Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 45

• Предыдущая
• 45/110
• Следующая

— Окей, окей. Це добра порада. Я скажу Іззі, щоб зайнялася цим.

— Чудово. Ну, тепер повертайся туди. Прицвяхуй його.

Піт буквально кукурікає. Ходжес десь читав, що люди так роблять, але сам досі такого ніколи не чув — окрім як від півнів.

— Шляховий Джо, Біллі! Йобаний Шляховий Джо! Ти в таке можеш повірити?

Він вішає слухавку раніше, ніж його колишній напарник встигає щось сказати. Ходжес сидить, де сидів, майже п’ять хвилин, чекаючи, поки вляжеться запізнілий припадок трясучки. Потім він телефонує Джейні Паттерсон.

— Це було не про того чоловіка, якого ми шукаємо?

— Вибачте, ні. Інша справа.

— Ох. Це погано.

— Йо. А ви також поїдете зі мною до того пансіонату?

— Ще б пак. Я чекатиму на хіднику.

Перед тим як піти, він ще раз востаннє перевіряє сайт «Блакитна Парасолька». Там нема нічого, і він не має наміру посилати зараз власне, акуратно вибудоване послання. Сьогодні ввечері буде не надто пізно. Нехай риба помучиться на гачку трохи довше.

Ходжес залишає свій дім без передчуття, що він сюди не повернеться.

«Сонячні акри» розкішні, Елізабет Вортон ні.

Вона сидить у кріслі-візку, згорблена в позі, яка нагадує Ходжесу роденівського «Мислителя». Крізь вікно ллється післяполудневе сонце, перетворюючи її волосся на срібну хмаринку — делікатну, як німб. За вікном, на положистій, ідеально доглянутій галявині, кілька золотих стариганів уповільненими рухами грають у крокет. Для місіс Вортон крокетові дні давно скінчилися. Як і дні, коли вона могла підводитися. Коли Ходжес бачив її востаннє — тоді поряд нього стояв Піт Гантлі, а Олівія Трелоні сиділа поряд з нею, — вона була зігнутою. Тепер вона зламана.

Джейні — така живописна у своїх завужених внизу слаксах і матроській блузі в блакитну й білу смужки — присідає поряд з нею на коліна, гладячи одну з жахливо покручених рук місіс Вортон.

— Як ти сьогодні, рідненька моя? — питає вона. — Ти маєш кращий вигляд.

Якщо це правда, Ходжес шокований.

Місіс Вортон вдивляється в дочку вицвілими блакитними очима, які нічого не виражають, навіть подиву. Серце в Ходжеса завмирає. Йому приємно було їхати сюди з Джейні, приємно було дивитися на неї, приємно було познайомитися з нею ще ближче, і це добре. Це означає, що подорож не була цілком марною.

Потім відбувається маленьке диво. Замутнені катарактою очі старої пані проясняються; її потріскані, без помади, губи розсовуються в посмішці.

— Привіт, Джейні. — Вона може лише трішки підвести голову, але її очі блимають на Ходжеса. — Крег.

Завдяки їх розмовам під час подорожі сюди, Ходжес знає, хто це такий.

— Це не Крег, мила моя. Це один мій друг. Його звуть Білл Ходжес. Ти з ним колись знайомилася.

— Ні, мені не віриться… — Вона замовкає, тепер хмурячи чоло, а потім мовить: — Ви… один із тих детективів?

— Так, мем.

Він навіть не думає пояснювати їй, що тепер уже на пенсії. Краще дотримуватися спрощеної лінії, коли в її голові працюють лише кілька електросхем.

Її нахмуреність поглиблюється, створюючи річечки зморшок.

— Ви думали, що Лівві залишила ключ у себе в машині, і тому той чоловік зумів її вкрасти. Вона вам казала й казала, але ви їй так ніколи й не повірили…

Ходжес копіює Джейні, опускаючись на коліно поряд з кріслом-візком.

— Місіс Вортон, тепер я думаю, що ми могли бути тоді неправі щодо цього.

— Звісно, були. — Вона знову переводить погляд на єдину дочку, яка в неї залишилася, дивлячись на неї вгору з-під костистого козирка брови. — А де Крег?

— Я розлучилася з ним минулого року, мамо.

Вона задумується, потім каже:

— Добре, здихалася поганого мотлоху.

— Не можу всім серцем не погодитися. Білл може поставити тобі декілька запитань?

— Не вбачаю, чому ні, але мені хочеться випити помаранчевого соку. А ще мої болезаспокійливі пігулки.

