Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 43

• Предыдущая
• 43/168
• Следующая

Та чи означало це, що він має просто стояти (він глянув на зелений вуличний знак) на розі Другої авеню й П'ятдесят четвертої вулиці, знічев'я стежачи, як червоний напис „СТІЙТЕ“ змінюється на білий — „ІДІТЬ“?

Отак він стояв і розмірковував, аж поки його не вивів із задуми голос, несамовито високий від радості.

— Роланде! Любчику! Озирнися, я за тобою! Простісінько позаду!

Роланд обернувся, всміхаючись, хоч уже знав, кого там побачить. Хоч як жахливо було знову пережити той день на Єрихонському пагорбі, та Сюзанна Дін відігнала цей спогад. З розкритими обіймами вона летіла до нього П'ятдесят четвертою вулицею, усміхнена й заплакана від радощів.

— Мої ноги! — щодуху кричала вона. — Мої ноги! Я знову маю ноги! О Роланде, дорогенький, хвала Людині-Ісусу, МЕНІ ПОВЕРНУЛИ МОЇ НОГИ!

Вона кинулася йому в обійми, розцілувала в щоки, в шию, в лоб, ніс, губи, повторюючи знову і знову:

— Мої ноги, Роланде, ти бачиш, я ходжу, я бігаю, я маю мої ноги, хвалити Господа і всіх святих, я знову маю ноги.

— То тішся ними, люба, — сказав Роланд. У нього був один старий трюк (чи то пак звичка) — переходити на говірку місця, де він перебував. Нині то була говірка Кальї. Напевно, якби він вів більше часу тут, у Нью-Йорку, то невдовзі теж став би показувати середнього пальця навздогін тек-сі.

„Але я завжди залишатимусь аутсайдером, — подумав він. — Я навіть не можу до ладу вимовити слово „аспірин“. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, слово виходить не таким, як слід“.

Вона взяла його за праву руку, навдивовижу сильно смикнула донизу і притулила до своєї гомілки.

— Відчуваєш? — вимогливо запитала вона. — Мені ж не ввижається?

Роланд розсміявся.

— Хіба це не ти щойно прибігла до мене, наче в тебе виросли крила, яку Рафа? Ти, Сюзанно. — Він поклав свою ліву, неушкоджену руку на її ліву ногу. — Дві ноги, кожна закінчується ступнею. — Він посерйознішав. — Треба роздобути тобі взувку.

— Нащо? Це ж сон. Напевно, сон.

Він подивився на неї пильним поглядом, і її усмішка поволі згасла.

— Ні? Не сон?

— Це тодеш. Ми справді тут, фізично. Якщо ти поріжеш ногу, Міє, то завтра, коли отямишся біля вогнища, матимеш поріз.

Це ім'я вирвалося в нього майже — але не зовсім — мимохіть. І тепер він чекав, увесь підібравшись, чи вона помітить. Якщо помітить, то він вибачиться й скаже, що перед тодешем він бачив сон про людину, яку він знав багато років тому (хоча після Сюзен Дельґадо в його житті була лише одна важлива жінка, і звали її не Мія).

Але вона не помітила, і Роланд не надто здивувався.

Тому що коли задзвонили каммен, вона готувалася піти на чергове полювання в подобі Мії. І на відміну від Сюзанни, Мія мала ноги. Вона розкошує у великій залі смачною їжею, вона розмовляє зі своїми друзями, вона не поїхала до Моргаузу чи Неморгаузу, і вона має ноги. Тож ця жінка має ноги. Ця жінка поєднує в собі обох жінок, хоча й не підозрює про це.

Раптом Роландові дуже захотілося, щоб Едді не з'явився. Він міг відчути різницю, навіть якщо сама Сюзанна її не відчуває, а цього не можна було допускати. Якби в Роланда було три бажання, як у принца-знайди в дитячій казці, то зараз вони зводилися б до одного: розібратися з клопотами в Кальї Брин Стерджис, поки вагітність Сюзанни — вагітність Мії — не почала впадати у вічі. Розв'язувати обидві проблеми водночас буде важко.

Чи навіть неможливо.

Вона дивилася на нього, і в її широко розплющених очах було німе питання. Не тому що він назвав її чужим ім'ям, просто їй хотілося знати, що вони робитимуть далі.

— Це твоє місто, — сказав він. — Я б хотів подивитися книгарню. І пустир. — Він помовчав. — І троянду. Відведеш мене?

— Ну, як сказати, — роззирнулася вона. — В тому, що це моє місто, жодних сумнівів, але Друга авеню вже виглядає дещо інакше, ніж тоді, коли Детта їздила на свої злодійські роздобутки до „Мейсіз“.

