Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 53

• Предыдущая
• 53/110
• Следующая

Але коли на стіні виростає чиясь тінь, Брейді усвідомлює, що врешті-решт він може рухатися. Він клікає, закриваючи послання жирного екс-копа, якраз перед тим, як Фредді нахиляється, щоб поглянути на екран.

— На що ти там дивишся, Брейдсе? Що б воно там не було, але ти так швидко смикнувся його закрити.

— Документальний фільм на каналі «Нешенел Джіографік». Називається «Коли лесбійки атакують».

— Рівень почуття гумору в тебе, — каже вона, — може перевищувати кількість сперматозоїдів, але я схиляюсь до сумнівів щодо цього.

До них приєднується Тоунз Фробішер.

— Є виклик з Еджмонт-авеню, — повідомляє він. — Хто з вас бажає поїхати?

Фредді каже:

— Вибираючи між викликом до Горянського Раю і тим, щоб мене угриз за сраку дикий тхір, я радше виберу тхора.

— Я поїду, — каже Брейді. Він вирішив, що мусить виконати одну справу. Таку, що не може зачекати.

Коли Ходжес прибуває до Джерома, на під’їзній алеї перед будинком стрибає через скакалку його маленька сестричка й пара її подружок. На всіх дівчатках сяючі стразами маєчки із зображеннями якогось хлопчачого гурту. Тримаючи в руці теку, в якій лежать матеріали справи, Ходжес рушає через моріжок. Барбара підбігає на достатню мить, щоб дати йому високе п’ять і стукнутися кулак у кулак, а потім мерщій повертається, щоб підхопити свій кінець скакалки. Одягнений у шорти й майку Міського коледжу з відірваними рукавами, Джером сидить на сходинках ґанку та п’є помаранчевий сік. Поряд з ним Оделл. Хлопець каже Ходжесу, що його батьки поїхали «крогерингувати»[217], і він тепер сидить тут нянькою, поки вони не повернуться.

— Не те, щоб їй іще була потрібна нянька. Вона вже набагато тямущіша, ніж думають наші батьки.

Ходжес сідає поряд з ним.

— Тобі не варто сприймати це цілком доведеним. Просто повір мені, Джероме.

— Про що саме мова?

— Спершу розкажи мені, що ти з’ясував.

Замість відповіді Джером показує на Ходжесову машину, яку той, щоб не турбувати юних стрибунок, припаркував біля бровки.

— Якого року оте?

— Нуль четвертого. Не хіт сезону, але пального жере мало. Хочеш у мене її купити?

— Я пас. Ви її замкнули?

— Йо.

Хоча район у них спокійний, і він сидить просто тут, дивлячись на свою машину. Сила звички.

— Дайте мені ваші ключі.

Порившись у кишені, Ходжес дістає низку. Джером роздивляється ключ-картку й киває:

— Угу, СПД, — каже він. — Почала використовуватися на машинах у дев’ятсот дев’яностих, спершу як допоміжний, а від початку нового століття вже як стандартний прилад. Ви знаєте, що означає ця абревіатура?

Як ведучий детектив у справі Бійні при Міському Центрі (і завдяки частим допитам Олівії Трелоні) Ходжес, звісно, це знає.

— Система пасивного доступу.

— Правильно. — Джером натискає одну з двох кнопок на ключ-картці. Біля бровки коротко блимають габарити його «Тойоти». — Тепер вона відкрита. — Він натискає іншу кнопку. Вогні блимають знову. — Тепер вона замкнута. Тримайте ваші ключі. — Він тицяє їх у долоню Ходжесу. — У цілості й безпеці, правильно?

— Судячи з твоєї лекції, мабуть, ні.

— Я знаю кілька хлопців з коледжу, у них свій комп’ютерний клуб. Імен їхніх я вам не скажу, тож радше й не питайте.

— Навіть і не думав.

— Вони непогані хлопці, але знають різні погані трюки — хакерство, клонування й тирення інформації, всякі такі штуки. Вони мені розказали, що технологія СПД це мало не патент на викрадення. Коли ви натискаєте кнопку, щоб відімкнути або замкнути свою машину, ключ-картка видає низькочастотний радіосигнал. Такий собі код. Якби ви могли його почути, він звучав би на кшталт отого писклявого рипіння, яке ви отримуєте, набираючи номер факс-машини. Ви ще зі мною?

— Поки ще так.

