Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 47

• Предыдущая
• 47/110
• Следующая

Хоча на Озерній авеню повно парковочних місць після сьомої години, як про це добре була знала Олівія Трелоні, та коли Ходжес і Джейні Паттерсон близько п’ятої вечора повертаються з «Сонячних акрів», місць мало й вони віддалік. Утім, Ходжес помічає одне десь за три чи чотири будівлі далі по вулиці і, хоча воно невеличке (наступна поза порожнім місцем машина трохи перебрала зайвого), він швидко й легко втискує туди свою «Тойоту» — як ступню в чобіток.

— Я вражена, — каже Джейні. — Сама я ніколи б не зуміла так зробити. Коли вперше здавала іспити на водійські права, я двічі провалювалася саме на паралельному паркуванні.

— Залізний, мабуть, у вас був екзаменатор.

Вона усміхається:

— На третій раз я одягла коротку сукню і цей тонкий трюк виявився вдалим.

Думаючи про те, наскільки йому хотілося б побачити її в короткій сукні — що коротше, то краще, — Ходжес каже:

— У цьому нема ніяких тонкощів. Якщо ви здаватимете задом до бровки під кутом сорок п’ять градусів, помилитися неможливо. Тобто якщо у вас не занадто велика машина. От «Тойота» ідеальна для парковки в місті. Не те що… — він обриває себе.

— Не те, що «мерседес», — закінчує вона. — Ходімо, підніметеся, вип’єте кави, Білле. Я навіть сама вкину гроші в лічильник.

— Вкину я. Фактично, я заплачу за стоянку максимальну суму. Нам багато про що треба побалакати.

— Ви про щось дізналися від моєї мами, авжеж? Це тому ви були таким мовчазним усю дорогу назад?

— Дізнався і переповім вам, але не з цього місця мусить розпочатись розмова. — Він дивиться їй тепер прямо в обличчя, і це обличчя, в яке легко дивитися. Господи-Ісусе, йому хотілося б бути на п’ятнадцять років молодшим. Бодай навіть на десять. — Я маю бути з вами відвертим. Мені здається, що ви думаєте, ніби я прийшов у пошуках роботи, але справа не в тому.

— Ні, — мовить вона. — Гадаю, ви прийшли, бо почувалися винним через те, що трапилося з моєю сестрою. Я просто використала вас. І я про це не шкодую. Ви були делікатним до моєї матері. Добрим. Дуже… дуже ніжним.

Вона близько, її очі темнішого синього кольору в надвечірньому світлі й широко розплющені. Губи в неї розкриті, немов вона збирається ще щось сказати, але він не дарує їй на це шансу. Він цілує її раніше, ніж встигає сам зрозуміти, яке це глупство, яке це безумство, і бентежиться, коли вона відповідає на його поцілунок, навіть кладе долоню йому на потилицю, щоб зробити їхній контакт ще трішки міцнішим. Це триває не довше п’яти секунд, але здається набагато довшим Ходжесу, котрий не цілувався подібним чином уже чимало часу.

Вона відхиляється назад, проводить долонею собі по волоссю і каже:

— Мені хотілося це зробити весь цей день. А тепер ходімо нагору. Я зроблю каву, а ви відзвітуєте.

Але звіт буде набагато пізніше, а кави не буде зовсім.

Віні знову цілує її в ліфті. Цього разу її руки зчеплені ззаду в нього на шиї, а його просуваються нижче її крижів до білих слаксів, обхоплюючи сідниці. Він свідомий того, як його велике черево давить на її підтягнуте, і думає, що це мусить викликати в неї огиду, але коли двері ліфта відчиняються, щоки в неї палають, очі іскряться, вона показує в усмішці маленькі білі зуби. Вона бере його за руку й тягне за собою по короткому коридору між ліфтом і дверима квартири.

— Ходімо, — каже вона. — Ходімо, ми мусимо це зробити, тому ходімо, поки хтось із нас не забоявся.

«Це буду не я», — думає Ходжес. Він розпалений до останньої частинки себе.

Спершу вона не може відімкнути двері, бо задуже тремтить її рука з ключем. Від цього вона сміється. Він змикає своє пальці на її пальцях і вони разом встромляють «Шлейг»[198] у замкову щілину.

Квартира, де він колись уперше побачив сестру й матір цієї жінки, притінена, бо сонце вже перебралося на інший бік будівлі. Озеро потемнішало до кобальтового кольору такої глибини, що стало майже пурпуровим. На ньому вже нема вітрильників, але він бачить якесь вантажне судно…

— Ходімо, — знову повторює вона. — Ходімо, Білле, не підведи мене тепер.

