Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 57

• Предыдущая
• 57/110
• Следующая

— Я хочу побачити Бетті, — оголошує тітка Шарлотта після коротких, сухих обіймів зі своєю племінницею. Так, ніби вона вважає, що місіс Вортон мусить лежати десь у готельному вестибюлі, з ліліями в головах і гвоздиками в ногах.

Джейні пояснює, що тіло вже відвезли до міста, у Похоронний салон Соумса, де в середу тлінні рештки Елізабет Вортон, після короткої ранкової позаконфесійної служби, буде кремовано після полудня.

— Кремація — це варварство, — оголошує дядько Генрі. Усе, що говорять ці двоє, звучить оголошеннями.

— Це те, чого вона сама хотіла, — спокійно, ввічливо пояснює Джейні, але Ходжес помічає, як у неї беруться кольором щоки.

Він думає, що тут можуть початись неприємності, можливо, вимога побачити якийсь писаний документ з наголошенням на кремації, замість поховання, але вони тримають язики за зубами. Імовірно, пам’ятають про всі ті мільйони, що їх Джейні успадкувала від своєї сестри — гроші Джейні, якими вона поділиться. Або ні. Можливо, дядько Генрі й тітка Шарлотта навіть задумуються про всі ті відвідини, яких вони не зробили до своєї сестри в її останні, страдницькі роки. Відвідувала її в ці роки тільки Олівія, яку тітка Шарлотта не згадує на ім’я, а тільки називає «та, що з проблемами». І звичайно, Джейні — все ще з болем після образливого заміжжя й зловорожого розлучення — була тут у кінці.

Уп’ятьох вони пізно вечеряють у майже порожній обідній залі «Холідей Інн». З динаміків угорі гудить у свою трубу Герб Алперт[240]. Тітка Шарлотта замовила салат і жаліється на соус, про який вона вказала, що той мусить бути окремо.

— Вони можуть покласти його в маленький кухлик, але якщо він той, що з пляшечки із супермаркету, він і залишиться тим, що з пляшечки із супермаркету, — оголошує вона.

Її нерозбірливо бурмочуча дочка замовляє щось, що звучить, як «ніжбугель топипошавий». Виявляється, що це чізбургер, добре прожарений. Дядько Генрі вибирає собі феттучіні альфредо[241] і всмоктує їх з ефективністю високопотужної машини «Рінз-Н-Вак»[242], дрібні крапельки поту з’являються в нього на лобі, коли він наближається до фінішної лінії. Залишки підливи він вибирає куснем намазаного маслом хліба.

Розмову підтримує здебільшого Ходжес, переповідаючи історії з часів своєї роботи в охоронній службі «Невсипущі». Робота фіктивна, але історії переважно правдиві, адаптовані з його поліцейського досвіду. Він розповідає їм про злодія, який застряг у підвальному віконці та втратив штани, коли намагався крізь нього протиснутись (це викликає маленьку усмішку в Холлі); про дванадцятирічного хлопчика, який заховався за двері своєї спальні й одним ударом бейсбольного кия вимкнув грабіжника, котрий вдерся в їхній дім; про доморядницю, яка поцупила кілька ювелірних прикрас своєї хазяйки, але коли вона подавала вечерю, вкрадене випало просто в неї з білизни. Є страшніші історії, і їх багато, які він тримає при собі.

Після десерту (який Ходжес пропускає, непробачна ненажерливість дядька Генрі слугує йому грізним застереженням) Джейні запрошує новоприбульців від завтрашнього дня пожити в будинку в Цукрових Пригірках і потім ці троє розходяться до підготованих для них номерів. Шарлотта з Генрі, схоже, радіють перспективі особисто проінспектувати, як живе інша половина. А щодо Холлі… хтозна?

Номери новоприбульців містяться на другому поверсі. Джейні й Ходжеса — на третьому. Коли вони підходять до сусідніх дверей, вона питається — чи не поспить він із нею.

— Ніякого сексу, — каже вона. — Я ніколи в житті не почувалася менш сексуальною. Просто я не хочу лишатися на самоті.