На під’їзній алеї дівчатка скандують: «Наша Селлі у провулку», тимчасом як Барбара Робінсон проворно стрибає через скакалку, зблискують її міцні коричневі ноги, танцюють її кіски.

— Мої хлопці кажуть, що, якщо ви маєте відповідний гаджет, то дуже легко перехопити такий код. Для цього можна переробити відкривач гаражних воріт або дистанційний пульт від телевізора, але з такого роду приладом треба перебувати дуже близько. Скажімо, в межах двадцяти ярдів. Проте ви можете збудувати й набагато потужнішу річ. Усі компоненти вільно продаються в найближчій до вас крамниці електроніки. Загалом це коштуватиме близько сотні баксів. Радіус дії до ста ярдів[218]. Ви спостерігаєте, як хазяйка виходить з уподобаного вами автомобіля. Коли вона натискає кнопку, щоб замкнути машину, ви також натискаєте свою кнопку. Ваш гаджет перехоплює сигнал і зберігає його в пам’яті. Коли хазяйка йде у своїх справах і зникає з поля зору, ви натискаєте кнопку знову. Машина відкривається, вона ваша.

Ходжес дивиться на свій ключ, потім на Джерома.

— Це працює?

— Авжеж, працює. Мої друзі кажуть, що зараз стало складніше — виробники модифікували систему так, що сигнал змінюється з кожним натисканням кнопки, — але нема нічого неможливого. Будь-яку систему, створену людським розумом, може хакнути інший людський розум. Я вас не приспав?

Ходжес його ледь чує, але аж ніяк не спить. Він думає про Містера Мерседеса до того, як той став Містером Мерседесом. Він міг купити собі якийсь з таких пристроїв, про які йому оце щойно розповів Джером, але так само ймовірно, що він міг його збудувати й сам. А чи був «мерседес» місіс Трелоні першим автомобілем, до якого він його застосував? Малоймовірно.

«Я мушу перевірити інформацію про пограбування машин у центрі міста, — думає він. — Починаючи з… скажімо, з 2007 року й аж до ранньої осені 2009-го».

У нього є подружка в архіві, Марло Еверет, яка йому дечим заборгувала. Ходжес упевнений, що Марло виконає для нього перевірку, не ставлячи зайвих запитань. І якщо вона натрапить на кілька рапортів, де слідчий зробив висновок, що «подавач скарги міг забути замкнути свою машину», вона дасть йому знати.

У глибині душі він уже знає.

— Містере Ходжес? — Джером дивиться на нього трохи непевно.

— Що таке, Джероме?

— Коли ви працювали над справою Міського Центру, хіба ви не перевіряли версію СПД з копами, які займаються автокрадіжками? Я маю на увазі, що вони мусять знати про це. Це не нова тема. Мої друзі кажуть, що в цього є навіть власна назва: «вкрасти писк».

— Ми балакали з головним механіком автосалону «Мерседес», і він сказав нам, що там було використано ключ, — каже Ходжес. Навіть для його власних вух таке пояснення звучить слабенькою відмовкою. Гірше того: воно безпомічне. Що зробив головний механік — що вони всі тоді зробили — це погодились з тим, що було використано ключ. Ключ, забутий у замку запалювання безрозсудною пані, яка нікому з них не подобалася.

На юному обличчі Джерома грає химерна й недоречна для його віку цинічна усмішка.

— Є речі, містере Ходжес, про які люди, що працюють в автомобільному бізнесі, воліють не розводитися. Себто вони не те щоб брешуть, просто забороняють собі про це думати. Наприклад, про те, що подушки безпеки можуть врятувати вам життя, але також і ввігнати ваші ж окуляри вам в очі, осліпивши навіки. Великий відсоток перекидання у деяких моделей джипів. Або як легко вкрасти ваш СПД-сигнал. Але автокрадії мусять бути тямущими, правильно? Я хочу сказати, що вони саме мусять.

Отака брудна правда, якої Ходжес не знав. Мусив би, але не знав. Вони з Пітом майже безперервно перебували в полі, працюючи по дві зміни, залишаючи собі хіба що годин п’ять для нічного сну. Ще й паперова робота громадилася. Якщо й була службова записка від відділу автокрадіжок, вона й досі може лежати десь, у якійсь із тек по цій справі. Він не наважиться спитати про це в свого старого напарника, хоча усвідомлює, що, можливо, невдовзі буде змушений розповісти Піту все. Тобто якщо не зуміє розібратися з цим самотужки.

• Предыдущая
• 53/110
• Следующая