— Я сходжу до сестринської, дізнаюся, чи вже час, — каже вона. — Білле, ви не проти, якщо я…

Він киває, ворушачи двома пальцями в жесті «йдіть, йдіть». Щойно вона зникає за дверима, Ходжес підводиться на рівні й сідає на ліжко Елізабет Вортон, зчепивши руки собі між колін. Блокнот при ньому, але він боїться, що, роблячи нотатки, може її відволікати. Вони мовчки дивляться одне на одного. Ходжес причарований срібним ореолом навкруг голови старої пані. Є ознаки того, що котрась із санітарок сьогодні вранці причісувала їй волосся, але за години, що минули відтоді, воно розлетілося у своїх диких напрямках. Ходжесу це подобається. Сколіоз скрутив її тіло в потворну форму, але волосся в неї красиве. Дике й красиве.

— Я думаю, — починає він, — ми негарно поставилися до вашої дочки, місіс Вортон.

Так, дійсно. Навіть якщо місіс Т. була мимовільною спільницею, а Ходжес не цілком відкидає припущення, що вона залишила ключ у замку запалювання, вони з Пітом зробили негідну роботу. Надто легко це — занадто легко — не вірити або зневажати того, хто тобі не подобається.

— Ми були засліплені певним упередженням, і мені за це дуже жаль.

— Ви оце говорите про Джейні? Джейні й Крега? Знаєте, він її бив. Вона намагалася щось зробити, аби він покинув оті наркотики, які йому так подобалися, а він її вдарив. Вона каже, тільки раз, але я гадаю, більше. — Вона підіймає одну слабеньку руку й торкається собі носа. — Мати вміє відчути.

— Це не про Джейні. Я кажу про Олівію.

— Він змусив Лівві припинити приймати її пігулки. Вона сказала, це тому, що вона не хотіла стати наркозалежною, як Крег, але то було не те саме. Їй потрібні були ті пігулки.

— Ви говорите про антидепресанти?

— То були пігулки, які робили її здатною виходити між люди. — Вона замовкає, міркуючи. — Були також ще й інші, які допомагали їй утримуватись від того, щоби знову й знову чогось торкатися. Ще в неї були дивні ідеї, в моєї Лівві, але все одно вона була доброю людиною. Всередині вона була дуже доброю людиною.

Місіс Вортон починає плакати.

На нічному столику лежать серветки «Клінекс». Ходжес бере кілька штук і простягає їй, але, бачачи, як важко жінці стиснути пальці, він сам витирає їй очі.

— Дякую вам, сер. Ваше прізвище часом не Ходжес?

— Ходжес, мем.

— Ви були добрий один. Інший був дуже недобрим до Лівві. Вона казала, він із неї насміхався. Насміхався весь час. Вона казала, що бачила це по його очах.

Чи це правда? Якщо так, йому соромно за Піта. І соромно за себе, тому що сам цього не усвідомлював.

— Хто порадив їй припинити приймати пігулки? Ви пам’ятаєте?

Прийшла назад Джейні з помаранчевим соком і маленьким паперовим стаканчиком, в якому, мабуть, були болетамувальні ліки її матері. Ходжес посилає їй погляд краєм ока й тим самим жестом двома пальцями показує, щоб вона пішла. Йому не хочеться, щоб роздвоювалася увага місіс Вортон, чи щоб вона приймала будь-які пігулки, котрі ще дужче затуманять її й без того затуманену пам’ять.

Місіс Вортон сидить тихо. А потім, коли вже Ходжес почав боятися, що вона не відповість, каже:

— То був її приятель за листуванням.

— А чи вона зустрілася з ним під «Блакитною Парасолькою»? «Під Блакитною Парасолькою Деббі»?

— Вона ніколи з ним не зустрічалася. Особисто не зустрічалася.

— Я маю на увазі…

— «Блакитна Парасолька» — то уявна річ. — Її очі з-під білих брів обзивають його повним ідіотом. — То така штука у неї в комп’ютері. Френкі був її комп’ютерним приятелем за листуванням.

Він завше відчуває щось на кшталт електричного удару в діафрагму, коли вигулькує нова інформація. Френкі. Зрозуміло, що це не справжнє ім’я цього парубка, але імена мають власну владу й псевдоніми часто мають значення. Френкі.

— Він сказав їй, щоб припинила приймати ліки?

— Так, він сказав, що вони її гальмують. Де Джейні? Я хочу пігулок.

— Вона ось-ось повернеться, я певен.

Місіс Вортон на мить втупилася очима собі в пелену.

• Предыдущая
• 45/110
• Следующая