Можливо, воно йшло від корчів, що повільно гнили на дні.

Жінка стояла, споглядаючи лісовий ставок, затягнений кіркою твані, з виглядом королеви, що дивиться на… що? Що вона бачила? Бенкетну залу? З часом стрілець зрозумів, що так воно і було. Він майже бачив її сам. Це прошепотіла йому її душа і це підтверджувалося тим, що вона говорила й робила. Бенкетна зала була винахідливим способом, у який її розум відокремлював Сюзанну від Мії, так само, як він роками тримав Одетту подалі від Детти. У Мії могли бути сотні причин на те, щоб тримати своє існування в таємниці, та найголовніша з них полягала в новому житті, яке вона носила під серцем.

Дитятко — так вона його називала.

Раптом, з несподіваністю, що досі його вражала (хоч він уже й бачив це раніше), вона почала полювати, безгучно, без єдиного сплеску ковзнувши у воду вздовж краю ставка. Спритно розсувала очерет, петляла між горбками. Роланд спостерігав за нею з виразом змішаного жаху й пристрасті. Тепер, замість знімати п'явок зі шкіри й жбурляти їх геть, вона вкидала їх до рота, як солодощі. М'язи на її стегнах здіймалися й опадали хвилями. Коричнева шкіра блищала, як мокрий шовк. Коли вона обернулася (на ту мить Роланд уже сховався за деревом і злився з сутінками), стрілець побачив, як налилися її груди.

Звісно, проблема полягала не лише у «дитяткові». Був ще Едді. «Що з тобою, в біса, таке, Роланде? — запитав він сам у себе. — Ця дитина може бути „нашою“. Ти ж не впевнений на сто відсотків, що це не так. Так, так, я знаю, що її щось мало, поки ми витягали Джейка, та не обов'язково ж…»

І так далі, й тому подібне, бла-бла-бла, як сказав би Едді. А чому він так сказав би? Тому що він її кохав і волів би мати дитину від їхнього союзу. А ще тому, що сперечатися для Едді Діна було так само природно, як і дихати. Такий самий був Катберт.

Гола жінка в очеретах блискавично вхопила чималу жабу. Стиснула руку — і жаба луснула, порснувши між пальців кишками й блискучими яйцями ікри. З голови полізли мізки. Жінка піднесла жабу до рота й жадібно її з'їла, ще живу, з задніми зеленкувато-білими ногами, що смикалися. Злизала з кісточок пальців кров і блискучі цівки внутрішніх тканин. Потім зробила жест, наче жбурнула щось на підлогу, й закричала: «Як тобі, смердючко синя?» низьким утробним голосом, що змусив Роланда здригнутися. То був голос Детти Волкер у її найогиднішому, найбожевільнішому прояві.

Не зупиняючись, вона помандрувала далі. Наступною виловила маленьку рибу… потім знову жабу… а тоді справжній трофей — водяного щура, який несамовито верещав, пручався і намагався її вкусити. Вона стиснула, з хрускотом вижмакуючи життя, і запхала щура собі до рота, з лапами й хвостом. А за мить нахилилася і виблювала неперетравлюване — місиво з шерсті й подрібнених кісток.

Тоді покажи йому… Звісно, якщо вони з Джейком повернуться зі своєї мандрівки. І скажи: «Я знаю, що в жінок бувають химерності, коли вони вагітні, але, Едді, тобі не здається, що це занадто химерно? Подивися на неї: бродить в очереті, наче якийсь алігатор людського роду. Подивися і скажи, що вона робить це, аби нагодувати твою дитину. Людську дитину».

Та Едді сперечатиметься. Роланд це знав напевно. Не відомо йому було тільки те, що зробить сама Сюзанна, коли Роланд розповість їй, що в її череві росте істота, яка глупої ночі вимагає сирого м'яса. А на додачу до цього був ще й тодеш. І незнайомці, які стежили за ними. Втім, незнайомці якраз турбували його найменше. Насправді їхня присутність навіть заспокоювала. Поки що він не знав, чого вони хочуть, але в глибині душі мав про це уявлення. Він уже багато разів зустрічав таких незнайомців. У підсумку те, що вони хотіли, завжди зводилося до одного.

— Тепер жінка, яка звалася Мія, почала розмовляти під час полювання. Цю частину її ритуалу Роланд теж добре вивчив, та все одно від нього поза шкірою продирав мороз. Він дивився просто на неї, і все ж йому важко було уявити, що одна людина могла розмовляти такими різними голосами. Вона спитала в себе, як їй ведеться. Відповіла, що все добре, дуже дякую. Говорила про когось на ймення Білл, чи, можливо, Бик. Поцікавилася здоров'ям чиєїсь матері. Спитала в когось про якийсь Моргауз,[8] а потім глибоким рипучим голосом (поза сумнівом, чоловічим) відповіла, що не піде вона ні до якого Моргаузу чи Неморгаузу. Промовивши це, вона хрипко розреготалася, що мусило означати жарт. Потім кілька разів відрекомендувалася (як робила це у попередні ночі) іменем Мія, яке Роланд добре знав зі свого життя в Ґілеаді. Це ім'я було майже священним. Двічі вона присіла в реверансі, піднявши незримі спідниці, від чого в стрільця защеміло серце — вперше такий уклін вони з друзями Аланом та Катбертом побачили в Меджисі, куди їх відрядили батьки.

• Предыдущая
• 21/168
• Следующая