Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 21

• Предыдущая
• 21/179
• Следующая

— А тепер дами, — сказав Роланд, всміхаючись до Сюзанни. Останнім часом усміхатися стало легше, усмішка виходила природнішою.

— Так, — але з місця вона не зрушила, лише стояла й кусала нижню губу.

— Що не так?

Вона поклала руку на живіт і погладила його, наче їй боліло. Стрілець гадав, що вона розповість, але вона тільки похитала головою:

— Нічого.

— Не вірю. Чому ти тримаєшся за живіт? Болить? Ти вдарилася, коли поїзд зупинився?

Вона так рвучко забрала руку від живота, наче місце на південь від її пупка запекло вогнем.

— Ні. Зі мною все гаразд.

— Точно?

Здавалося, це питання викликало в Сюзанни глибоко задуму.

— Ми поговоримо про це згодом, — нарешті відповіла вона. — Побалакаємо, якщо тобі більше до вподоби це слово. Але ти був правий, Роланде. Зараз не час і не місце для розмов.

— Побалакаємо всі вчотирьох чи лише ти, я й Едді?

— Тільки ти і я, Роланде, — сказала вона і поставила обрубок ноги в петлю. — Для початку лише курочка і півник. А тепер спускай мене, коли твоя ласка.

Він насупився й заходився спускати її, від душі сподіваючись, що перша думка, та, що спала йому, коли він побачив руку на животі, хибна. Бо Сюзанна побувала у велемовному кружалі, й демон, що мешкав там, таки домігся свого, поки Джейк силкувався перейти зі свого світу до їхнього. Часом — часто — дотик демона змінював усе.

І в жодному разі на краще, як свідчив гіркий досвід Роланда.

Поки Едді, обійнявши Сюзанну за талію, допомагав спуститися на платформу, стрілець підтягнув мотузку. На ходу зав’язуючи на кінці мотузки фальшиву петлю, підійшов до одного зі стовпів, що розітнули гостру пику поїзда, мов масло. Накинув її на стовп, обережно, аби не зсунути мотузку ліворуч, закріпив і спустився на платформу, зігнувшись у поясі й залишаючи на рожевому боці Блейна сліди від чобіт.

— Шкода втрачати мотузку й ранець, — відзначив Едді, коли Роланд став коло нього.

— Кому-кому, а мені точно не шкода втрачати той бісів ранець, — пробурчала Сюзанна. — Я краще повзтиму тротуаром, поки по лікті не вимащуся жуйкою.

— А хто сказав, що ми їх втратили? — Роланд підчепив рукою петлю для ноги, зроблену з сиром’ятного шнурка, і рвучко смикнув ліворуч. Мотузка ковзнула вниз, а стрілець встиг її підхопити на льоту.

— Крутий фокус! — захоплено вимовив Джейк.

— Утий! Окус! — підтакнув Юк.

— Корт? — спитав Едді.

— Корт, — з усмішкою погодився Роланд.

— Пекельний інструктор стройової підготовки, — сказав Едді. — Краще ти, ніж я, Роланде. Краще ти, ніж я.

Коли вони йшли до дверей вокзалу, знову розлігся тихий огидний звук. Роланд здивовано помітив, що всі троє з його когорти наморщили носи й скривили роти одночасно, ставши схожими не просто на членів ка-тету, а на кревних родичів. Сюзанна показала рукою в бік парку. Знаки, що виднілися над деревами, неначе погойдувалися в мареві спекотної імли.

— Це звук тонкоходу? — спитав Джейк.

Роланд кивнув.

— А ми зможемо його обійти?

— Так. Тонкоходи так само небезпечні, як болота з трясовинами і сейлігами. Ви про таке чули?

— Ми знаємо, що таке трясовина, — підтвердив Джейк. — А якщо сейліги — це такі довжелезні зелені тварюки з великими зубами, то ми і їх знаємо.

— Саме так вони і виглядають.

Сюзанна озирнулася, щоб востаннє глянути на Блейна.

— Жодних дурних запитань та ігор. Правду було написано в книжці, — вона перевела погляд з Блейна на Роланда. — А як щодо Беріл Еванс, авторки «Чарлі Чух-Чуха»? Думаєш, вона теж учасниця цієї історії? Що як ми колись зустрінемося з нею? Я б хотіла їй подякувати. Звісно, врятував нас Едді, але…

— Гадаю, це можливо, — відповів Роланд, — але здоровий глузд підказує, що цього не станеться. Мій світ — як величезний корабель, що затонув неподалік берега, і більшу частину його уламків прибило до берега. Те, що ми знаходимо, здебільшого дуже цікаве, але все одно це уламки. Безглузді уламки, — він озирнувся. — Як і ця місцина, я думаю.