І ось вони вже в одній зі спалень. Він не знає, чи це спальня Джейні, чи та, якою користувалася Олівія, коли залишалася тут на ніч по четвергах, і його це не обходить. Життя впродовж останніх місяців — телевізор після полудня, вечері з мікрохвильовки, батьківський револьвер «Сміт & Вессон» — здається таким далеким, що воно могло належати якомусь вигаданому персонажу з нудного закордонного кінофільму.

Вона намагається стягнути з себе через голову смугасту матроську блузу, і та застрягає, зачепившись за заколку у неї в волоссі. Вона видає роздратований, задавлений смішок.

— Допоможи мені з цією бісовою блузкою, будь ласка…

Він проводить долонями вгору по її гладеньких боках — вона трішки здригається з його першим доторком, — сягаючи під вивернуту блузу. Розправляє і стягує тканину. Голова Джейні опиняється на волі. Вона сміється короткими, трохи захеканими віддихами. На ній чисто-білий бавовняний ліфчик. Ходжес тримає її за талію й цілує між грудей, тимчасом як вона розстібає на ньому ремінь і ґудзик штанів. Він думає: «Якби я знав, що таке може трапитися у цей період мого життя, я б знов почав ходити до тренувального залу».

— Чому… — починає він.

— Ох, помовч. — Вона проводить рукою в нього спереду, розстібаючи зіпер долонею. Штани з нього спадають на туфлі, дзвякаючи монетами. — Збережи розмову на пізніше. — Вона крізь труси хапається за його твердь і похитує нею, наче важелем коробки передач, змушуючи його охнути. — Уже гарний початок. Не налягай на мене, Білле, не смій.

Вони падають на ліжко, Ходжес усе ще в боксерських трусах, Джейні в бавовняних трусиках, таких же простих, як її ліфчик. Він пробує перевернути її на спину, але вона пручається.

— Ти не ляжеш на мене зверху, — каже вона. — Якщо в тебе станеться інфаркт, коли ми трахатимемось, ти мене розчавиш.

— Якщо в мене станеться інфаркт, коли ми трахатимемось, я буду найбільш розчарованим чоловіком з тих, які коли-небудь покидали цей світ.

— Не рухайся. Просто не рухайся.

Вона чіпляється великими пальцями за боки його трусів. У цей час він забирає в долоні її звисаючі груди.

— А тепер підніми ноги. І займись справою. Трішки користуйся великими пальцями, мені це подобається.

Він здатен без проблем виконати обидва накази; він завжди був вмілим у веденні декількох справ одночасно.

За якусь мить вона дивиться вниз на нього, пасмо волосся спадає їй просто на око. Відкопиливши нижню губу, вона його здмухує.

— Лежи спокійно. Дай мені самій робити роботу. І залишайся зі мною. Не те, щоб мені хотілося тут панувати, але я не мала сексу вже два роки, а останній раз був провальним. Зараз я хочу отримати задоволення. Я на це заслужила.

Чіпке, слизьке тепло обхоплює його теплим стисканням, і він не може втриматися від того, щоб не податися вгору стегнами.

— Спокійно лежи, я сказала. Наступного разу рухатимешся, скільки захочеш, але зараз мій час.

Це важко, але він робить так, як вона наказала.

Знову їй спадає на очі волосся, та цього разу вона не може скористатися нижньою губою, щоб його віддмухнути, бо якраз впивається в неї різкими покусуваннями, які — думає він — відчує лише перегодом. Розчепіривши пальці, вона обома долонями гладить його порослі сивіючим волоссям груди, потім нижче — дратівну опуклість його черева.

— Мені треба… скинути трохи вагу, — хекає він.

— Тобі треба замовкнути, — каже вона, потім рухається — лиш трішечки — і заплющує очі. — О Господи, так глибоко. І гарно. Ти можеш почати турбуватися своєю дієт-програмою пізніше, гаразд?

Вона знов починає рухатися, роблячи одну паузу, щоб трохи змінити позу, а потім входить у постійний ритм.

— Я не знаю, як довго я зможу…

— Краще довше. — Очі в неї так само заплющені. — Вам краще протриматися, детективе Ходжес. Рахуйте прості числа. Думайте про книжки, які вам подобалися в дитинстві. Промовляйте ззаду наперед слово ксилофон. Тільки залишайтесь зі мною. Я не заберу багато часу.

• Предыдущая
• 47/110
• Следующая