Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 51

• Предыдущая
• 51/110
• Следующая

Він закляпує духовку — він не бажає бачити цю атомну печеню — і натомість знову йде подивитися на матір. Навіть у той час, коли його очі перебігають вниз і вгору по її оголених ногах, він думає: «Було б краще, якби вона дійсно померла. Краще для неї, і краще для мене».

Він спускається вниз, де вмикає голосовими командами світло та свою комп’ютерну батарею. Сідає за Номер Три, наводить курсор на іконку «Блакитної Парасольки»… і вагається. Не тому, що боїться, що там не буде послання від жирного екс-копа, а тому, що боїться, що воно там буде. Якщо так, в ньому не буде нічого такого, що йому хотілося б прочитати. Не за теперішнього стану справ. Голова в нього й так розривається, то навіщо рвати її ще дужче?

Хоча там може бути відповідь на питання — що коп робив у кондо на Озерній авеню. Чи він не допитував там сестру Олівії Трелоні? Можливо. Напевне ж, у шістдесят два він не міг з нею перепихуватися.

Брейді клікає мишкою, і ось воно:

Бреді наводить курсор на НІ та гладить круговими рухами вказівного пальця поверхню своєї мишки. Підбурюючи себе натиснути й покінчити з цим просто тут і просто зараз. Уже очевидно, що йому не вдасться підштовхнути жирного екс-копа до самогубства таким чином, як він зробив це з місіс Трелоні, то чому не «ні»? Хіба це не буде розумним?

Але він мусить знати.

Ще більш важливо — Дет-Пенс не мусить виграти.

Він переводить курсор на ТАК, клікає, і повідомлення — доволі довге цього разу — спалахує на екрані.

Брейді неясно пригадується герой якогось мультфільму — можливо, то був Фоггорн Леггорн, великий півень із південним акцентом[210], який скаженів до того, що спершу в нього шия, а потім і голова перетворювалася на термометр, і температура вищала й вищала від СУШКИ до СМАЖЕННЯ, а потім до АТОМНОГО ВИБУХУ. Брейді відчував, що майже таке саме відбувається зараз із ним — поки він читає це нахабне, образливе, послання, яке збурює шал.

Валет-ключ?

Валет-ключ?

— Про що це ти таке патякаєш? — промовляє він, голос його звучить десь між шепотом і гарчанням. — Про що це ти таке к-херам патякаєш?

Він підводиться й дибає по підвалу непевним колом на ногах-ходулях, смикаючи себе за волосся так, що аж з очей тече. Про матір уже забуто. Про згорілу лазанью забуто. Про все забуто, окрім цього ненависного послання.

У нього навіть вистачило нахабства вставити туди смайлик!

Смайлик!

Брейді копає крісло і, забиваючи собі на ступні пальці, посилає його котитися в протилежний бік кімнати, де те б’ється об стіну. Потім він розвертається і біжить назад до комп’ютера Номер Три, нависаючи над ним, наче гриф-стерв’ятник. Перший його імпульс — негайно відповісти, назвати цього клятого копа брехуном, ідіотом із породженою ожирінням ранньою хворобою Альцгаймера, анальним рейнджером, який смокче член у свого дворового пацана-ніґґера. Потім якась видимість раціонального мислення — крихкого й хисткого — знов повертається до нього. Він ставить на місце крісло й заходить на веб-сайт міської газети. Аби побачити, про що розводився Ходжес, йому навіть не треба клацати на рубриці ГОЛОВНІ НОВИНИ ДНЯ; все воно просто тут, на першій шпальті завтрашнього числа газети.

Брейді за місцевими кримінальними новинами стежить старанно, тож йому добре знайоме й ім’я Доналда Дейвіса, і його красиво виточене обличчя. Він знає, що копи підозрювали Дейвіса у вбивстві власної дружини, і Брейді не сумнівався, що це зробив цей чоловік. А тепер цей ідіот зізнався, але не тільки в її вбивстві. Судячи з газетної статті, Дейвіс також зізнався у зґвалтуваннях-убивствах ще п’ятьох жінок. Коротше, заявив, що Шляховий Джо — це він.

Спершу Брейді не може пов’язати цього з хамським посланням екс-копа. Потім йому доходить у спалаху зловісного осяяння: поки Донні Дейвіс перебуває в стані «душа нарозпаш», він наміряється також зізнатися в авторстві Бійні біля Міського Центру. Може, навіть уже це зробив.

Брейді крутиться, наче дервіш, обертається раз, другий, третій. У нього розколюється голова. Серце б’ється йому в грудях, у шиї, у скронях. Він відчуває його навіть у яснах і в язику.

Чи це Дейвіс сказав щось про валет-ключ? Оце-от до всього й спричинилося?

— Не було там ніякого валет-ключа, — промовляє Брейді… от тільки як він може бути в цьому впевненим? А якщо був… якщо вони повісять цю справу на Доналда Дейвіса й таким чином вкрадуть у Брейді Хартсфілда його великий тріумф… Після всіх тих ризиків, на які він тоді наважився…

Більше стримуватися він не може. Він знову сідає перед Номером Три й починає писати послання до kermitfrog19. Коротеньке й просте, але руки в нього тремтять так сильно, що воно в нього займає майже п’ять хвилин. Відсилає він його відразу ж, щойно закінчив, не переймаючись тим, щоб перечитати текст.

Брейді вимикає комп’ютер і піднімається нагору, залишаючи матір хропти на дивані, замість того щоб допомогти їй перебратись у ліжко. Він ковтає три пігулки аспірину, додає четверту, а потім лежить у своєму ліжку з широко розплющеними очима й дрижить, аж поки на сході не займаються перші промені світанку. Нарешті на дві години він западає в сон — тонкий, і повний марень, і неспокійний.

Уранці в суботу Ходжес робить омлет, коли до кухні в своєму білому халаті, з вологим після душу волоссям, входить Джейні. Волосся зачесане назад, й від цього її обличчя здається ще молодшим, ніж раніше. Він знову собі думає: «Сорок чотири?»

• Предыдущая
• 51/110
• Следующая