— Я би не сказав, що це такі вже уламки, — сказав Едді. — Погляньте-но на фарбу на фасаді станції. Вона трохи поіржавіла від ринв до карнизів, але ж ніде не облущилася, наскільки я бачу, — перед дверима він провів пальцем по одній зі скляних панелей. — Повно пилу, але тріщин жодних. Як на мене, то цим вокзалом ніхто не опікувався від… либонь, від початку літа.

Він питально глянув на Роланда, а той лише знизав плечима і кивнув. Він слухав неуважно, лише наполовину зважав на те, що каже Едді. Решта його уваги була зосереджена на двох речах: бурмотінні тонкоходу і стримуванні спогадів, що прагнули засмоктати його, мов трясовина.

— Але ж Лад руйнувався впродовж багатьох століть, — сказала Сюзанна. — А це… Топіка це чи ні, але мені це місце нагадує одне з тих моторошних містечок із «Зони сутінок». Ви, хлопці, мабуть, цього не пам’ятаєте, та…

— Ні, пам’ятаю, — сказали Едді й Джейк хором, а потім подивилися один на одного і розсміялися. Едді простягнув руку, і Джейк дав йому п’ять.

— Цей серіал і досі показують, — сказав Джейк.

— Еге ж, постійно повторюють, — додав Едді. — Зазвичай ці покази фінансують збанкрутілі адвокати, зовні подібні до короткошерстих тер’єрів. Ти права. Це місце геть не схоже на Лад. Та й чому б воно мало бути схожим? Лад залишився в іншому світі. Я не знаю, де ми перетнули кордон, але… — він знову показав на синій щит із написом «Траса 70», так, наче він, без сумніву, все доводив.

— Якщо це Топіка, тоді де всі люди? — спитала Сюзанна.

Едді знизав плечима й розвів руками.

Тим часом Джейк, склавши руки дашком, притулився лобом до скла головних вхідних дверей вокзалу і вдивлявся всередину. Так він зазирав кілька секунд, а потім побачив щось таке, що змусило його відсахнутися.

— Ого, — сказав він. — Не дивно, що в містечку так тихо.

Роланд підступив до Джейка і собі зазирнув понад головою в хлопчика, теж затіняючи відбиття руками. Ще не глянувши на те, що побачив Джейк, стрілець зробив два висновки. По-перше, що то була станція для зупинки поїздів і аж ніяк не для Блейна. Залізнична станція, а не колиска. А по-друге — станція знаходилася в світі Едді, Джейка й Сюзанни… але, мабуть, не в їхньому де.

Це тонкохід. Треба бути обережними.

На одній з довгих лавок, що заповнювали собою все приміщення, похилилися один на одного два трупи. Якби не їхні обвислі зморщені лиця й почорнілі руки, їх можна було би прийняти за гульвіс, що перепилися на вечірці й поснули на вокзалі, проґавивши останній поїзд додому. На стіні позаду них висіла дошка з розкладом відправлення поїздів, де в стовпчик вишикувалися назви міст, містечок і бароній. Одна з назв була ДЕНВЕР, друга — ВІЧІТА, третя — Омаха. Колись Роланд знав одноокого картяра на прізвисько Омаха — той помер за столом, де грали в «Гляньте», коли йому встромили в горлянку ніж. Він ступив на галявину, де закінчувався земний шлях, закинувши голову назад, а від його останнього подиху кров фонтаном бризнула в стелю. Зі стелі ж цієї кімнати (яку Роландів негнучкий і неметкий розум вперто називав перепочинком на шляху, нібито це була зупинка на якійсь всіма забутій дорозі, подібній до тієї, яка привела його до Талла) звисав прегарний годинник з циферблатами на чотири боки. Його стрілки зупинилися на 4:14, і навряд чи колись знову зрушать з місця, подумав Роланд. Невесела то була думка… але й світ був такий — сумний. Інших мертвих він поки не бачив, але досвід підказував, що там, де є двоє мертвих, швидше за все, є ще четверо, тільки їх не видно. Чи чотири дюжини.

— А нам треба заходити? — спитав Едді.

— Навіщо? — відказав стрілець. — Нам там робити нічого. Це місце не лежить на шляху Променя.

— Слухай, а ти би міг працювати гідом для туристів, — похмуро сказав Едді. — «Всі підтягуємося сюди, не розходимося, всередину не заходимо…»

Раптом Джейк втрутився з проханням, якого Роланд не зрозумів.

— У когось із вас є четвертак? — хлопчик дивився на Едді й Сюзанну, стоячи біля квадратної металевої скрині. На ній синіми літерами було написано:

• Предыдущая
• 21/179
• Следующая