Ходжесу це годиться. Тим паче, він і сам сумнівається, що був би здатен займатися таким шалапутством. М’язи черева й ніг у нього все ще болять після вчорашнього вечора… а вчора, нагадує він собі, майже всю роботу робила вона. Щойно вони опиняються під покривалом, вона пригортається до нього. Він ледь може повірити в її теплу присутність. У її тутешність. Це правда, що він не відчуває зараз бажання, але він радий, що стара пані мала ґречність відійти з інсультом після того, як він злягався, а не до. Не вельми це красиво, але що є, то є. Коріна, його колишня, любила казати, що чоловіки вже народжуються мудаками.

Джейні вмощує голову йому на плечі.

— Я така рада, що ти приїхав.

— Я теж. — Це абсолютна правда.

— Як ти думаєш, вони знають, що ми разом у ліжку?

Ходжес міркує:

— Тітка Шарлотта знає, але вона б це знала, навіть якби ми не були разом у ліжку.

— Як ти можеш у цьому бути впевненим, бо ти досвідчений…

— Так. Засинай уже, Джейні.

Вона так і робить, але коли він, захотівши в туалет, прокидається на світанку, вона сидить біля вікна, дивиться на парковку та плаче. Він кладе долоню їй на плече.

Вона піднімає голову:

— Я тебе розбудила. Вибач.

— Та нє, це мій звичайний сцико-підйом о третій ранку. З тобою все гаразд?

— Так. Йо! — Вона усміхається, а потім витирає собі очі кулаком, немов дитина. — Просто ненавиджу себе за те, що відправила маму з дому в «Сонячні акри».

— Але ж ти казала, що вона сама хотіла поїхати.

— Так. Хотіла. Але, здається, це не впливає на мої почуття. — Джейні дивиться на нього, очі в неї безрадісні й блискучі від сліз. — А ще ненавиджу себе за те, що поклала на Олівію всю важку роботу тут, поки я сама сиділа в Каліфорнії.

— Як досвідчений детектив, я роблю висновок, що ти хотіла врятувати свій шлюб.

Вона дарує йому бліду посмішку.

— Ти добра людина, Білле. Іди, скористуйся туалетом.

Коли він повертається, вона знову лежить, скулившись, в ліжку. Він обнімає її зі спини, і так вони й сплять, притискаючись одне до одного, всю решту ночі.

Настає недільний ранок і, перш ніж взяти душ, Джейні показує йому, як користуватися її «айПадом». Ходжес пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі» і знаходить там нове повідомлення від Містера Мерседеса. Воно коротке й по суті справи: «Я вирішив тебе в’їбати, дідусю».

— Йо, але розкажи мені, як ти насправді почуваєшся, — мовить Ходжес, і сам себе дивує власним сміхом.

З ванної, загорнута у рушник, виходить Джейні, пара валує навкруг неї, наче якийсь голлівудський спецефект. Вона питається, з чого він так регоче. Ходжес показує їй повідомлення. Їй воно не здається аж таким забавним.

— Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Ходжес також на це сподівається. В одному він упевнений: повернувшись додому, він дістане з сейфа у спальні той «Глок .40», який був носив на роботі, і почне носити його знову. Веселого Ляпанця більше недостатньо.

Поряд із двоспальним ліжком виспівує телефон. Джейні відповідає, коротко розмовляє, кладе слухавку.

— Це була тітка Шарлотта. Вона пропонує за двадцять хвилин зустрітися нашій веселій команді за сніданком. Гадаю, їй не терпиться дістатися у Цукрові Пригірки й почати там перевірку столового срібла.

— Окей.

— Також вона повідомила, що ліжко було занадто жорстким, і через поролонові подушки їй довелося прийняти протиалергійну пігулку.

— Угу-угу. Джейні, а комп’ютер Олівії так і залишився в її домі в Цукрових Пригірках?

— Звичайно. У кімнаті, яку вона використовувала як кабінет.

— Ти можеш замкнути ту кімнату, щоб вони до неї не заходили?

Вона мовчить, зайнята роздивлянням свого бюстгальтера, застигнувши на мить у цій позі, з ліктями, відставленими назад, — архетип жінки.

— До біса це. Я просто накажу їм нічого там не чіпати. Я не збираюся дозволяти цій жінці мене затюкувати. А як щодо Холлі? Ти бодай щось розумієш з того, що вона каже?

— Я думав, на вечерю вона була замовила собі ніжбугель, — признається Ходжес.

Джейні падає в крісло, в якому він знайшов її вночі заплаканою, тільки цього разу вона сміється:

• Предыдущая
• 57/110
• Следующая