— Отже, ти не зможеш знайти книгарню і пустир? — розчаровано, проте без зневіри спитав Роланд. Вони відшукають ці місця. Завжди знайдеться…

— Та без проблем, — відповіла вона. — Вулиці ж ті самі. Нью-Йорк— це сітка, Роланде. Авеню перетинають вулиці. Елементарно і просто. Ходімо.

Загорівся напис „СТІЙТЕ“, але Сюзанна, роззирнувшись по боках, взяла його за руку, й вони перейшли П'ятдесят четверту. Вона ступала впевнено, широкими кроками, хоч і була боса. Квартали тут були короткими, але скрізь, куди не кинь оком, були екзотичні крамнички. Роланд нічого не міг із собою вдіяти — як роззява, зачудовано роззирався навколо, але неуважність не зашкодила йому: хоч на тротуарах було повно людей, ніхто в них не врізався. Втім, Роланд чув цокіт своїх підборів об асфальт і бачив їхні з Сюзанною тіні в прямокутниках світла вітрин.

„Ми майже присутні, — подумав він. — Якби сила, що перекинула нас сюди, була могутнішою, ми перебували б тут“.

Та він розумів, що ця сила може стати могутнішою, якщо Каллаген мав рацію стосовно тієї речі, що була схована під цеглинами церковної підлоги. В міру їх наближення до містечка та до речі, яка все це спричиняла…

Раптом Сюзанна поторсала його за руку, і Роланд зупинився.

— Що, ногу поранила?

— Ні, — сказала вона, злякано, як помітив Роланд. — Чому так темно?

— Сюзанно, зараз вечір.

Вона роздратовано стиснула його руку.

— Бачу, не сліпа. Невже ти… — На мить вона завагалася. — Невже ти не відчуваєш?

І Роланд зрозумів, про що вона говорить. Темряву на Другій авеню важко було назвати справжньою. Стрілець досі не міг збагнути, як ці люди з Нью-Йорка так марнували ті речі, що їх у Ґілеаді вважали за велику рідкість і цінність: папір, воду, рафіновану олію, штучне світло. Це світло зараз оточувало їх звідусіль. Сяяли вікна крамниць (хоч переважно зачинені, але їхні вітрини підсвічувалися), сліпучими вогнями сяяв заклад, де продавали брутерботи, під вивіскою „Блімпіз“, а над усім цим лилося помаранчеве світло електричних ламп, що наче просочувало повітря своїми променями. Втім, Сюзанна не помилялася. Попри помаранчеві лампи, в повітрі витала якась чорнота, немовби оточуючи пішоходів на цій вулиці. І він згадав, що того дня сказав йому Едді: „Все це діло здев'ятнадцятіло“.

Але ця пітьма, що сприймалася радше відчуттями, а не зором, не мала жодного стосунку до дев'ятнадцяти. Щоб зрозуміти, що тут відбувається, треба було відняти шість. І тієї миті Роланд уперше повірив у достовірність слів Каллагена.

— Чорна Тринадцятка, — мовив він.

— Що?

— Вона перенесла нас сюди, відправила у тодеш. Її ми відчуваємо довкола. Це не те саме, як тоді, коли я мандрував усередині грейпфрута, але схоже.

— Відчуття погане, — тихо відказала Сюзанна.

— Бо вона сама погана. Чорна Тринадцятка — найгірша з усіх речей, що досі існують у світі з часів Артура Ельда. Проте чаклунську веселку було створено не тоді. Я впевнений, що вона існувала раніше…

— Роланде! Агов, Роланде! Сьюз!

Вони озирнулися на голос, і попри занепокоєння, що охопило його раніше, Роланд полегшено зітхнув, побачивши не лише Едді, а і Джейка та Юка. Їх відділяло півтора кварталу. Едді махав рукою. Сюзанна несамовито затрясла рукою у відповідь. Роланд якраз встиг ухопити її за руку, перш ніж вона помчала назустріч Едді (вочевидь, саме це вона й збиралася зробити).

— Бережи ноги, — нагадав він. — Нам не треба, щоб ти повернулася на той бік із зараженням крові.

Дійшли згоди в тому, щоб іти швидкою ходою. Едді та Джейк, обидва взуті, побігли їм назустріч. Пішоходи розступалися перед ними, не глянувши, навіть не припиняючи розмови. Але, придивившись, Роланд помітив, що це не зовсім так. Маленький хлопчик, якому було не більше трьох років, чеберяв ніжками поряд з матір'ю. Жінка нікого не завважила, зате малий широко розплющив оченята й стежив поглядом за Джейком та Едді, коли ті їх оббігали… а тоді простягнув руку, наче хотів погладити Юка, який діловито дріботів за господарем.

Едді обігнав Джейка й першим опинився коло Роланда та Сюзанни. Спершу обійнявши, він відсторонив її від себе на відстань витягнутої руки й подивився на неї. І його погляд, як відзначив про себе Роланд, мало різнився від погляду малюка.

• Предыдущая
• 43/168
• Следующая